Аннотация: Комедія із міщанського побиту з співами і танцями в 4-х діях
---------------------------------------------
Михайло Старицький
ДІЙОВІ ЛЮДЕ:
Прокіп Свиридович Сірко — міщанин, має крамницю.
Явдокія Пилипівна — його жінка.
П р о н я — дочка їх.
Секлита Пилипівна Лимариха — сестра Сірчисі, перекупка.
Галя — її дочка.
С в и ри д Петрович Голохвостий — промотаний цилюрник.
Настя, Наталка — подруги Пронині, манірні.
X и м к а — наймичка у Сірків.
П и д о р а — поденщиця у Лимарихи.
Степан Глейтюк — був наймитом у Лимарихи, тепер слюсар.
М а р т а — бублейниця
Устя — черевичниця
Меронія — живе при монастирі, гості у Лимарихи.
Два баси.
Й о с ь к а — жид.
Квартальний, катеринщик, міщане і люд.
ДIЯ I
Глибокий яр. Під горою наліво гарненький домик Сірків з садком; за ним баркан і знов якийсь садок і домик, направо — гора, баркан, а далі яр. На дальній горі видко Київ. Вечір.
ВИХІД І
Прокіп Свиридович і Явдокія Пилипівна. Сидять на лавці біля дому.
Явдокія Пилипівна. Бач, як сьогодні вечірню зарання одправили, ще й сонечко не зайшло! А то тим, що новий дячок гарно вичитує.
Прокіп Свиридович. Чим же гарно?
Явдокія Пилипівна. Як чим? Голосно: словами, мов горохом, сипле.
Прокіп Свиридович. Так, так! Як пустить язика, то він у його, як млинове колесо, тільки бр-р-р!.. І меле разом, і шеретує…
Явдокія Пилипівна. А твій старий мне, мне той язик, як баба вовну…
Прокіп Свиридович. Прирівняй ще цього штокала до старого дячка! Той таки і чита по-стародавньому, по-божественному, а цей…
Явдокія Пилипівна. Заступається за свого шкарбуна тим, мабуть, що табакою поштує.
Прокіп Свиридович. Так що ж, що поштує!
Явдокія Пилипівна. А то, що і в церкві заживаєш табаку, мов маненький…
Прокіп Свиридович. Лопочи, лопочи; а ти заступаєшся за нового тим, що молодший.
Явдокія Пилипівна. Вигадай ще що!
Прокіп Свиридович. Та й вигадаю!
Явдокія Пилипівна. От уже не люблю, як ти почнеш вигадувати та дратувати!(Одвернулась).
Прокіп Свиридович. Ну, ну! Не сердься, моя старесенька, то я пожартував!
Стара мовчить надуто.
Не сердься-бо, моя сивесенька!
Явдокія Пилипівна. Та годі вже!
Прокіп Свиридович. Чого годі? Хвалити бога, прожили вік у добрій згоді та лагоді, діждалися й свого ясного вечора… Да не зайдет сонце во гніві вашім…
Явдокія Пилипівна. Та я вже на тебе не сердюся! Тільки не вередуй.
Прокіп Свиридович. Ні, ні, не буду. А нам таки справді нарікати ні на що: вік пройшов, лиха не зазнали, хоча й були хмарки, та господь хранив од тучі. Єсть на старість і шматок хліба, і закуток.
Явдокія Пилипівна. А працювали ж зате як, рук не складаючи!
Прокіп Свиридович. То що ж! Хто дбає, той і має! Неперестанно трудітеся, да не увійдете в напасть! Аби чужого хліба не заїдали та з чужої кривавиці не користувалися!
Явдокія Пилипівна. Здається, уже на нас, голубе, нікому й скаржитись!
Прокіп Свиридович. А хто зна? Може, й нам перепала марно чужа копійка!
Явдокія Пилипівна. Як же гендлювати [1] без того? То вже нехай бог проща! Нам же треба було дбати: дочка росла — єдиначка; треба було на посаг складати.
Прокіп Свиридович. Та так, так… А наградив-таки нас господь дочкою — розумні!
Явдокія Пилипівна. І вже! Що розумні, так на весь Подол! Так не жалували ж на їх і грошей: у який кошт та наука увійшла — страх! Скільки отій мадамі до пенціона переплачено!
Прокіп Свиридович. А за який час? Довго там побула?
Явдокія Пилипівна. Мало хіба? Аж три місяці! Ти б уже хотів свою рідну дитину запакувати у науку — на муку, аж до загину!
Прокіп Свиридович. Я не про теє: мені ті пенціони і не до смаку, а коли гроші за рік заплачено, то треба було б принаймні за їх одсидіти!
Явдокія Пилипівна.
