Не, даром у пісні співають: «Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви
наші степи й луки!..» А тепер на них чужими руками роботизну
справляють... Ой, не так колись було в нас, на Січі, у нашому
козацькому краї! Усі рівні, усі вільні... Сьогодні ти отаман, а завтра
— я! А землі — скільки хоч... Ори, сій, жни, де лю-бішу місцину
вибереш... Сказано: воля!.. А тепер?.. тепер що?.. Скажіть мені: до
чого це йдеться?!. Ні! немає добра... немає — та вже, мабуть, його
ніколи й не буде! — додасть, як гвіздком приб'є, та й замовкне.
Люди слухають, похнюпившись. Інші — потилицю скребуть...
Трохи згодом, од дихавши, Мирін знову розчинае: — З ляхами-панами ми
билися, рубалися, вставали, як один чоловік... Навіщо? На те хіба, щоб
нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло:
нашим салом та по нашій шкурі! Ну, й носіть її, здорові, поки ще
ціла... поки не здеруть... А через віщо все? Усе через те, що кожне
само про себе дбає... Братове лихо — чуже лихо! Немає єдності — чорт
має й волі! А якби гуртом забрали коси, та шарконули всю кропиву...
От би — так! Чого дивитись? Косіть, кажу! Косіть, а то гірше буде!..
Отак не раз і не два вигукує було, розпалившись, п'яненький Мирін своїм
сусідам, як посходяться де на гулянку, під неділю або під свято.
Піщани слухають, міркують... Дехто з давніших хліборобів і заспорить з
Мироном: як і в старину добра та ладу не було, а були -тільки бучі,
колотнеча та сваволя.
— Що ми тоді од ляшні та од татарви наруги прийняли! Що ми терпіли від
турка та від москаля!.. Та часом і свій брат запорожець, як, було,
убереться в хату, то й ладаном не викуриш... Розор був!?
— А тепер? а тепер?? — кричить Мирін.
— А тепер — щб? Тепер, спасибі богові, хоч тихо... У нас і хліб є, й
скотинка прибуває, й захист безпеч ний... Живемо, як і люди!
— Живете? — кричить Мирін. — Нидієте, а не живете! цвітете... Та
постійте, постійте трохи. Буде й вам те, що ведмедівцям! Попомнуть і
вам боки, як подільцям!.. Тоді знатимете: чи живете, чи ні! Побачите...
Видно вже, відкіль вітер віє...
— Поки хвалько нахвалиться — будько набудеться!
— Бевзні! нікчемники!.. пеньки головаті!! — закричить на остатку Мирін та й затихне...
Ті, що недавно виселились звідкіль-небудь до вільних Пісок, потягнуть
руку за Мироном. Почнуть на всі боки кастити теперішні порядки, а
найбільше панів. Стануть розказувати, як у Гетьманському не тільки пан
полковник над людьми знущався, а як пані полковниця черевиками зуби й
очі вибивала; як по цілому тижню в колодках морила сердешних дівчат; як
їм коси різала, голову дьогтем мазала й пір'ям натикала; як ніхто ні
женився, ні заміж не йшов, не заплативши куниці...
— Та воно й правду каже дядько Мирін, — процідить хто-небудь крізь зуби. — Воно б то й викосити... та нікому!
Мирін сидить, насупивши брови, червоний, як жар — мовчить. Видно
тільки, як у його груди то підіймаються, то опускаються, та як іноді,
з-під густих брів, блискав блискавка...
Отак поспорять, покричать; одні поблагословлять, другі прокленуть
тодішні порядки, та й розійдуться. А на завтра — і ті, й другі знову за
щоденну хліборобську працю.
— Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманів не зайняли, то тепер — байдуже!
І порплиться кожен собі в господі, як курка на гнізді. Вимощує,
підмощує, смиче, обсмикує, курчат висиджує... Ростуть Піски — і
багатіють... Не вряди-годи — дивись: ні відсіль, ні відтіль, та й
вирветься який захожий: або з нової Січі, з-під турка (бо там віра
турецька, земля бусурманська!), або з-за Дніпра, від ляхів — та все на
вільні степи, все на вільні степи... Зопне курінь, викопає землянку,
візьме жінку, та й заживе тихим хліборобом. Глянь: землянка по
землянці, мазанка по мазанці — з невеличких хутірців набралося хаток на
ціле село, з улицями, з горбдами, з садками, з левадами! Спасибі
запорожцям, і церков своя...
