А жінка й парубок ще
довго стояли — дивились услід, аж поки не скрився захожий з очей у
кривій вулиці.
— Ти не питав, Грицьку, — тоді жінка до парубка : — хто він такий? навіщо йому Окунь?
— Ні, не питав.
— Гляди, лишень, чи не родич який... Там у його, в Донщині, багато,
кажуть, всякої рідні... Там і брат його жив. То чи не по худобу.бува,
прийшов і сей?!
— Бог його зна.
— Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збігав би ти, слідом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоловік.
— Добре, мамо, — каже парубок. І обоє пішли в хату.
Жінка справді догадалася навіщо захожому здався мертвий Карпо Окунь.
Той, що розпитував, об'явився в волості небожем Окуня — Остапом Хрущем,
що літ, може, з п'ятнадцять як пішов на Дін. Уже його й з ревізії
викинули, не тільки з думки. Тільки старі люди пам'ятали ще — коли
бородатий та білий Окунь виряджав на Дін до дядька свого хлопця-небожа.
А тепер оце він назад повернувся й просився в піщанську громаду.
— Чого ти звідтіля вернувся? — пита його голова, — хіба там недобре стало жити?
— Та трудно вже й там, — кланяючись, каже Остап. — Не ті тепер порядки пішли: багато вже й там нашого брата... пропадає...
— А тут хіба краще? — пита писар.
— Та все ж, бачте — рідна сторона.
— Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе ні виду ніякого, нічого? — знову голова.
— Та в мене ось є старий пашпорт. — Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу, з обтіпаними краями, й подав голові.
Подивився той на папір, розправив, прочитав — і знову зложив.
— Що ж з сього?! — каже. —Чому хоч ти не обзивався, як ревізія писалась?
— А бог його знає — чому... Не знав.
— Відколи пашпорта не переміняв!! — не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.
— Та там мене й по цьому всюди приймали.
— Гм... Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? — пита голова писаря.
— А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громаді могоричу, то,
може, й діло буде, — одказав писар. — А то, як бродягу якого, ще в
тюрму запруть.
— Зділайте милость, — каже, кланяючись, Остап, — уже поклопочіться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч. одслужу за те.
Писар тільки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пішли у другу хату.
Через три неділі Остап косив у писаря сіно. Та такий з його косар:
такий жвавий, такий робочий — невтомний! Усьому лад дає, усім перед
веде — отаманує. А через місяць йому об'явлено, що тепер він піщанський
громадянин — козак, Остап Макарович Хрущ.
Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямісінько й почвалав у
город найматись. Недовго й місця шукав: зараз жид злебенив його та й
заправив у поштарі.
Добре Остапові. І одежа й хліб жидівський, і плата добра, та й од
проїжджих перепада. — Послужив він рік, а на другий уже грунт і хату
купив. Якраз на край села, на белебні, стояла собі осторонь чиясь
сирітська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений, звісно —
сирітське, та ще й за селом.
Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостів до Мотрі
Жуківни — бідної, некрасивої дівчини, уже таки й літньої, що жила в
сусідах, удвох з старою матір'ю.
— А що ж, Мотре, — каже їй мати, — іди! Хоч хата своя буде; хоч не тинятимешся на старість, як от я, стара...
— Та чи йти, то й іти! — одказує дочка. — І так натерпілись усього!
Обмінили хліб, а в неділю й весілля заграли.
Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на світ народилася.
Чепурить її, прибира. Діждали весни, — город одкопала, скопала,
засадила; хату вимазала, оббілила; призьбу жовтою глиною підвела; коло
хати віником обмела. Чисто кругом — любо глянути, і огородина зеленіє...
Та й тільки ж то, що огородина своя, а більше землі — ні ступня.
Приходилось у чужих людей косити, хліб заробляти, спини не розгинаючи,
спочивку не знаючи...
Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою
— старою своєю матір'ю, а все бідно жили. Іноді зимою ні з чого було й
галушок зварити, — приходилось сухим хлібом давитись...
