Врятований - Чигиринська Ольга 14 стр.


— Хлопці, ви почманіли? — Саґара потер скроні пальцями. — Я теж… теж полюбив його, але ж… ми не можемо думати лише про себе! Він же… не кіт і не папужка! Нас у будь-яку мить можуть відкликати на фронт — і що там робити з дитиною? А якщо корабель загине?

— Ми його полишимо на шінден-пості, - благально сказав Коннор. — А там буде оказія — і його переправлять кудись у імперський домен. Знайдуть усиновителів. Отче, та подивіться навкруги — всім до нього байдуже! Його навіть ніхто не шукав!

Це була правда. Але була й інша правда:

— Існує Статут Шіндену, — безпорадно сказав він. — Ми не можемо брати на борт нікого, хто не є членом Шіндену — за винятком обставин… виняткових…

— Так вони від початку виняткові, - зауважив Шеліпоф. — Ми взяли на борт сестер, ми брали на борт хворих жінок з Мінато, Марію Янаґі он, відпустили тільки позавчора — то чого ми не можемо взяти на борт хлопчика?

Хлопчик тим часом зістрибнув з верстата і діловито кудись почимчикував. Коли він одужав від дизентерії та почав ходити кораблем, всіх здивувало, як свійськи він одразу став поводитися. Наче завжди тут був. Ти натикався на нього в тренувальному залі — він повторював за братами вправи кемпо; в кухні — він допомагав братові Янгу викладати на лист бустерні хлібці; в каплиці — він міняв зображення святих на проекторі, водячи пальчиком по сенсорній панелі… І сама його присутність дещо змінила. Ніхто не зміг би описати це словами, але в «Леві» начебто з’явився добрий дух. Брат Томіґан вже двічі вибирався на океан разом з іншими, при денному світлі; Шел та Коннор припинили кепкувати з братів при кожній нагоді, та загалом наче посвітлішало. Брат Фелікс, психіатр, присланий з командорії, також це помітив — отже, Саґара не вигадував та не обманював себе…

— Коротше кажучи, — відрубав він, борючись з ваганнями. — Перш за все ми його охрестимо та зареєструємо. А втім — буде видно.

…І ось вони з хлопчиком, сидячи біля намету комуни на акуратних штабелях цегли, чекали мера та представника домініону, аби зробити існування малого Ричарда Суни, орієнтовно шести з половиною років, офіційним. Просто перед ними вчорашні в’язні, тобто поселенці, розбирали руїни, вишукуючи придатну для використання цеглу та складаючи її в штабелі. Непридатну скидали на вантажний модуль, і вивозили до північного берега — будівельне сміття скидали в океан, укріпляючи штучний острів.

— Не можна перестати дивитися на три речі: вогонь, воду та чужу роботу, — сказав Сео.

— Я гадаю, той… — Хаас засмутився. — Не всі тут можуть довго дивитися на вогонь.

— Еге ж, — кивнув центуріон — і знов запанувала мовчанка.

Раптом малий підвівся і сказав:

— Сестра.

Всі подивилися туди, куди він вказав пальчиком — справді, вулицею простувала до намету сестра Гелена.

Чоловіки підвелися їй назустріч. Після взаємних привітань сестра присіла на цеглу поруч із хлопчиком.

— Ну то що? — спитала вона, — вирішили його таки зареєструвати та забрати з собою?

— Так, — відповів Саґара, і раптом зрозумів, що це й було його рішення від початку, від позавчора: забрати хлопця.

— Ну, помагай вам Бог, — сестра погладила малюка по голові, на якій вже виросла колюча щетинка. — Гарненький малий сохей з нього вийшов. Навіть ґі з гербами, тільки-но подивіться… Куди ви його відправите?

— Мабуть, полишимо в михаїлітському притулку, а ті відшукають опікунів, — сказав Саґара. — До речі, ми охрестили його. Даруйте, що не дочекалися вашої інформації…

— І не дочекалися б, — сестра махнула рукою. — Ті патрони, які ми розбираємо зараз — майже всі містять фінансові звіти двадцятирічної давності. Як ви його назвали?

— Ричард Суна.

— Гарне ім’я.

Він так і не згадав свого справжнього?

— Ні, - Саґара розповів про випадок, який підштовхнув їх до рішення.

