— Сюди, за мною! — крикнув він.
Люда і Знайда вискочили в двір. Марко біг униз до берега. Не роздумуючи, обидві помчали за ним.
— Ми попливемо на міноносець! — крикнув на бігу хлопець. — Тільки він зможе догнати…
Дівчата зрозуміли Марка. Вони вихором помчали до води. Першим біг до моря Марко, другою Знайда і слідом за нею Люда. Всі вони були непогані плавці, і почалося незвичайне змагання. Змагання за життя багатьох людей і врятування судна. Вони випереджали одне одного, і важко було вгадати, хто перший подолає відстань до «Буревісника».
Ніхто не бачив того змагання. Лише одинокий весляр на маленькому каюку, що перепливав бухту навскоси і наближався до її південно-східного закутка, помітив віддаля три плавучі крапки. Він спершу подумав, що то дельфіни, а потім вирішив, що моряки з «Буревісника», і не став за ними стежити, бо мав важливіші справи. То Яків Ковальчук, востаннє розпрощавшись із Соколиним, поспішав попрощатися і з цілим Лебединим островом.
Хіба місяць ще бачив те змагання, освітлюючи плавців. Він стояв уже високо в небі, засліплював своїм сяйвом зірки і спокійно озирав море та острів, байдужий до всіх подій, що відбувалися на ньому.
З берега у море дмухнув ледве помітний нічний бриз.
XXI. ЛІГВО В ГУЩАВИНІ
Піщаний вал, нагорнутий хвилями прибою, відділяв море від гущавини, створеної розлогими кущами, очеретяними заростями та осокою вище колін. Рідко хто з рибалок заходив сюди. Спокійно гніздилася і плодилась там різна птиця. За піщаним насипом, що вже поріс густою травою, пташине царство почувало себе захищеним від моря під час найсильніших штормів. Кущі служили схованкою від лисиць, шулік, а також людей, що зрідка з'являлися тут. Нелегко пройти крізь цю гущавину. Гострі колючки рвали одяг, висока осока різала руки, ноги грузли в багні, вузенькі, але глибокі протоки між маленькими озерцями перегороджували шлях.
В цій гущавині Ковальчук шукав Анча. Правда, йому не доводилося заходити глибоко в хащі, бо своє лігво диверсанти обладнали недалеко від морського берега, щоб можна було швидко перенести на воду байдарку, заховану в кущах. Прямуючи туди, Ковальчук ішов понад самісіньким берегом.
Він жалкував, що не міг зайти додому, забрати деяких дрібних речей на спогад про перебування на цьому острові. Шкодував, що не може забрати з собою Знайду та Розбоя. Коли першу він вважав лише за дешеву наймичку, то другого — за вірного слугу. Вони, безумовно, пригодилися б йому в майбутньому. Ковальчук твердо вірив, що зробив неоціненну послугу своїм політичним хазяям, і сподівався на відповідну оплату цих послуг. Три тисячі, одержані від Анча, переконували його, що ці сподівання реальні.
Він глянув на годинник і побачив, що до вибуху лишилося тридцять п'ять хвилин, хотів швидше зустрітися з Анчем, доповісти про свою роботу і разом слухати, коли станеться вибух.
Незабаром він знайшов Анча, що ждав його недалеко під кущем.
— Ну, от і ви, — сказав Анч. — Сподіваюся, все гаразд.
— Все зроблено. Вони вже, мабуть, у морі. Чи почуємо ми вибух?
— Напевне почуємо. Ну, ходімо до нашого сховища, а ви розповідайте, де сховали машинку і хто поїхав на «Колумбі».
— Під палубою біля рубки, де зберігають харчі. Безперечно, ніхто туди зараз не поткнеться. Вечерю готувати вони не будуть.
— А їхній кок чи юнга?
— На жаль, він не з'явився до відходу «Колумба», його шукали, не знайшли і вирушили без нього. Решта команди, професор, голова сільради, оркестр і кілька жінок тепер уже далеко від берега.
— А дочка професорова?
— Її теж не було.
— Шкода. — Анч навіть засміявся. — Пощастило дівчині. Вона, мабуть, мене ждала. Я обіцяв їхати на шхуні.
