— Уп'ять велено: позносити насупроти палацу всі хатки, бо за
тими кривобокими хатками немає ніякого виду з панських вікон! —
Позносили й супротивні хатки, насадили перед двором високих та тонких
тополь...
Отак що день — усе новий та й новий приказ, нова й нова вигадка! Щодня
камінець по камінчику вибивали з людської волі. Кожен час вкорочувався
уривок, на котрім були піщани прив'язані до генеральші, — поки не
вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуба брати...
Піщани довго не подавалися, а все-таки генеральської сили не подужали.
Тоді вони кинулись до того, до чого кидається немічний. Вони налягли на
ноги, — давай тікати! Зніметься оце чоловік, майне на вільні степи
Катеринославські або Херсонські, або й на Дін, оселиться, де знає, а
через рік жінку з дітками викраде, — переведе туди. Багато тоді
накивало п'ятами 1 одиноких і цілими сім'ями... Тоді й поговірку
зложили: мандрівочка — наша тіточка!
Такі щоденні безперестанні мандри дуже ображали генеральшине серце.
Вона всім й усюди жалілася на невдячність «хахлацкава мужичья», на його
грубу, звірячу натуру. Де ж пак? Прокляті «хахли»-гречкосії не хотіли
пахати ланів милостивої, великородної панії Польської, по батюшці —
Дирюгиної!У неї в Бородаєві все народ «руський» — і той слухав, а ці
«мазепи» — тікали!!!
Оже як не мандрували «мазепи», а все-таки більше сотні сімей зосталося
на розвід панам Польським, на послугу їх примхам та вигадливим
примусам. Генеральський приказ, з нагайкою в руках, зробив до ладу свбе
діло. Він розім'яв грубу звірячу натуру; оббілував її, як овечку;
причесав, пригладив; натворив цілу ватагу двірні; а з завзятих
степовиків понаробив покірних волів, котрі вздовж і впоперек
переорювали тепер уже панське нив'я та засівали зерном — на прибуток
панській кишені...
А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сімейка у генеральші, — аби
господи! З нею приїхало два сини — опецькуваті, швидкі, як молочні
телята. Через рік синів генеральша одвезла у науку, а з науки вернулась
старша дочка.
— Гей! Кто там? — гукнула генеральша. У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному сертуці, у манишці з брижами, при часах.
— Позвать Потапича! — приказала глухим голосом, з протягом.
Лакей вийшов. Незабаром Потапович увійшов.
— Слушай, Потапич! Вере Семёновне нужно горничную.
— Вестима, нужна, — прогув густим басом Потапович.
— Выбери красивую девушку...
— Как прикажете, ваше превсходитство!
— Маладую... лет эдак — шестнадцати... Только паскарее!
— Слушаю-с.
— Завтра, што-ли...
— Слушаю-с.
— Ну, ступай!
Потапович вийшов.
А вранці-рано Кирило Очкур з жінкою, з малими дітками проводили до
двору, як до гробу, старшу дочку Ганну — вродливу, хорошу дівчину.
На другий рік приїздить друга дочка, на третій — третя.
Хто ж буде вичісувати, заплітати їх довгі чорні коси? Хто
стягатиме-дівоцькі керсети? Хто буде вишивати спідниці, комірчики,
рукавці?..
Не минула панського хліба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою
баришнею невеличка дівчинка — сирота Уляна, дочка того самого
хрещеника, що генерал, — нехай царствує! — похрестив. В дівочій за
п'яльцями сиділи Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другім кінці
палацу, у лакейській, нудили світом без роботи Петро, Вареників син, та
Иван Шкляр; а перед самою залою, на стільчику, сидів, у лівреї з
золотими позументами, Степан Пугач — молодий, вродливий камердинер
генеральшин. А в кухнях—скільки!!
Треба подумати, чим ту юрбу голодних ротів нагодувати; треба ж їх і
зодягти чимсь... А своя сім'я? Три дочки — як голубочки!! Простому
чоловікові треба розумом розкинути, щоб дочці скриню придбати. А що ж
то за дума морочила генеральшину голеву, щоб надбати добра аж трьом
генеральським дочкам? Та чи одна у матері думка! Не держати ж дочок на
висадки: треба й про зятів подумати. Дівчата — не росада, щоб їх ховати
геть од світу. Дівчатам треба світу, — багато світу...