— Раз так — то своє ім’я він таки насправді забув, — зітхнула сестра. — Не надто балакучий, вірно?

— Вірно, — повторив за нею Дік. Інквізиторка здивовано кліпнула очима.

— Я певний, що він майже не розуміє латини, — сказав Саґара. — Але потроху вчиться. Говорить справді мало.

— Ну й добре, — сказала сестра, — Не люблю балакучих дітей. Якось гостювала у своєї племінниці. В неї четверо, і всі як цвіркуни. Повернулася до монастиря хвора. А от і наше довгоочікуване начальство!

Справді, перед площею зупинився розкішний модуль з тієї самої, мабуть, яхти.

Пан радник Пеґю у елегантному сірому костюмі вийшов другим — одразу після охоронця-водія. Пан Іто поводився так, наче соромився в своєму простому сіро-брунатному вбранні не тільки їздити в такій розкоші, а й стояти поруч з нею.

Жінка, що появилася третьою, була зодягнена в жовтаво-зелений комбо, який Саґара спочатку прийняв за військову форму, а за декілька кроків зрозумів, що то просто робоче вбрання, обране власницею через безліч кишень та кишеньок, у які розтикане обладнання для зйомки та запису.

— Ущипніть мене, — пробурмотіла сестра Гелена, — то Ганна Тошідзукі.

— Ви їй не раді?

— Якби отут розпочалася епідемія паратифу, я б зраділа так само, як оце зараз, — процідила крізь зуби сестра Гелена.

Саґара був здивований — він чув, що Ганна Тошідзукі дуже прискіплива, але чесна бардеса. Саме такі мали б подобатися інквізиторці. Власне, такі барди, як Ганна, були також інквізиторами свого роду — просто результати своїх розслідувань вони передавали не імператорові, а народові безпосередньо. На Сунаґіші вже було десятка з півтора бардів. Вони почали з’являтися з регулярними місіями, і Саґара звик до їхньої присутності на щоденних похоронах та в наметовому містечку. Більше тижня ніхто з них не витримував.

Як сестра Гелена ні ставилась до пані Тошідзукі — щойно та підійшла, сестра стала ніби втіленням стриманої люб’язності.

— Даруйте, панове, даруйте, пані, - радник потиснув всім руки. — Мені дуже прикро, що я змусив вас чекати — але ви ж розумієте, що я не належу собі, як і кожний службовець… Ось знайомтеся — пані Тошідзукі. Пані Ганно, ви цікавилися людиною, яка була тут від самого початку місій — ось перед вами отець командер Саґара.

— Можна буде найближчим часом зустрітися? — запитала бардеса. Голос в неї був високий та різкий, волосся — чорне, коротке, рясно всіяне сивиною — наче притрушене попелом…

— Так, звичайно, — сказав Саґара. — Коли вам буде зручно…

— Сьогодні ввечері, - сказала жінка. Очевидно, вона не звикла гаяти час.

— Добре. Вам будь-хто покаже наш корабель.

— Доброго дня, панотче, — Саґара потис руку панові Іто. — А це наш новохрещений найда, так? Як тебе звуть, малий? — спитав ніхонською пан мер.

— Ричард, — відповів хлопчина. Саґарі щось щемнуло в горлі — він не знав, що малий вже визнав своє ім’я.

— На честь корабля, — кивнув пан Іто. — Добре, дуже добре. А прізвище?

З цією ідеєю хлопець, мабуть, ще не засвоївся.

— Суна, — відповів брат Сео.

— О… — старий на мить одвернувся. — Ну що, пішли всередину, виправимо йому свідоцтво… мабуть, про народження, так, пане раднику?

— Так, звичайно, — погодився статний чоловік у дорогому костюмі. — Ось історія просто для вас, пані Ганно: цю дитину сохеї врятували від людожера. Розумієте, один з місцевих жителів збожеволів, і почав вбивати та їсти людей…

— Ні, - сказав Саґара.

Вони зайшли в намет — і гамір там стих. Хотілося сподіватись — не через те, що люди впіймали окраєць розмови.

— Що «ні»? — здивовано перепитав пан радник.

— Він таки справді збожеволів, — але хлопця ми рятували не від нього, — похапцем пояснив Саґара.

Назад Дальше