Свійські вовки відганяли зграю, а хлопці тим часом видряпалися на дерево.
Вовки тим часом збігалися звідусюди і оточували дерево. Раз-по-раз кидались вони на обох приручених вовків, довкола летіли клапті шерсті і цвиркала кров. Та сили були нерівні, і зграя розшарпала своїх родичів.
Хлопці сиділи на дереві і цокотіли зубами від морозу. Вовча зграя і не думала відступати. Хтозна чим би це скінчилося, якби батьки їхні не зібрали сусідів та не пішли з псами і рогатинами на пошуки хлопців.
Вовки, налякані спалахами смолоскипів, галасом і гавкотом псів, розбіглися.
Хлопці порятувалися, а той пагорб з тих пір назвали Вовчою горою.
У 1648 році її зайняли козаки Хмельницького і звідси наступали на місто. А зараз від того пагорба мало що й лишилося.
ЦИМЕС ПІКІС МАЛАХОВСКІС
Хто зі старих львів'ян не знає, що таке „цимес пікіс”! На будь-яке запитання, чи гарна погода, чи кіно цікаве, чи пироги засмакували, чи дівчина подобалась, відповідь одна – "цимес пікіс". Можна було ще сказати: „люкс”, „перша кляса” або „йой, яке то файне”, але „цимес пікіс” звучало ефектніше.
Про походження цього виразу ніхто навіть не сумнівався, що було воно жидівське. Бо „цимес” означав десерт. Натомість таємниче „пікіс” жоден жид, навіть старозавітний, не пояснив би.
А походило те слово ще з XVIII віку, коли маршалок Сейму Станіслав Малаховський заснував парадову сеймову гвардію, озброєну піками, і жиди нарекли її „пікіс Малаховскіс”.
Так співпало, що на початку нашого віку бургомістром Львова був доктор Годимир Малаховський. За його урядування ві Львові споруджено новочасні водотяги, котрі постачали містові дуже смачну воду з Добростанів.
Відкриття нового водотягу відбулося дуже урочисто, після чого пан бургомістр випив першу шклянку води. А подаючи наступну послові австрійського парламенту докторові Емільові Бикові, промовив голосно:
– Бича вода!
Доктор Бик випив воду одним духом, прицмокнув і вигукнув:
– Цимес пікіс Малаховскіс!
ПАН ЗОЛОТИЙ, ПАН СРІБНИЙ І ЇХНІЙ СЛУГА МІДНИЙ
На місці стану Собка, що знаходився на Вульці, стояла колись церква. На великі свята зі ставу чулося глухе бомкання дзвонів, а вночі лунав церковний спів.
Одного разу на тому ставку дівчина прала сорочки і коса її опала у воду. Дівчина смикнула головою і раптом відчула, що косу щось тримає.
– Хто там учепився? – скрикнула вона.
– Це ми – дзвони. Вибери когось із пас, – пролунало з глибини.
– Як я маю вибирати?
– Нас троє: пан Золотий, пан Срібний і їхній слуга Мідний.
– Я сама служниця, то й слугу виберу.
Вода заклекотіла, і на поверхню піднявся великий мідний дзвін.
– Неси мене до церкви, – попросив він.
– Але ж як я тебе понесу такого великого?
– Не бійся, неси.
Дівчина обхопила дзвона руками і відчула, що він легкий, мов паперовий. До церкви було недалеко, і щойно вона донесла дзвона до дзвіниці, як він сам піднявся й почепився поруч інших.
– Шкода, що ти золотого дзвона не вибрала, – зітхнув священик. – Але й мідний добрий, бо дуже вже гарний голос має.
Та недовго той дзвін дзвонив. Минуло кілька років, дівчина захворіла й померла. У той день, коли вона помирала, дзвін тихо гудів, а коли душа її покинула тіло, дзвін сам розгойдався і почав гучно бамкати, аж поки з великого жалю не тріснув і не замовк.
ТУР, СИН ЗОЛОТОГО ТУРА
Ми знаємо, що Львів заснований Данилом Галицьким, але вже за кілька століть перед тим тут жили люди, а за давніми переказами існувало городище зі своїм замком. Про цей прадавній замок розповідає легенда.
В часи темні поганські прибув звідкілясь один король у ці краї, зібрав своїх жерців і спитав їхньої ради, де поставити замок.
