Товариш, з яким я прийшов раніше, не спускав з людей погляду, а тому я дивувався, але все ще мовчав. Навколо щирився гомін, збоку і спереду на нас так насувалися люди, що стало важко дихати.
Хтось кашлянув чи поперхнувся їжею, здавалось, дивним голосом, схожим на собаче „нюх-нюх“.
Раптом спалахнула страшна блискавка й своїм синім світлом обдала приміщення і людей у ньому. В ту ж мить так загуркотів грім, що, здавалось, дах провалиться. З переляку стрепенувшись, я побачив, що на нас витріщилися люди з обличчями, схожими не то на собачі, не то на лисячі морди, всі у європейських костюмах, декотрі з яких своїми довгими язиками облизували губи».
Дочитавши до цього місця, Тенґо глянув на батька й сказав: «Кінець». На цьому твір скінчився.
Реакції жодної.
— Яке враження?
Батько не відповів.
Інколи Тенґо читав йому частину свого роману, яку написав вранці. Прочитавши її вголос, виправляв кульковою ручкою те, що не сподобалося, й ще раз читав. Якщо й цього разу залишався невдоволений звучанням тексту, то вносив нові правки. І знову читав уголос.
— Виправлений текст став кращим, — казав він, ніби звертаючись до батька за підтримкою. Та, звісно, батько не висловлював своєї думки. Навіть не казав, що не має значення, котрий з варіантів тексту кращий. Тільки лежав із заплющеними повіками на запалих очах. Як нещасний дім із наглухо замкненими дверима.
Час від часу Тенґо вставав зі стільця, випростовувався і йшов до вікна дивитися на зовнішній краєвид. Кілька днів поспіль були похмурими, одного дня падав дощ. Падав пополудні безперервно, оповиваючи сосновий бір важкою, темною вологою. І тоді зовсім не було чути шуму хвиль. День був безвітряний, і тільки з неба прямовисно сіялися дощові краплі. Крізь них пролітали зграї чорних птахів. Напевне, і їхні душі потемніли від води. Зволожіла й батькова палата. Вологою просякло все — подушка, книжки й стіл. Та незалежно від погоди й вологи, вітру й шуму хвиль батько безперестанку перебував у коматозному стані. Онімілість, немов жалобний одяг, огорнула все його тіло. Трохи перепочивши, Тенґо знову заходився читати батькові вголос. У цій тісній вологій палаті, крім цього, не мав що робити.
А коли йому набридало читати вголос книжку, він мовчки сидів на стільці й поглядав на батька, що все ще спав. І тоді роздумував над тим, що, власне, відбувається в його мозку. Власне, яку форму зберегла свідомість всередині його твердого, як старе ковадло, черепа? А може, там уже нічогісінько не лишилося? Як у покинутому домі, з якого вивезли геть усе майно й начиння та зникли сліди людей, що колись там мешкали. Однак і тоді, напевне, на його стінах і стелі закарбувалися спогади про минуле та його картини. Вирощених упродовж тривалого часу, їх не могло так швидко поглинути бездонне ніщо. Можливо, лежачи у простому ліжку приморської оздоровниці, у темряві порожнього дому його душі він бачив навколо себе картини й спогади, про які інші люди нічого не знали.
Згодом прийшла молода червонощока медсестра і, всміхаючись до Тенґо, поміряла температуру батька, перевірила залишки розчину в крапельниці й об'єм зібраної сечі. Кульковою ручкою на картоні написала кілька цифр. Усе робила наче за підручником, її рухи були автоматичними й жвавими. Стежачи за ними, Тенґо міркував над тим, що відчуває медсестра, якій доводиться доглядати старих людей з порушеннями функцій мозку, що не мають надії на одужання, в оздоровниці приморського містечка. Вона справляла враження молодої і здорової. Її груди й стегна під накрохмаленим білим халатом були малими, але потрібної ваги. На її гладкій шиї виблискував сріблястий пушок. Пластикова карточка на грудях свідчила, що її прізвище Адаті.
