Він кивнув.
Ми понеслися вперед з подвоєною силою, але вогонь випереджав нас.
Ми, однак, дісталися до розвилки, збиваючи полум'я з димлячого одягу, витираючи кіптяву з очей, випльовуючи попіл з пересохлих ротів, проводячи руками по волоссю, де тліли маленькі вуглинки.
— Ще з чверть милі, не більше, сказав я.
Кілька разів мене ударяли падаючі гілки. Обличчя і всі відкриті ділянки шкіри пульсували від гарячкового болю, та й все інше на тілі було не краще. Ми мчали по палаючій траві вниз по схилу горба, і побачивши біля його підніжжя воду, побігли ще швидше, хоча раніше вважали, що це неможливо. Ми кинулися в річку з розбігу, і її холодна прохолода обняла нас.
Ми з Блейз намагалися плисти як можна ближче один до одного, течія підхопила нас і несла по звивистому руслу Ойзен. Гілки дерев над нашими головами були схожі на вогненні промені в соборі. Коли вони з тріском ламалися і падали, нам доводилося або ухилятися, або пірнати як можна глибше, щоб уникнути непотрібних опіків. Вода навколо нас шипіла, по ній плавали обвуглені деревинки, а голови уцілілих воїнів, що пливли за нами, були схожі на кокосові горіхи.
Темні води були прохолодні, наші опіки почали боліти, ми тремтіли й стукали зубами.
Палаючий ліс ми залишили за собою через кілька миль, і перед нами розпростерлася плоска низька рівнина, ведуча до моря. Це було ідеальним місцем для засідки лучників Джуліана, вирішив я. Я сказав про це Блейзу, і він погодився, але зауважив, що не знає, чому тут можна допомогти. Я змушений був визнати його правоту.
Ліс все ще горів, і ми пливли за течією.
Здавалося, пройшли довгі години, хоча насправді це звичайно було не так, перш ніж мої страхи не перетворилися на дійсність і на нас не посипалася хмара стріл. Я пірнув і довго плив під водою. Так як плив я за течією, то мені вдалося подолати велику відстань перш, ніж я знову виринув. Але коли це сталося, в мене знову посипалися стріли.
Один Бог знає, яка з цих стріл могла стати для мене останньою, але я не став чекати, а швидко набрав повні груди повітря і знову пірнув.
Чіпляючись руками за дно, я навпомацки пробирався серед підводних каменів так довго, як тільки міг, потім виплив біля правого берега, поступово видихаючи повітря у міру того, як наближався до поверхні.
Я виринув, судорожно зітхнув і знову занурився, навіть не подивившись, в якому місці річки я перебуваю.
Я плив до тих пір, поки мої легені, здавалося, не почали розриватися, потім знову виринув.
На цей раз мені не пощастило. Одна з стріл встромилася в біцепс. Мені вдалося знову пірнути і зламати її біля наконечника, коли я досяг дна. Потім я витягнув вістря, продовжуючи плисти на зразок жаби, звиваючись усім тілом і допомагаючи собі однією правою рукою. Коли я наступного разу винирну, то буду відмінною мішенню для стрільців, це-то я розумів.
Тому я змушував себе плисти все далі і далі, до червоних іскор в очах і повного затьмарення свідомості. Напевно, я залишався під водою мінімум три хвилини.
Коли я виринув на цей раз, нічого, однак не відбулося, і я перевів дух, жадібно дихаючи.
Діставшись до лівого берега, я вчепився за прибережні коріння і озирнувся. Дерев тут майже не було і вогонь сюди не дійшов. Обидва береги здавалися безлюдними, але і на річці нікого не було видно. Чи могло бути так, що я виявився єдиним, хто пережив все це пекло? Це здавалося малоймовірним. Зрештою нас було занадто багато, коли ми починали цей похід.
Я був напівмертвий від утоми, і все тіло боліло і нило. Кожен шматочок моєї шкіри був як у вогні, вода була настільки холодною, що я весь тремтів і посинів від холоду. Якщо я взагалі хочу залишитися в живих, мені доведеться вийти з річки. Але спочатку я вирішив про всяк випадок проплисти під водою ще кілька разів, перш ніж вибиратися на берег.
