---------------------------------------------
Панас МИРНИЙ
ЧАСТИНА ПЕРША
І
ПОЛЬОВА ЦАРІВНА
Надворі весна вповні. Куди не глянь — скрізь розвернулося,
розпустилося, зацвіло пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не
вспіло наложити палючих слідів на землю: як на Великдень дівчина,
красується вона в своїм розкішнім убранні... Поле — що безкрає море —
скільки зглянеш — розіслало зелений килим, аж сміється в очах. Над ним
синім шатром розіп'ялось небо — ні плямочки, ні хмарочки, чисте,
прозоре — погляд так і тоне... З неба, як розтоплене золото, ллється на
землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею
спіє хліборобська доля... Легенький вітрець подихав з теплого краю,
перебігав з нивки на нивку, живить, освіжав кожну билинку... І ведуть
вони між собою тиху-таємну. розмову: чутно тільки шелест жита,
травиці... А згори лине жайворонкова пісня: доноситься голос, як
срібний дзвіночок, — тремтить, переливається, застигав в повітрі...
Перериває його перепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає докучне
сюрчання трав'яних коників, що як не розірвуться, — і все те зливається
докупи в якийсь чудний гомін, вривається в душу, розбуркує в ній
добрість, щирість, любов до всього... Гарно тобі, любо, весело! На
серці стихають негоди на думку не лізуть клопоти: добра надія обгортає
тебе добрими думками, бажаннями... Хочеться самому жити й любити;
бажаєш кожному щастя. Недаром в таку годину — аби неділя або яке свято
— хлібороби виходять на поле хліба обдивлятись!
Отакої саме пори, в неділю, після раннього обіднього часу, — тим
шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пісок аж до
славного колись Ромодану, — йшов молодий чоловік. «Не багатого роду!» —
казала проста свита, накинута наопашки, — «та чепурної вдачі», —
одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-під
свити. Червоний з китицями пояс теліпався до колін, а висока сива шапка
з решетилівських смушків, перехиляючись набакир, натякала про
парубоцьку вдачу...
Ішов справді парубок. На перший погляд — йому, може, літ до двадцятка
добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де
колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп'ялось
тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи
загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгообразе — козаче; ні
високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі...
Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших
хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд,
бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і
духова міць, разом з якоюсь хижою тугою...
Парубок плівся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги
своїми блискучими очима; іноді зупинявся й довго розглядав зелене
нив'я. То знову йшов; то знов становився де-небудь на згірку — і знов
оглядав поле. Ось перейшов і драний місточок посеред лук, на низині, у
балці. Під ним ще не висохли весняні калюжі — аж зацвіли, позеленіли:
кумкають в них жаби рано й вечір. От опинивсь на невеличкім горбу по
той бік місточка; став, обернувся лицем до його;глянув на рудку;
перевів погляд на крайне жито. «Оже, тут кращі хліба, ніж під селом, —
подумав сам собі, —тут, мабуть, сильніший дощ пройшов...» Знов
повернувся, — і рушив далі.
Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обніжок — і пішов
поміж зеленими житами. Ось підійшов до однієї ниви, нахилився, вирвав
при самім корені пучок жита, глянув на його, далі глянув на ниву, — і
лице засвітилось одрадою. «От де моя праця, — немов казали його очі, —
не марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазяїна!..
»
Повертівши в руках вирване жито, він скинув очима на другий бік межі;
знову глянув на свою ниву, наче рівняв дві ниви між собою, — і промовив
вголос: «Бач... на нашому полі жито краще, ніж у дядька Кабанця: моє
таке густе та гонке, а в його — ледве од землі одлізло, — низеньке,
жовте, засмоктане...
Не вспів доказати останнього слова, — чує: недалеко, з-за жита, хтось
співає... Він притаїв дух; насторожив уші, слуха... Голос тонкий,
гнучкий, дзвінкий, так і розходився на всі боки: то розлягався в
високім просторі; то слався по землі, по зелених житах; то замирав од
далеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвідомим щастям...
Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося — він зроду не чув такого
свіжого, гнучкого голосу. У його в очах засвітилась одрада; лице
прояснилося, наче хто збризнув його свіжою водою; серце затіпалось
немов хто доторкнувся до його... «Хто б це?» — подумав він, — та й
пішов на голос.
Не встиг ступить десяти ступнів, як пісня стихла, — тільки одна луна її
бриніла ще над головою у його. Ще ступінь, ще... зашелестіло жито,
заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось... Ще хвилина — і з
жита заманячила дівоча постать... Парубок став. Дівчина, як перепелка,
знялась — і помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквітчана
польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто
запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька,
кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим
зеленим житом, — вона здавалася русалкою...
Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну,
бо стояв, як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко
розкривши здивовані очі...
Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, глянула на його
веселими очима, усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут її краще
розглядів парубок. Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими
квітками, чудовно вилося коло білого чолі; тоненькі пасма того чорного,
аж полискуваного хмелю спадали на біле, рум'яне личко, як яблучко
наливчате; очі оксамитові, чорні, — здається, сам.огонь говорив ними...
Дві чорні брови, мов дві чорні п'явки, повпивалися над очима, злегенька
прикритими довгими густими віями. Сама — невеличка, метка й жвава, з
веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова
керсетка, з червоними мушками, червона в букетах сдідниця, на шиї
дорогі коралі, хрести, золоті дукати — усе гарно пристало до хорошої
дівоцької вроди.
Вона стояла навпроти парубка, як намальована, — наче манила своею дивною красою. Не спускаючи з очей, він підходив до неї.
— Чого ти тут ходиш? — обізвалась вона перша.
— А ти чого хліб толочиш? — не зовсім ласкаво одказав він.
— Хіба се твій хліб?
— Не чий же... А що?..
— Цур тобі, як мене злякав!.. —та й замовкла. Парубок і собі мовчав.
— А ти хто така? — трохи згодом питає він, ковтаючи слова. — Де ти взялася? звідкіля сюди прийшла?..
Дівчина почула, як тільки чують дівчата, .чого в його запнувся голос; очі в неї заіскрили, заграли...
— Навіщо тобі? — прядучи ними, вона питає в його.
— А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? — каже він. — Хто ти така?
чого тобі тут треба?.. — Чут-но — аж дух спира йому в грудях од кожного
слова.
— Не ск-а-ж-у! — одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і подалася трохи
личком вперед, згорнувши пухлі білі руки попід ліктями. — А прийшла
сюди, бо недалечке живу... А ти хто?
— Сюди йди! — каже він, усміхаючись і разом запрохуючи очима. —
Посідаємо тут... побалакаємо... я тобі й розкажу — хто я...
Як стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготалася та й
помчалася буйними житами...