Грошей шкода було, а дитини то ні, що за три місяці змарніла та знівечилась, хоч живою в труну клади! Там уже мало того, що науками вимучили, вимордували, та ще й голодом морили! Дитина не видержала й утекла!
Прокіп Свиридов ич. То нічого: одпаслися ж дома; одно тільки не гаразд…
Явдокія Пилипівна. Що там? Уже знов почав вередувати?
Прокіп Свиридович. Таяй мовчатиму, а тільки той пенціон…
Явдокія Пилипівна. Що пенціон?
Прокіп Свиридович. От тут у мене сидить!(Показує на потилицю).
Явдокія Пилипівна. Ти знову?
Прокіп Свиридович(зітхнув). Та й мовчу ж!
Чути знавдалі гуртову пісню:
Не щебечи, соловейко,
На зорі раненько,
Не щебечи, манюсенький,
Під вікном близенько!
Не щебечи, манюсенький,
Під вікном близенько!
Явдокія Пилипівна. А славно співають! Я страх люблю хлоп'ячі співи!
Прокіп Свиридович. Славно, славно! Завтра неділя, а вони гукають.
Явдокія Пилипівна. А коли ж їм і погуляти, як не під свято! За будні натрудяться!
Прокіп Свиридович. Той розходились би спати, а то й самі не сплять і другим не дають…(Позіха).
Явдокія Пилипівна. То й іди ж собі спати, хто ж боронить?
Прокіп Свиридович. Та я б уже такий, щоб і лягати, та Проні ж ждемо.
Явдокія Пилипівна. А правда, чого вони так забарились? Уже й ніч надворі; ти б пішов та знайшов їх!
Прокіп Свиридович. Де ж я їх буду шукати? Та їх і кавалер проведе.
Явдокія Пилипівна. Та проведуть… кавалерів за ними, як полови за зерном, а все-таки страшно.
Прокіп Свиридович. Не бійся — не ма-ненькі.(Позіха здорово). Ой господи помилуй мене, грішного раба свого!(Знов позіха і хрестить рота)г Чого це я так позіхаю?
Явдокія Пилипівна(позіха й собі). Оце! Ти позіхаєш, а я за тобою.
Прокіп Свиридович(позіха знов). Пху на тебе, сатано! Позіхнув так, що трохи рот не роздерся!
Явдокія Пилипівна. Та затуляв би рота, а то так негарно дивитись, що й…
Прокіп Свиридович. А ти думаєш, мені гарно дивитись, як ти роззявиш свою вершу?
Явдокія Пилипівна. З якого це часу з мого рота стала верша?
Прокіп Свиридович. Та хіба ж уже не пора?
Явдокія Пилипівна. Пху! пху!(Розсердившись, пішла).
Прокіп Свиридович(почухав голову). Розсердилась моя старенька, розгнівалась; треба піти помиритись.(Виходить теж у ворота додому).
ВИХІД II
Міщане, міщанки і хор.
Хор(за коном, але ближче).
Твоя пісня дуже гарна,
Гарно ти співаєш:
Ти щасливий, спарувався)
І гніздечко маєш.
Ти щасливий, спарувався)
І гніздечко маєш.
Через кін переходить кілька пар: дівчата з хлопцями ісамі дівчата; за остатніми уганя Голохвостий у циліндрі, піджаці, рукавичках. Полебезивши, одскакуе до других.
Голохвостий(до себе). А славні тут дівчатка-міщаночки, доложу вам: чистоє амбре! Думав, що знайду між ними ту, що коло Владимира бачив, — дак нема, а вона, здається, з цього кутка. От пипочка, що просто тільки — а-ах та пере-ах! Одно слово — канахветка, только смокчи! Трохи чи я даже не улюбився у єйо, чесне слово: просто з голови не йдьоть… Господи! Що ж це я? Чи не проґавив за нею главного предмета, Проні? От тобі й на! Побігти шукать.(Пішов хутко яром направо).
Хлопці, хор(входять на передній кін).
А я бідний, безталанний,
Без пари, без хати;
Не довелось мені в світі
Весело співати!
Не довелось мені в світі
Весело співати!
Оддалеки чути, що гурт другий співає цю ж пісню.
1-й бас. А в нас баси кращі… у них як побиті горшки!
2-й бас. Або як старі циганські решета! Усі(сміються). А справді!
Хлопець. А який тепера хор найкращий? Чи семінарський, чи братський?
1-й бас. Звичайно, братський.
2-й б а с. А я кажу семінарський.
1-й б а с. Ба брешеш!
2-й б а с. Ба не брешу! В семінарському хорі сам Тарас як попре горою — го-го-го! Або Орест як посуне октавою — гур-р-р, аж гори дрижать!
1-й б а с. А в братському Кирило чого варт?
2-й бас. Ну, що ж? Кирило, та й годі.
1-й бас. Ет!
Степан.