Не знаю як, але мені вдалося пірнути і проплисти під водою ще чотири рази, і я відчув, що якщо пірну в п'ятий, то вже не винирну. Тому я вчепився за прибережний кругляк, трохи перепочив і виповз на сушу.
Я перекотився на спину і озирнувся, не пізнаючи місцевості. Пожежа, однак, сюди ще не дотягнулася. Праворуч від мене ріс густий чагарник, і я заповз у нього, звалився обличчям в землю і заснув.
Перше, що я відчув при пробудженні — бажання взагалі не прокидатися. У мене не було місця, яке б не боліло, до того ж мене нудило. Я пролежав так кілька годин в напівнепритомному стані, і врешті-решт насилу доповз до річки, де з жадібністю напився. Потім знову вповз в чагарник і заснув.
Коли я прийшов в себе вдруге, мені все ще було погано, але я відчував себе набагато сильнішим. Я дійшов до річки і назад, і за допомогою крижаної карти Блейза виявив, що він живий.
— Де ти? — Запитав він, коли ми увійшли в контакт.
— Поняття не маю. Мені пощастило, що я взагалі десь. По-моєму, недалеко від моря. Я чую плескіт хвиль і дізнаюся запах.
— Ти поруч з річкою?
— Так.
— На якому березі?
— Лівому, якщо дивитися у напрямку моря. Північному.
— Тоді залишайся на місці, — сказав він, — і я пошлю за тобою кого-небудь. Я зараз збираю наше військо. Зі мною вже дві тисячі чоловік, так що Джуліан не підійде близько. Але кожну хвилину підходить все більше і більше народу.
— Добре.
На цьому наша розмова закінчилася. Я залишився на місці і, не втрачаючи часу, заснув.
Я почув, як хтось продирається крізь кущі і тут же причаївся. Розсунувши декілька гілок, я подивився вперед.
Це були три червоношкірих велетня. Так що я випростався, почистив одяг, пригладив рукою волосся, зробив кілька глибоких вдихів і виступив вперед.
— Я тут.
Почувши мій голос, двоє з них вихопили мечі і зайняли оборонну позицію. Але вони швидко оговталися, посміхнулися, віддали мені честь і повели в табір. Він був приблизно в двох милях. Я дійшов до нього, примудрившись не сутулитися по дорозі.
З'явився Блейз і повідомив мені:
— Нас уже більше трьох тисяч.
Потім він знову покликав військового лікаря, щоб той про мене подбав.
Ніч пройшла спокійно, ніхто на нас не нападав, і всю ніч і весь наступний день до нас приєднувались залишки нашого війська.
Їх було вже п'ять тисяч. На віддалі вже виднівся Амбер.
Ми проспали всю ніч і вирушили в дорогу на світанку. До полудня проробили приблизно двадцять миль. Ми марширували вздовж берега, і ніде не було видно і ознаки військ Джуліана.
Біль від опіків почала проходити. Стегна я майже не відчував, але плече і руки давали про себе знати, причому іноді було так боляче, що хотілося кричати на все горло.
Ми продовжували йти вперед і незабаром опинилися в сорока милях від Амбера. Погода залишалася стійко хорошою, а ліс ліворуч від нас весь вигорів і стояв чорний, як дьоготь. Вогонь знищив весь чагарник в долині, а це було нам на руку. Ні Джуліан, ні хтось інший не міг влаштувати нам засідку. Ми б побачили їх за милю. До заходу сонця пройшли ще десять миль і розбили табір на березі.
На наступний день ми почали підйом. На Колвір вели вузькі сходи, які дозволяли людям пересуватися по них не більше двох в ряд. Однак незабаром вони ще звузяться, і ми змушені будемо йти один за одним.
Ми пройшли вгору сто ярдів, потім двісті, триста… З моря рвонув ураганний вітер, ми притиснулися до каменя і стали йти обережніше. Потім ми недорахувалися приблизно дві-три сотні осіб.
Ми продовжували підніматися, і пішов дощ. Шлях став крутішим, камінь був слизький. Піднявшись приблизно на чверть висоти Колвіра ми зустріли колону солдатів, які спускалися нам назустріч. Перший з наступаючих обмінявся ударами з нашим авангардом, і обидва впали мертвими. Ми виграли дві сходинки, і ще один був убитий.