Власне, що привело її у цю глушину, в якій порядкує забуття і повільна смерть? Тенґо знав, що вона — здібна й працьовита медсестра. Ще молода і вправна. Якби хотіла, то, напевне, могла б переїхати в інший лікувальний заклад. У жвавішу й цікавішу місцевість. Чому навмисне обрала собі роботу в такому глухому закутні? Тенґо хотів дізнатися про причину й обставини, що спонукали її до цього. Якби запитав, то, мабуть, вона б щиро розповіла. Так йому здавалося. Однак подумав, що, по змозі, краще в такі справи не влазити. Бо, що й казати, він перебував у «Котячому місті». Колись йому доведеться сісти в потяг і повернутися у попередній світ.
Скінчивши визначену роботу, медсестра поклала карточку хворого на своє місце й незграбно всміхнулася до Тенґо.
— Особливих змін нема. Як завжди, те саме.
— Стабільний стан, — якомога радіснішим голосом сказав він. — Якщо казати точніше.
Вона трохи винувато всміхнулась і злегка нахилила голову. А тоді зиркнула на книжку, розгорнуту на його колінах.
— Ви її читаєте батькові?
Тенґо кивнув.
— Але сумніваюся, чи він чує.
— Все одно це добре, — сказала медсестра.
— Не знаю, чи це добре, чи погано. Бо іншого нічого не можу придумати.
— Усі не можуть.
— Бо, на відміну від мене, більшість у житті спішить, — сказав він.
Медсестра збиралася щось сказати, але запнулася. Так нічого і не сказала. Подивилася на батька, а потім на Тенґо.
— Бережіть себе, — сказала вона.
— Дякую, — відповів Тенґо.
Коли медсестра Адаті вийшла, він трохи почекав, а тоді взявся до читання вголос.
Під вечір, коли батька на ліжку з коліщатками повезли на обстеження, Тенґо зайшов до їдальні, випив чаю і по громадському телефону подзвонив Фукаері.
— Нічого не сталося? — спитав він дівчину.
— Особливо нічого, — відповіла вона. — Як завжди.
— І зі мною все гаразд. Щодня роблю одне-й те саме.
— А час рухається уперед.
— Саме так, — погодився Тенґо. — Щодня час посувається вперед на один день. І того, що минуло, не вернути.
— Недавно ворона знову прилітала, — сказала Фукаері. — Величезна ворона.
— Під вечір вона завжди прилітає до нашого вікна.
— Щодня робить одне й те саме.
— Саме так, — погодився Тенґо — Як і ми.
— Але про час вона не думає.
— Напевне, не думає. Бо, можливо, поняття часу має тільки людина.
— Чому?
— Людина уявляє собі час прямою лінією. Наче робить зарубки на довгій прямій палиці. Мовляв, ось тут, спереду, — майбутнє, а ось тут, ззаду, — минуле. А теперішнє ось у цій точці. Розумієш?
— Начебто.
— Та насправді час не є прямою лінією. Не має ніякого вигляду. У будь-якому розумінні не має форми. Та оскільки безформна річ не вкладається нам у голові, то для зручності ми уявляємо собі його прямою лінією. На заміну такого поняття здатна поки що тільки людина.
— А може, ми помиляємося?
Тенґо задумався.
— Хочеш сказати, що, може, помиляємось, уявляючи собі час як пряму лінію?
Відповіді не було.
— Звісно, така можливість не виключена. Ми помиляємось, а ворона — ні. Можливо, час зовсім не є прямою лінією. А має форму крученого бублика, — сказав Тенґо. — Однак, можливо, людина жила з таким уявленням десятки тисяч років. Коротко кажучи, вважала, що час завжди пряма лінія, і діяла на підставі такого основного поняття. І досі в такій своїй дії не змогла виявити незручності й суперечності. Тому таке уявлення правильне як закон, встановлений на основі досвіду.
— Закон, встановлений на основі досвіду, — повторила Фукаері.
— Якийсь висновок вважається правильним, якщо він підтверджується багатьма окремими прикладами.
Якийсь час дівчина мовчала. Тенґо не знав, чи вона щось з цього зрозуміла, чи ні.
— Алло! — озвався він до неї.
— Доки ви там будете, — спитала дівчина без запитальної інтонації.
— Тобто доки я буду в Тікурі?
— Так.
