І був у нього не дзьоб, а змія звивиста, і змія та вигиналася й сичала на Прохора, який тишком сидів на вербовій колодці, маленький, як палець, і тільки похитувався, а в далекому куточку його недавно світлого мозку росла тільки одна-однісінька гілочка з одним-однісіньким зеленим листком і з одною білою як сніг квіткою. Сиділа на тій гілці одна-однісінька пташка і співала тої-таки пісні, що недавно насвистував йому його приятель вірний — чорногуз.
— Нема добра у світі, — бурмотів Прохор. — Нема любові та вірності. Немає віри, немає надії. Всі тільки чорні сітки виплітають — хочуть зловити у них одне одного, і триватиме так до кінця.
Тоді й підійшов до нього Єремія і присів поруч на колодку.
— Ким ти був до чернецтва, брате? — спитав він у Прохора.
— Сином багатих батьків, — сказав Прохор. — То був страшний, страшний і потворний світ. А знаєш чому? Я не міг у ньому ні купецтвом займатися, ні шолом на голові носити, ні ремесел навчитися. Нічогісінько я в ньому не міг. Тому й позбутися його захотів. Здавалося мені, що світ недостойний пізнання.
Вони сиділи якийсь час мовчки. Вечірнє сонце освітлювало їх й покривало малиновою барвою, і від того обличчя їхні стали молодші й рожевіші.
— Про твою сіль казки розповідають. Що це ти знову вигадав: був хліб, а тепер сіль?
— Про це я думав ціле своє життя. Коли є хліб і сіль, а води завжди роздобудеш, то голоду не знатимеш ніколи. Тоді від світу залежний не будеш.
— Дуже сутужно тепер із сіллю, — мовив Єремія.
— Тут, де моя келія, льох був, — сказав Прохор: до нього вже повернулися звичні барви і форми навколишнього світу. — Хтось у тому льоху сіль сховав. Віриш, брате, десять бочок!
Єремія засміявся. Був його сміх теплий і сухий.
— Можеш мене не боятися, — сказав він. — Я тебе не викажу. І знаєш що: не вірю я і в янгола. В отого, що сказав тобі хліб із лободи робити. Я швидше повірю, що то був біс, а не янгол.
Він став перед Прохором, розставив ноги, повернув до нього боком лице, примружив око і зорив хитро. Прохор, однак, не дивився на» нього. Дивився він радше на стежку, що вела від воріт до його келії. Ішов по ній босий, обірваний чоловік, ішов несміливо, і він безпохибно пізнав, що це ще один прохач солі.
6
Вони таки прийшли. Гримали важким обув'ям і кидали хижим оком по келії.
— Що це? — сказав княжий отрок, тицькаючи у слоїки.
— Настої на травах, — сказав незворушно Прохор.
— Де твоя сіль?
— Нема в мене солі, — сказав смиренно Прохор. — Є тільки попіл.
Один із слуг поліз у бочку рукою і вичерпнув з неї півжмені солі.
— Це теж попіл, отче? — зареготався він.
Прохор мовчав. Світ для нього став чорний і без зілля. Бачив він людей з чорними обличчями, і навіть роти їхні всередині були чорні.
— Тут є льох, — сказав один із слуг і відкинув ляду. — Бочки…
— Там попіл у тих бочках, — сказав спокійно Прохор.
— То ми цей попіл і заберем, — показав зуби отрок.
Тоді Прохор почав проклинати. Стояв серед келії блідий як смерть, і з його зціплених вуст виривалися всі прокляття, які знав. Це були прокляття давні, ще поганські, бо його прадід був поганином і служив біля капища — прокльони дідів та бабів, всіх сотень пращурів його; він і сам вигадував прокльони, називаючи поіменно всі частини тіла і виклинаючи їх, називаючи предків і нащадків грабіжників, кладучи на них прокльони -, найгірше з гіршого й найпекельніше з пекельного.
— Помовч, діду, — люто сказав отрок. — Не зі своєї волі ми це чинимо, а з княжої.
Але він не спинився. Так само сипав і сипав прокльонами, аж поки не схопив його отрок за бороду і не вдарив межи очі, аж засліпило йому, і упав непритомний, загримівши ослоном.
Слуги тим часом вантажили бочки. Були ті із забитими денцями і залегкі як для солі. Підкотило кілька підвід, і бочки поскладали на них. Насамкінець отрок підійшов до старого і линув йому в обличчя води.