Так тривало більше години, і до того часу ми піднялися приблизно на третину висоти Колвіра, а наша лінія продовжувала зменшуватися, підходячи все ближче до мене і Блейза. Добре хоч, що наші червоношкірі велетні були сильніші за солдат Еріка. Брязкання зброї, короткий крик, і людина летіла мимо нас у прірву. Іноді червоношкірий, іноді волохатий, але найчастіше він був одягнений у форму військ Еріка.
Ми дійшли до половини сходів, борючись за кожну сходинку. Біля вершини уже будуть широкі сходи, по відображенню яких я спускався в Рембо. Ці сходи приведуть нас до Великої Арки — східних воріт Амбера.
Від йдучих попереду нас солдатів залишилося чоловік п'ятдесят. Потім сорок, тридцять, двадцять, дюжина…
Ми пройшли вже приблизно дві третини шляху, і сходи позаду нас збігали зигзагами до підніжжя Колвіра. Східними сходами рідко користуються. Вони збудовані для краси. У наші початкові плани входило пройти по випаленій рівнині, а потім зробити коло, обійти гору з заходу і увійти в Амбер ззаду. Але вогонь і Джуліан сплутали нам всі карти. Нам би ніколи не вдалося те, що ми задумали. Тепер нам залишалося або атакувати в лоб, або відступити. А відступати ми не збиралися.
Ще три воїни Еріка були вбиті і ми видряпалися ще на чотири сходинки. Потім наша людина полетіла вниз і ми втратили сходинку.
Вітер з моря був різкий і холодний, і біля підніжжя гори стали збиратися птиці. Крізь хмари проглянуло сонце, так як Еріку, напевно, було не до управління погодою в такій небезпечній близькості від нас.
Ми піднялися ще не шість сходинок і втратили ще одну людину.
Це було дивно, і дико, і сумно…
Блейз йшов попереду мене, так що скоро настане його черга. Потім моя, якщо він загине.
Попереду тільки шестеро наших воїнів.
Десять сходинок…
Їх залишилося п'ятеро.
Ми повільно просувалися вперед, а ззаду, скільки сягав погляд, кожна сходинка була залита кров'ю. Щось було в цьому викривлено чуттєве, аморальне.
Наш п'ятий воїн убив чотирьох, перш ніж впав сам, так що ми пройшли ще один короткий поворот. Вперед і вгору — третій наш солдат бився з мечами в обох руках. Добре, що він бився в священній війні, за святу справу, тому що кожен удар він наносив з великим піднесенням і внутрішньою силою. Вмираючи, він захопив із собою ще трьох.
Наступний не володів такою вірою і не так добре володів мечем. Він був убитий відразу ж, і тепер їх залишалося всього двоє.
Блейз витягнув свій довгий філігранний меч, і лезо його заблищало на сонці.
— Скоро, брат, — сказав він, — ми подивимося, що вони зможуть зробити проти Принца Амбера.
— Сподіваюся, тільки одного з них, — відповів я, і він посміхнувся.
Ми пройшли приблизно три чверті шляху, коли настала черга Блейза.
Він кинувся вперед, миттєво убивши першого, хто знаходився перед ним. Вістря його меча вп'ялося в горло другого, і майже відразу він ударив плазом по голові третього, скидаючи його вниз. Кілька митей тривала дуель з четвертим, але і тут все швидко було скінчено.
Я теж тримав свій меч напоготові, піднімаючись слідом за ним і дивлячись на те, що він робить.
Він був прекрасний, навіть кращий, ніж я його пам'ятав. Він рухався вперед, як вихор, і меч в його руці був живим у відблисках світла. Вони падали перед ним! Боже, як вони падали! І що б не говорили про Блейза, в той день він показав себе справжнім принцом і поводився відповідно до свого рангу. Я став думати, скільки він протримається.
У лівій руці він тримав кинджал, використовуючи його з лютою жорстокістю, як тільки з'являлася можливість. Він втратив цей кинджал, залишивши його в горлі одинадцятої жертви.