— Не знаю, — чесно признався Тенґо. — Наразі можу тільки сказати, що залишуся тут, поки дечого не дізнаюся. А неясного чимало. Ще трохи хочу простежити, як розвиватимуться події.
Фукаері знов замовкла. Коли замовкала, то наче пропадала.
— Алло! — знову озвався Тенґо.
— Не спізніться на електричку, — сказала вона.
— Постараюсь, — відповів він. — Щоб не спізнитися на електричку. А в тебе все гаразд?
— Нещодавно якийсь чоловік приходив.
— Який?
— З «NHK».
— Збирач абонентної плати для «NHK»?
— Збирач абонентної плати, — повторила Фукаері без запитальної інтонації.
— І ти з ним розмовляла? — запитав Тенґо.
— Я не зрозуміла, що казав.
Що таке «NHK», вона взагалі не знала. Не мала повних основних знань про суспільство.
— Якщо пояснювати по телефону, то вийде довга розмова, — сказав Тенґо. — А якщо говорити коротко, то це велика організація, в якій працює багато людей. Вони обходять квартири в усій Японії і збирають щомісячну плату. Але ні я, ні ти не повинні нічого платити. Бо ми нічого не отримуємо. У всякому разі, ти дверей не відчинила?
— Не відчинила. Як він сказав.
— От і добре.
— Але він обізвав мене злодієм.
— Байдуже, — сказав Тенґо.
— Ми ж нічого не вкрали.
— Звичайно. Ні ти, ні я нічого погано не робимо.
Дівчина знову замовкла.
— Алло! — звертався Тенґо.
Фукаері не відповідала. Невже поклала слухавку? Однак не було чути жодного подібного звуку.
— Алло! — ще раз, цього разу голосніше, озвався Тенґо. Фукаері кашлянула.
— Той чоловік вас добре знає.
— Збирач плати?
— Так. Чоловік з «NHK».
— Й обізвав тебе злодієм.
— Не мене.
— А мене?
Дівчина не відповіла.
— У всякому разі, ми не маємо телевізора й нічого не вкрали в «NHK».
— Але він розсердився, що я не відчинила дверей.
— Не має значення. Нехай сердиться. Хоч би що казав, дверей не треба відчиняти.
— Не відчинятиму.
Сказавши ці слова, Фукаері раптово поклала слухавку. А може, й не раптово. Можливо, вважала природним і логічним такий спосіб, яким клала слухавку. Але загалом на слух він здавався йому раптовим. Зрештою, Тенґо добре знав, що неможливо вгадати, про що вона думає і що відчуває. З власного досвіду.
Він поклав слухавку й повернувся до батькової палати.
Батька ще не привезли. На простирадлі ліжка все ще залишалася впадина від нього. Однак повітряної личинки там не було. У палаті, забарвленій легкими холодними надвечірніми сутінками, залишився тільки маленький слід людини, що була тут недавно.
Зітхнувши, Тенґо сів на стілець. Поклав обидві руки на коліна й довго дивився на цю впадину. Потім, підвівшись, підійшов до підвіконня й глянув надвір. Над сосновим бором, що захищав оздоровницю від вітру, простягалася смугою осіння хмара. Вже давно він не бачив такої чарівної вечірньої заграви.
Тенґо не розумів, чому збирач абонементної плати «NHK» його добре знає. Востаннє подібний збирач приходив рік тому. І тоді Тенґо на порозі чемно пояснив йому, що не має телевізора. Мовляв, ніколи його не дивиться. Той з поясненням не погодився, але, щось невдоволено пробурчавши, мовчки пішов.
Невже сьогодні приходив саме тодішній збирач? Тенґо пригадав, що начебто він обізвав його «злодієм». Однак трохи дивно, що, прийшовши через рік, той самий збирач міг сказати, що його добре знає. Адже вони тоді розмовляли на порозі лише хвилин п'ять.
«Та нічого, — подумав Тенґо. — У всякому разі, Фукаері не відчинила дверей. Тож він навряд чи прийде вдруге. Намагаючись виконати норму, вони втомлюються від неприємної суперечки з людьми, які відмовляються платити. А тому, щоб не витрачати зайвих зусиль, обходять упертих і збирають плату в поступливих господарів».