Прохор розплющився. Все довкола було бліде і вицвіле,.
начебто повите світлою і прозорою тканиною. Він слухав гримкіт підвід за дверима і здивовано вдивлявсь у стелю. Замість стелі побачив бліде вицвіле небо і вицвіле сонце, що розсипало довкіл біле проміння. Почув шелест листя й упізнав, що лежить він у білому саду із білим листям.
Він сів, і йому тонко заболіло в переніссі.
— Так тут болить, — сказав він Єремії, який допомагав йому звестися.
— Забрали вони твою сіль, — усміхнувся Єремія.
— То не сіль була, — кволо відказав Прохор. — Попіл то…
— Бісівськими справами займаєшся, брате. Покинь це… Прохор почав зводитись із долівки. Він підійшов до столу і ковтнув із кухлика.
І з білого став йому світ рожевий, і обдивився він його здивовано-стуманіло, і стояв супроти нього рожевий чоловік, що похитував скрушно головою, а коли подивився на Прохора Єремія, то побачив: рожеві сльози котяться Прохору з очей, а борода його дрібно-дрібно труситься.
7
Вночі палав серед неба великий повний місяць і осявав землю так, що видно було кожну билину. Єремія довго стояв на своєму ґанкові і прислухався до сторожких нічних звуків.
Не спав у ту ніч і Прохор. Він довго сидів біля запаленого каганчика, а потім ще довше молився. Затим дістав із полиці більшого горщика, затиснув під пахвою і дмухнув на світло.
Ішов, зігнувшись, по вузькій стежці, і ноги його мокли від щедрої роси. Бурмотів під ніс молитви, часом зупинявся й дивився на місяць. Той тремтів серед неба і щедро лив на землю мертве світло.
Дійшов до проламу в паркані і вийшов за межі монастиря. Дорога, яку побачив у місячному сяйві, була біла, аж срібна. Він пішов помалу по тій дорозі і був під той час як великий чорний їжак. Пообіч дороги турлюкали земні жаби і на все горло стрекотіли цвіркуни. Прохор спустився до Хрещатого яру, а що був зморений, присів спочити на пеньку. Застиг і став чорним грибом, — поблимували тільки з-під куколя пильні, палахкотливі очі.
Знову подибав по дорозі, перебрався через місток над струмком і дійшов до міських воріт. До нього гукнув сторож, і він видав себе за мандрівного ченця.
— Ночуй тут до ранку, — сказав сторож, — наказано нікого вночі не пускати.
Прохор не сперечався. Сів, спершись об стіну, і поволі почав припадати росою.
— Слухай, отче, — обізвався сторож. — Задля чого хочеш у місто?
— Йду до ченців Ірининського монастиря, — сказав Прохор.
— Зайди сюди до мене і розкажи, що бачив у світі… Зарипіла хвіртка» і Прохор увійшов досередини. Розповідав сторожеві казки, і той слухав, розтуливши рота.
Вже під ранок пішов по порожніх міських вулицях. Ішов повільно, ледве перебираючи ногами. Від князівської гридниці аж сюди долинав гомін — бенкетували…
Якийсь пес вискочив насупроти Прохора, той всунув пальці до горщика і покропив собаку. І відразу перестав на нього насідати пес, а задивився вражено і спантеличено. Захитався п'яно й поплентав до свого двору.
Недалека була дорога, але надто довго долав її Прохор — сили в нього майже не лишилося. Зрештою опинився на пустищі, куди викидали міщани сміття. Блукав по ньому, доки не побачив те, чого шукав. У блідому, непевному світлі передрання побачив він купи попелу.
Кропив той попіл рідиною із горщика, шипів він і згортався, тоді білів, як біліє світанок, і вже поблискував у непевному світлі. Перед Прохором лежало кілька чималих куп іскристої солі…
Лишив для себе ковток рідини, але не пив зараз, а вклякнув тут, на смітнику, і почав молитися. Він молився, а заодно думав про своє життя і про те, що надто гірку й незаперечну правду сказав йому Лазар. Прохорові знову привиділося Лазареве обличчя, захотілося ще раз із ним побалакати. Був певний, що зараз вони б знайшли спільну мову.
А ще він думав, що життя людське швидке й перехідне і що він не зогледівся, як воно проминуло.