Не треба вже до чужого попа йти ні дитини
хрестити, ні шлюб брати.
Уже Івасеві за двадцять років минуло. Парубок літній — час би вже і про
жінку подумати. Так же батько — не хоче про невістку й слухати.
«Молодий ще!» було, каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирін, аби
згадали про невістку, каже: «Ще молоко не обсохло коло губів!» Усе ще
мов чогось дожидав старий: не раяв синові женитись. Тільки тоді вже, як
почув Мирін, що зруйнували Очаків, кликнув Марину (синові старий
січовик соромився про це нагадувати) та й каже:
— Нічого вже тепер дожидати... Годі! Не так уже поцвіло все —
хліборобським ледарством припало... Не козакувати вже ні нам, ні дітям
нашим... Не треба нас!! Минулося козаче царство, настало хліборобське
господарство... Пора й. синові хазяїном стати... Час йому пошукати
дружини — свое кубло звисти!
А мати — давно вже й дівчину нагляділа. У заможного козака Кабанця була
одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дівчина; працьовита й
невсипуща хазяйка. Матиг синові: так і так — оте й те казав батько. У
Івася аж сміх пробіг по лицю. — Рає мати синові Мотрю. А в сина давно
вже серце он як тіпається, як де зустрінеться з Мотрею.
Порадились отак; поблагословив батько з матір'ю святим хлібом Івана;
важко здихнув старий; мати заплакала — і вирядили старостів до Кабанця.
Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину й рід Маринин. Все люди чесні, роботящі, не волоцюги, не п'яниці. Чого ще?
— Як знаєш, дочко! — каже Мотрі. А Мотря стоїть коло печі та в запічку
колупає. Почервоніла, розгорілася — ще краща стала, ніж була.
— Як мати скажуть... — одмовляє батькові.
— А що, стара? — Кабанець своїй жінці: — кажи ще ти!
— Та що ж мені казати? Марина жінка добра... Мирін трошки крутенький... Та хіба їй з Мироном жити?.. А Іван парубок — хоч куди!
— Ну, то й будьмо сватами! — одказав Кабанець старостам.
Пов'язали молодим руки, поблагословили їх святим хлібом з сіллю.
Вернувся Іван з великою радістю: принесли старости обмінений хліб в
батькову хату.
Через два тижні повінчали молодих.
Зажив Іван Гудзь з своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб'язно —
спокійним хліборобським життям. Землю паше, добро складає. Мотря
порядкує з свекрухою в хаті. Живуть — як мед п'ють... А тут уже й дітки
пустилися. Породила Мотря за три роки трьох синів, як соколів. Є бабі
на старість утіха й забавка! А хлоп'ята справді вдалися—нівроку: один
Максим, другий Василь, а третій Онисько — здорові, червонощокі, повні!
Раділо серце батькове та материне, на їх дивлячись; раділа й стара
Марина, гойдаючи онуків... Один тільки Мирін на все чогось понуро
дивився... Одначе й він частенько садовив на коліна до себе Максима —
і, поки дитина забавлялася його здоровенними сивими усами, він йому
розказував грізні приповісті про давні чвари...
Од тих переказів січова кров голосно загомоніла у серці малого онука.
Максим полюбив діда більше батька, матері; прийшлись йому до вподоби
його роз-кази страшні, а Іноді й смішні; полюбились йому дідові вичити
— розумні, правдиві, добрі... Уподобав і дід свого цікавого й моторного
онука. На крайнім порозі життя оддав старий своє, літами та незгодами
побите, серце малій дитині! Старість побраталась з молодістю, —
молодість прилипла до старості. Жили одним життям; тішились однією
втіхою; сумували одним сумом... Старий січовик натхнув свою душу в
молодесеньку душу онука!
IX
ПІСКИ В НЕВОЛІ
Та недовго прийшлося Миронові втішатись своїм малим онуком; недовго й
онукові — дослухатись до дідових переказів. Життя круто повернуло своїм
важким колесом — та й закрутило Піски... в неволю!
Їхала недоля до ляхів у гості, та завернула в Піски. Пронеслася, як
грім грянув, чутка: піщан оддали генералові! Під той саме час ляхи
закуйовдились.