Остап — спершу був повеселів: такий балакучий, такий щирий, — Мотрю
жалує, коло тещі ласкавий; а далі — все хмурнішав та й хмурнішав. Стала
нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнітити його душу і
серце... Ходить бувало восени або зимою по двору, опустить на груди
голову та за цілий день і слова не промовить ні до кого...
Так минув рік; минає й другий; а вони — всі тройко (дітей не було) — похмурі, невеселі... Немає долі — немає й радості!
Лягла зима. Падав дрібний сніг, як бува в холод: буйний вітер крутив
заметами й вив, як звір у лісі, у димарі Остапової хати. Ніч уже
спустилася на землю. Мотря й Оришка сиділи на полу; перед ними на
стільчику неясно блимав каганець — от-от збирався погаснути. Вони пряли
мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печі...
Тихо, — тільки веретена сюрчать.!.
— О-ох! — важко зітхнув Остап. — Обридло вже мені по цих краях
горювати, — промовив він, наче сам до себе. — Діжду весни, піду на
заробітки. Там, може, знайду добре місце, то й вас переведу...
— А як же не найдеш? — на це йому Мотря.— Літо втратиш... а я одними
руками що тут зароблю?.. — додала вона журливо й скривилася.
— Та вже ж ви тут з матір'ю то сим, то тим боком настягаєтесь на зиму... А я, коли що, то там і зазимую. Так мені тут остогидло!
Діждали весни. Порадився Остап з жінкою та з тещею, узяв пашпорт, пішов
собі. Мотря з старою матір'ю зостались самі собі на хазяйстві.
Вирядили Остапа на Дін у великий піст, а так — к зеленій неділі —
приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий і такий козак Остап
Хрущ? і де він у вас узявся? Що тут він прозивався не Хрущ, а
Притика... що він кинув у нас жінку й троє дітей, пропадав був — не
знать де — три роки без малого... А ось тепер — у пашпорті він уже
Хрущем пишеться, та ще й жонатим. Що се воно за знак? з якої це речі
така плутаниця?..
Так оце запитувалаякась Донська станиця Піщанської волості... І задала ж роботу волосним оця несподівана бумага!
Як прочитала її козацька, старшина, то голову й руки опустила.
— Оце так! — скрикнули в один голос і голова й писар. — Буде ж тепер
від окружного... І як-таки повірити такому волоцюзі?! Прийшов — чорт
його зна й відки, сказавсь — біс його зна й ким; а ми — на тобі, та
цить! — і лапки поклали... Окунів небіж, та й Окунів, — нестеменне
Окунів... Чому не прийняти?.. Аж воно — он який небіж!!
— Егеж... Недаром я казав, — вибріхувавсь писар, — підождемо трохи, спишемось... Не послухали?..
— Що ж тепереньки робити? — мов не чув, питає голова в писаря.
Той мовчав, потупивши в землю очі. Видно було — щось пригадував.
— Недурно мені сю ніч чорна собака снилася. —похваливсь голова. — Жінка одгадувала: напасть... так воной є!
— А мені руда свиня, — увернув писар. Порадившись, мерщій послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.
— Чи не розказував тобі чоловік чого про Дін? — стріли її волосні.
— Ні, не розказував, — одказала Мотря, здивувавшись такому питанню. — А
що там? Хіба яка чутка прийшла?.. — запитала вона зляканим голосом.
— Так і так — кажуть; таке й таке диво...
Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблідла, як крейда,
затряслась, як лист на осичині; хотіла щось сказати, та не вимовила й
слова, — тільки раз по раз тяжко зітхала, і якось чудно дивилась
мутними очима...
— Чого ти здихаєш? — гримнув на неї голова. — У чоловіка навчилася?..
Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив... Прокляті! Через вас на
Сибір ще підеш...
Мотря нічого не одказала, — тільки жалібно дивилася. Коли б хто
заглянув тоді в її душу, — що там робилося! Якби зазирнув у серце, — що
в йому поверталося!
— Іди собі! — гукнув голова, бачачи, що в неї й річ відтяло.