Треба, щоб і їх
побачили; треба, щоб і вони бачили... Треба, щоб було чим згадати
молодий, дівоцький вік!
Заклекотав генеральський палац... Музика, аж струни рве — грає; у
вікнах світла-світла! — здалека здається: горить усередині палац! Саме
великий наїзд... Ціле чорне подвір'я каретами, колясами та повозками
заставлено; під каретами, позасвічувавши ліхтарі, грають кучери у
хвильки, у трилисника, або в джгута; у стайні хрумають коні смачне
степове сіно.
А в горницях гостей — нігде просунутись! Наїхали з Гетьманського
гусари; завернув старий Кривинський з цілою меткою старих дочок; не
забула й Шведчиха, і вона тут з своєю дочкою-кралею; а коло неї
вертиться сотниченко Саєнко, молодий, чорнявий, веселий, танцюристий;
тут же й гетьманського колись полковника Кряжа син Павло походжає з
сином полковника Кармазином, що приїхав на банкет з молодою жінкою, аж
з самого Ромна... Не тільки з Гетьманського, наїздили іноді до
генеральші гості й з сусідніх повітів.
Генеральша — привітна хазяйка-хлібосолка. Кожному скаже ласкаве слово;
до одного обернеться з усміхом, до другого — з повагою, кожному годить,
коло кожного ходить... Гостям — привілля! Хто в карти грає, хто
дивиться, інші балакають то се, то те; там зібралась купка — розказує,
які тепер ледацюги кріпаки поробилися, уверне й генеральша своє слово
про своїх «мазеп». А в гостинній панійки скрекотять, як ті сороки: без
сорома кожного на зубах перетирають... У залу двері розчинені, у них
натовпилась ціла юрба теж панійок, ніяк пройти... Підмічаючи, хто коло
якої дівчини залицяється, моторні цокотухи шепочуть одна другій свої
думки про любощі, надії — про шлюби. А в залі розвернулись танці на всі
боки, аж поміст ходором ходить. Тільки — круть та верть, круть та
верть! Гусари недаром наїхали. По танцях, туди вже к світу, як
прокричать другі півні, — вечеря. Світом тільки роз'їжджаються...
Та так справляють не одні іменини (а й тож-то чотири рази на рік!):
справляють на різдво бенкет, бенкетують на масниці, на великодних
святках. Це великі, прохані бенкети. А так гості — не минав дня, щоб за
столом не сиділо душ три або чотири чужих.
Весело, розкішно жила генеральша. Не сумували й генеральські дочки, —
бо ніколи було. Та й чого його журитися панночці — молодій, непоганій,
з великород-ної сім'ї, та й не з порожніми руками? Правда, чи порожні в
генеральських дочок руки чи не порожні, — про те самі вони ніколи не
думали, не гадали. За них думала мати, а справджували її думку —
бородаевці та піщани... Бородаєвці привозили їй по два рази на рік
«оброки», а піщани, як ті воли, робили на неї по чотири дні в тиждень,
та зносили в двір курей, гусей, яйця... Чому не гуляти?!
Гуло отак генеральське подвір'я щось, мабуть, років з п'ять. У старшої
дочки почали вже в куточках коло очей складатись ледве примітні
брижики, похмурнішав трохи вид... Коли це — приїхав здалека, аж з-за
Бородаєва, сусіда-панок, та й оженився на старшій. Одгуляли весілля.
Піски зроду-віку не бачили, не чули такого весілля! Палац аж ревів, аж
стогнав...
Почин, кажуть, великий чоловік. Як побачили гусари, що з-перед носа
таке добро упливає, та ще дужче зачастили в Піски. Через півроку оддали
другу дочку — за старого гусарського полковника.. Осталася на утіху
матері сама менша. Так же й утіхи з неї — ніякої. Меншої дочки
генеральша недолюблювала. Не раз бувало, гримає на неї, свариться, і
зодягала її бідніше, ніж старших. Розказували, що менша дочка
прогнівила була матір: у себе в хаті раз переховала горничну Уляну,
котра — капосна дівчина! — тільки те й робила, що сердила генеральшу.
Скаже грубо, гляне якось дуже вільно, мов дивиться в вічі своїй рівні.
«Яка сама, така у тебе й горнишна!» — докоряє, було, розгнівавшись на
дочку, генеральша.