А жерці й порадили ставити його на горі, котра називалася Городище і знаходилась в околицях Брюхович.
– Коли поставиш замок на тій горі, то не візьме його ніяка сила, – запевнювали жерці.
Король послухався і звелів скликати зі всіх околиць майстрів, звезти каміння й колоди. Але почали творитися якісь дива: що вони позвозять те все, то за ніч воно пропаде.
Жерці задумались і довго шукали причини, аж поки за допомогою чарів не знайшли вихід:
– Треба знайти дитину, в якої ніколи не було батька, вбити її і кров'ю скропити гору. Отоді вже замок стане і стоятиме віки.
Король послав гінців на всі сторони, аби вони шукали дитину без батька. І от один загін тих гінців, проїжджаючи попри якесь село, помітив дітей, котрі гралися в перегони. Один хлопчина гукнув іншому:
– Ти, байстрюче! Ніколи мене не доженеш!
Вояки під'їхали ближче і розпитали хлопця, з ким він живе та чи є у нього батьки. Хлопець мав лише маму, а батька не знав. Гінці взяли його з собою і поїхали ще до його матері. А та сказала їм, що й сама не знає, як сталося, що вона завагітніла, бо не була заміжньою.
– Ми заберемо твого сина на службу до короля, – сказали гінці і, не зважаючи на материнські сльози, рушили додому.
Вранці наступного дня, вони прибули до Городища. Людей зібралося видимо-невидимо, бо всі хотіли бачити, як будуть кропити кров ю гору. Коли хлопчика підвели до короля, він спитав:
– Чому стільки людей зібралося?
– Аце тому, що ми не могли збудувати замок на горі и треба її скропити кров'ю безбатченка.
– Хто ж вам таке порадив?
– Мої жерці, – відказав король.
– Я хочу поговорити з ними.
Король велів жерцям наблизитись, а хлопець сказав:
– Пане мій, твої жреці – звичайні собі люди і перед їхніми очима зачинено тайни землі. Вони думають, що вони зрячі, а насправді – сліпі.
– Ти можеш це довести? – спитав король.
– Можу. Нехай вони скажуть, що знаходиться тут під землею?
– Ми не знаєм, – розвели руками жерці.
– Під землею б'є джерело, – сказав хлопчик. – Розкопайте і побачите. Тут же розкопано було землю і на глибині людського зросту відшукали джерело.
– Скажіть тепер, що знаходиться у тім джерелі? – знову спитав хлопчик, але жерці й на це нічого не відповіли. – Тоді я вам скажу. Там, на дні джерела – два казана.
І справді, щойно розпорпали намул, то виявили два казана.
– А що в тих казанах? – спитав хлопчик. Жерці мовчазно похитали головами.
– В казанах сувої полотна.
Казани витягли з намулу і побачили в них сувої полотна.
– Тепер скажіть мені, що загорнуто в цім полотні, – спитав хлопчик у жерців.
– Не знаємо.
– В сувоях лежать два змія. Один білий, а другий червоний. Розгорніть їх. Сувої розгорнули й побачили там двох зміїв, котрі міцно спали. Хлопчик хлюпнув на них водою, змії прокинулись і почали битися. Спочатку перемагав білий, а червоний силою поступався, але ось врешті вони обоє злетіли в небо і там червоний з такою силою вдарив білого, що той скрутився і почав падати на землю. Коли він упав, то розтікся намулом. Червоний змій злетів високо високо і щез у хмарах.
Коли ж усі присутні опустили голови, то не побачили ані казанів, ані сувоїв полотна.
– Пане мій – звернувся хлопець до короля, – нехай твої жерці розтлумачать те, що вони бачили.
– Можете пояснити все це? – спитав король. Але жерці сумно захитали головами.
– Тоді я скажу, пане мій. Білий змій це ви, королю, а червоний змій – це народ, над яким ти хотів завладарювати.Але ти ніколи цього не зможеш зробити і ніколи замку не збудуєш на нашій землі. А якщо будеш вперто намагатися свій намір здійснити, то загинеш. Тому раджу тобі повернутися туди, звідки ти прийшов, а ми самі тут збудуємо для себе замок. Лише не на Городищі, а на сусідній горі.
Король замислився і побачив, що в словах хлопця є багато правди.
– Що скажете? – спитав у жерців.