Хвилину йшли мовчки. Анч кілька разів глянув на море. Нарешті зупинився, ще раз подивився туди, наче чогось шукаючи.
— Ковальчук, ви не бачите ніяких вогнів на обрії?
Інспектор став напружено вдивлятися в обрій, шукаючи вогнів, йому здалося, ніби вогники справді світять десь дуже далеко, але був він у тому не зовсім певен. Показував у тому напрямі Анчу.
— Повинні з'явитися звідти, — сказав Анч. — Після півночі стемніє, і ми їх, безумовно, побачимо. Сьогодні нам треба пропливти на байдарці дванадцять миль, тобто майже двадцять три кілометри. Це радянська прибережна смуга. Коли вийдемо з неї, опинимось на палубі пароплава, і наші пригоди будуть закінчені. «Кайман» стоятиме там і лагодитиме машини, що несподівано попсуються. Капітан постарається-підійти ближче… Це, між іншим, обурливо: з боку Радянського уряду оголошувати таку широку прибережну смугу. У більшості держав вона дорівнює лише трьом милям… А ось і наше лігво.
Вони підійшли до того місця, де заздалегідь заховали байдарку, і одразу полягали за піщаним валом відпочивати після втомлюючого дня, і слідкували відтіля за морем. Обидва поглядали на годинники. Годинник Ковальчука показував 22 години 41 хвилину, Анча — 22 години 40 хвилин. Інспектор пам'ятав, що час на його годиннику точно збігався з часом на годинникові пекельної машинки. Сказав про це Анчу. Той, нічого не відповідаючи, кивнув головою. Наближалась вирішальна хвилина. Ковальчук світив сірники й не одривав очей від секундної стрілки. Залишалося двадцять секунд, десять, п'ять, три… тік-гік-тік-тік… тік-тік-тік… дві секунди на сорок шосту хвилину. В морі панувала тиша. Ковальчук скам'янів, сірник випав з його пальців і згас. Він звів голову і невидющими очима дивився на зорі. Годинник Анча показував 22 години 45 хвилин… тік-тік-тік-тік… вистукувала секундна стрілка. Минали секунди, і так само панувала тиша. Десять, одинадцять, дванадцять… на дванадцятій секунді з моря долетів звук вибуху. Анч, що слідкував за своїм годинником, не повертаючись до Ковальчука, сказав:
— Вибух стався за чотири кілометри відціля. Ваш годинник поспішає на одну хвилину.
XXII. НА «БУРЕВІСНИКУ»
Семен Іванович Трофімов вийшов з каюти і піднявся на місток, де з кутка в куток походжав вахтовий начальник. Побачивши командира корабля, вахтовий зупинився і хотів доповісти, що під час вахти нічого не сталося, але капітан-лейтенант кивнув йому головою і підійшов до фальшборту. Він сперся руками на планшир і пильно вдивлявся в море, куди вийшли «Колумб» та дві шлюпки з «Буревісника» на нічну прогулянку.
На есмінці, як звичайно, в цей час панувала тиша. Більшість червонофлотців після весело проведеного дня щойно вклалися спати. Частина була в морі на шлюпках та шхуні. Вахтові стояли на своїх постах. Семен Іванович милувався ніччю і думав про завтрашній похід у свій порт та про післязавтрашню учбову стрільбу з торпедних апаратів. Розкішна місячна ніч не давала цілком зосередитись на буденних турботах, а викликала бажання поговорити з ким-небудь. Командир повернувся до вахтового, щоб спитати, як тому сподобалось рибальське свято, але побачив, що вахтовий вдивляється в прибережну смугу бухти, і сам почав дивитись туди. Скоро він угледів три чорних крапки, що наближались до есмінця, і почув хлюпотливі звуки ударів руками по воді. До корабля підпливали якісь плавці.
— Це що за мода ночами так далеко запливати, — вголос висловив свою думку командир. Вахтовий повернувся і сказав, що то, мабуть, купальники з висілка.
— По-моєму, пливуть вони зовсім не з висілка.
Троє плавців швидко наближалися до корабля.
Вахтовий і командир уважно слідкували за ними. Плавці переганяли один одного. Та от один з них вирвався далеко наперед і плив до корабля, не зменшуючи швидкості.
