Довго вириватимусь я в дорогу, поспiшаючи в тривожну далечiнь. Прощання перейде колись у картини мої, розлука зiв'є собi гнiздо в моєму серцi. Всi покидатимуть когось i поспiшатимуть назустрiч невiдомому, i комусь буде жаль. Тiльки я ще нiчого не знаю про се.
Я лежу на возi. Навколо, спинами до мене, дiд i батько з косарями. Мене везуть у царство трав, рiчок i таємничих озер. Вiз наш увесь дерев'яний: дiд i прадiд були чумаками, а чумаки не любили залiза, бо воно, казали, притягає грiм. До Десни верстов п'ять дуже складної дороги. Переїхати треба двi великi калюжi з гнилицями, що нiколи не висихали, два мости, потiм знову одну гнилицю, потiм два хутори з собаками i село Мале Устє по вузесеньких кручених вуличках, далi треба їхати вздовж рiчки крутим берегом i боятись, щоб не перекинутись у воду, потiм треба було брати праворуч униз i з розгону - через рiчечку бродом, далi на гору i з гори, i знов на гору i з гори, а далi праворуч раз i другий, i знов понад рiчкою мiж осик i дубiв, i вже аж там, над самою Десною, було моє царство.
По дорозi косарi гомонiли про рiзне, злазили з воза перед калюжами й на гору, потiм сiдали, i я знову бачив навколо себе вгорi їх велетенськi спини, а над спинами i косами, якi вони тримали в руках, як воїни зброю, у високому темному небi свiтили менi зорi й молодик.
Пахне огiрками, старим неретом волока, хлiбом, батьком i косарями, пахне болотом i травами, десь гукають, i... зразу чую, деркачi й перепiлки. Чумацький вiз тихо рипить пiдi мною, а в синiм небi Чумацький Шлях показує дорогу. Дивлюсь я на моє небо i повертаю з возом i косарями праворуч i лiворуч, i зоряний всесвiт повертає разом з нами, i я непомiтно лину в сон, щасливий.
Прокидаюсь на березi Десни пiд дубом. Сонце високо, косарi далеко, коси дзвенять, конi пасуться. Пахне в'ялою травою, квiтами. А на Деснi краса! Лози, висип, кручi, лiс - все блищить i сяє на сонцi. Стрибаю з кручi в пiсок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода, ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрiвши по колiна i витягнувши шию, як лошак, потiм стрибаю на кручу i гайда по сiнокосу. I вже я не ходжу, а тiльки лiтаю, ледве торкаючись лугу. Вбiгаю в лiс - гриби. У лози - ожина. В кущi - горiхи. В озерi воду скаламучу - риба.
Отак я раюю днiв два або три, аж поки не скосять траву. Ношу дрова до куреня, розводжу огонь, чищу картоплю, ожину збираю косарям для горiлки. Пiсля косовицi починаєм гребти сiно гуртом, i ось потроху мiняється наш свiт чарiвний: батько, дiд i дядько стаютi чомусь мовчазними i збентеженими, якась пiдозра проявляється в очах: вони починають дiлити копицi.
Сiнокiс у нас був гуртовий. Його нiхто не мiг подiлити, бо кожен боявсь, що йому припаде та третина якраз на колiнi Десни, яку щороку рiже нещадно весняна вода. Тому косили i гребли гуртом. Потiм дiлили копицi, i вже тiльки тодi кожен стягав їх у стоги до свого куреня. I так ставалося чомусь, не знаю, що при розподiлi копиць нi одна майже косовиця не кiнчалася миром. Завжди чомусь здавалось батьку або дядьку, що хтось когось обдурив на одну копицю, i тодi, слово за слово, серця сповнялися лютого гнiву i великi нашi батьки починали лаятись, гукати, а потiм битися над зачарованою рiчкою Десною.
Вони билися великими кiлками, граблищами, держаками вил, тримаючи їх в обох руках, як древнi воїни. Часом вони ганялись один за одним з сокирами, гукаючий так голосно i страшно, що луна йшла по Деснi, понад Черв'яковим лiсом i понад тихими, таємничими озерами. Тодi ми, дiти, теж починали ненавидiти однi одних, цебто ми з братом Самiйлових хлопцiв, i готовi були теж кинутись у бiй, та боялись. Для повноти ненавистi у нас ще не вистачало лiт i недолi. До того ж нам вельми не хотiлося втрачати рибальське товариство. Ми одвертались i не дивились тодi на малих своїх ворогiв.
Однi тiльки конi не брали участi у вiйнi.
Вони паслися вкупi, однаково худi й мозолястi, з великими вавками на потертих спинах, i хитали головами, байдуже дивлячись на нас i одганяючи дурних своїх оводiв.
У цих запеклих боях особливою вiдвагою i хоробрiстю вiдзначався дiд. Минуло вже пiвстолiття, як його не стало, але скiльки б я не жив, нiколи не забуду войовничої пристрастi, що ховалася в добрих дiдових грудях.
Вiн був здатний до такого шаленого накалу гнiву, що йому мiг би позаздрити найбiльший у свiтi артист чи генерал.
Пiд час бою вiн весь палав. Його високi груди ходили тодi ходором. Дудочки свистiли куди попало, хрипiли й кукурiкали з його грудей, але їх перекривав його одчайдушний бойовий клич: "Сибiр нашого царя!"
З цим могутнiм гаслом вiн кидався в атаку, мов справжнiй отаман свого сiнокосу, поки грижа не валила його пiд копицю, де вiн качався тодi на спинi, закарлючивши ноги i навiть пальцi на ногах, хапаючи її руками i заганяючи назад, як злого духа. Упоравшись трохи з духом, дiд знову хапав вила чи сокиру i стрiмголов кидався в саме пекло. Тодi загарбник Самiйло не витримував дiдового нападу i подававсь навтiки пiд дуби. Вони бiгали помiж дубiв i копиць, та не мiг уже Самiйло втекти вiд дiда. Вже спотикнувся вiн, захекався, уже почав кричати: "Ай, рятуйте!" Вже замахнувся дiд на Самiйла сокирою... Тодi я не витримував i затуляв очi, а вони рубали один одного сокирами, як дрова. Кров лилася з них казанами. Вони вiдрубували один одному голови, руки, врубалися в розпаленi груди, i кров, кажу ж бо, лилася з них вiдрами, казанами. Вони то розбiгалися, то кидались один на одного в атаку з довжелезними дерев'яними вилами, кричачи:
- Уб'ю!..
- Прохромлю!..
- Ай, рятуйте!..
- Ага-а-а!..
Розлючений Самiйло кидався на дiда, i прохромлював його живiт наскрiзь величезними кидальними вилами, i притискав до стернi, мов Георгiй Побiдоносець змiя. Дiд так страшенно кричав од болю, що листя на дубах шелестiло, а луна йшла така, що жаби плигали в озера i ворона, про яку йтиме мова далi, пiднiмалась над лiсом. Однак дiд устигав якось розмахнутися знизу i так хряснуть Самiйла сокирою по лисинi, що голова в нього розвалювалася надвоє, як кавун, i тодi Самiйло... Отаке-то.
Цi страшнi побоїща закiнчувалися десь аж пiдвечiр, проте завжди щасливо. Всi виявлялись живi i неушкодженi, тiльки довго i важко хекали вiд внутрiшнього вогню. Отамани були блiдi од сильного бойового пеку i розходилися по куренях, грiзно оглядаючись.
Полум'яний дiд довго не мiг прочахнути. Вiн був пристрасний воїн i випивав пiсля бiйки добрий глек холодної води, не забуваючи перехрестити воду перед тим, як пить.
- Давайте вже полуднувать, чи що!
- Який там полудень! Вечеряти вже пора,- одказував батько, поглядаючи з палкою ненавистю на ворожий курiнь.
Пiсля вечерi зразу ж лягали спати. Часом я засинав ще до вечерi, дивлячись на зорi, або на Десну, або в вогонь, де варилася каша. Тодi батько або дiд довго будили мене вечеряти, та вже важко було менi розплющити очi, i я падав з їх рук у сон, як лин в ополонку, тiльки мене й бачили.
Дiд любив спати пiд дубом. Перед тим як заснути, вiн довго i якось так лагiдно позiхав, нiби прощаючи свiту всi його пустощi, i розказував косарям про молодi свої лiта, про чумацтво, про те, як колись все було не так. Все було краще. Рiчки й озера були глибшi, риба бiльша й смачнiша, а що вже грибiв та ягiд у лiсi - не переносити, та й лiси були густiшi, трави - вуж не пролiзе, хiба тепер трави!
- Та що й казати,- зiтхав пiд кущем косар Тройгуб.- Усе марнiє, поганiшає.
- Е-е! - фiлософує дiд пiд дубом.- То було колись роси якi, та води, та болота довго стояли. А тепереньки вже скоро, видимо, геть-чисто все повисихає й зведеться нi на що.
- Еге! Уже, казав той, до того, мабуть, воно йде,- погоджувався, зiтхаючи крiзь сон, Тройгуб.
- А комарiв було! - захоплювався спогадами дiд.- Дихати нiчим, повiрите, та здоровi, як ведмедi.