— Що це вони, змагання влаштували? — знову спитав командир і, помовчавши, додав. — Попередьте, згідно з статутом.
Вахтовий виструнчився, набрав у легені повітря й загукав:
— Ей, там! Не під-пли-ва-ать! Держи сто-ро-но-ою.
Плавці пливли, ніби не чули. Один з них щось кричав, але поки що не можна було розібрати, що саме. Вахтовий, прислухаючись, приклав руки до вух.
— Ану, пошліть шлюпку, — сказав Семен Іванович. — Нехай затримає тих молодців. Треба провчити… Знають же, що біля військового корабля плавати не можна.
Не встигли виконати розпорядження командира, як передній плавець виразно прокричав:
— Швидше підійміть на борт! Швидше!
Було ясно, що це не звичайні купальники.
Щось трапилося, інакше чого б вони поспішали до есмінця? Командир корабля різким голосом одрубав наказ:
— Останнє попередження, щоб ближче не підпливали. Негайно шліть шлюпку. Держіть напоготові тривогу.
За мить шлюпка одійшла назустріч плавцям. Через кілька хвилин перший з них схопився за борт і спритно вскочив у шлюпку. Це був Марко. Цього разу він випередив Люду.
— Товаришу командир, негайно на корабель. «Колумб» зараз злетить у повітря! Треба рятувати людей!
Молодий командир на шлюпці нічого не розумів. Він знав, що треба забрати плавців, і шлюпка йшла за іншими, що знаходились приблизно за сто метрів. Але відтіля доносився дівчачий крик:
— Пливіть на корабель! На корабель! Не затримуйтесь!
Марко так наполегливо вимагав, щоб негайно повернутися на корабель, а двоє інших плавців спинилися і, здавалося, кричали те саме, що командир шлюпки наказав повертатися. Червонофлотці хоч не розібрали ще, в чім справа, але відчули в Марковій поведінці щось тривожне і з усієї сили налягли на несла.
За хвилину Марко вибігав по трапу на палубу корабля, його повели на командирський місток. Але він не йшов за провожатим, а сам біг попереду, і провожатий змушений був поспішати за ним.
— Хто такий? — різко спитав командира.
— Юнга з шхуни «Колумб», Марко Завірюха.
— Що трапилось?
Поспішаючи, Марко розповів, у чім справа. Од хвилювання й поспіху виходило трохи плутано, але капітан-лейтенанту стало відразу зрозуміло, що «Колумбові» загрожує небезпека.
— Коротко, — сказав він, — що там?
— Пекельна машинка. Зараз станеться вибух.
— Коли?
— О 10 годині 45 хвилин…
Командир глянув на годинник. Стрілки показували 22 години 27 хвилин. Залишалося 18 хвилин.
О двадцять другій годині тридцять одній хвилині «Буревісник» знявся з якоря і рушив з бухти, розвиваючи найбільшу швидкість. Зливаючись з берегом, у бухті чорніло дві крапки. Двоє плавців повільно пливли паралельно берегові, слідкуючи очима за есмінцем. Здавалося, до берега вони повертались неохоче.
За кормою корабля залишався збурено-спінений слід. Від бортів його широко розходились хвилі. Машини працювали на повну силу, що дорівнювала силі потужної електростанції. Корабель рвав морський простір, місяць і електрика освітлювали схвильовано напружені обличчя моряків. На цілому кораблі, здавалось, спокійними залишалися тільки хронометри та обличчя капітан-лейтенанта Трофімова.
Біля командира стояв Марко і розповідав, про що довідався від Знайди та про свої спостереження за Ковальчуком. Розповідь його була уривчаста. Раз по раз він замовкав і, завмерши, дивився в простір, наче вимірював на око швидкість корабля. Потім згадував про свого слухача і знов поспішно вимовляв кілька слів.
«Буревісник» пройшов широку горловину бухти й опинився в морі. В далині виднілися вогники шхуни. Прислухавшись добре, можна було вловити звуки музики. Корабельні годинники показували тридцять шість хвилин на одинадцяту. Залишалося дев'ять хвилин до вибуху. Командир крикнув вахтовому: