Вийшовши у відкрите море, чайки повернули на захід і, не збавляючи швидкості, полинули вздовж берега.
— Он воно що… — мовив начальник яничарської орти. — На Акерман подались. А може, на Варну чи Стамбул.
— О, Аллах справедливий, дяка тобі велика, що ти відвів лиху руку від Узун-Кале! Обіцяю віддати сорокову частину моїх прибутків знедоленим і ніколи більше не приховувати її від них.
...
“ Козаки підійшли до Білгорода і стали коло Бугаза, там, де Дністр впадає в Чорне море Овидовим озером. Тут захопили вони корабля, що плив з Кафи із крамом. Турки, що були на ньому, повтікали, а греків козаки розібрали до голого тіла і відпустили. Через негоду козаки простояли на місці два дні, наводячи страх на місто ”*.
ЗАЧАТИЙ ПІД МІСЯЦЕМ УПОВНІ
Оникій сидів з розплющеними очима, але писаря не бачив. Він і не спав; його просто не було вдома. Як не було тут і крука Стефана, нерухоме тіло якого скидалося на опудало, прикріплене до гілки. У молоді роки писар багато смертей бачив, і сам не раз видирався з лабет кирпатої свашки. Він знав, що таке мертвяк. Це коли з наближенням до нього у свідомості не виникає жодних змін, жодних порухів. Те ж саме відбувалося й тепер. Він дивився на характерника, але не вловлював духу людського. Той скидався на гриб з лискучим капелюшком, що виріс під дубом. Та ось щось змінилося, не в постаті — в очах. У них, як у вікнах, блимнуло, так, ніби всередині хатини хтось черкнув кресалом; по хвилі там почало жевріти, ніби зайнявся трут, а ще по хвилі ті вікна перетворилися на отвори в безодню. Бувалий у бувальцях старий козак дивився в зіниці Оникія, і в нього поза шкірою забігали мурашки.
— Чого тобі, писарю? — почулося невідомо звідки, бо рота характерник не розтуляв.
Голос хоч і належав Оникієві, але водночас і ще комусь — чи не самому сатані.
— Оникію, Кубуся забито, — сказав писар, тамуючи тремтіння в голосі.
— Не забито його ще, — відказав характерник уже своїм голосом. — Он він, стоїть за спиною в тебе.
Писар озирнувся, але нікого не побачив; була ранкова імла, і легкий туманець устилав пожовклу осінню траву.
— У дусі він, у дусі, — сказав Оникій. — Лиха то сутність — вроки на людей наводитиме.
— От-от, він душив Оверка, котрий його забив. Синці на шиї знати, як від живого. Що нам робити, Оникію?
— Чим Оверко його вбив? — запитав характерник.
— Та чим… Ломакою по голові молоснув, коли той, прибивши мало не до смерті вартового, який у льодовню вечерю приніс, намагався втекти. Оверко — другий вартовий — його й торохнув.
— З якої деревини дрюк?
— Та з липи, здається…
— Отож-бо…З осики дрюк потрібен, з осики. Галдовиків тільки осика й бере.
— То як нам бути з тілом?
— Треба зарити, але не тут, у Базавлуці, а десь у плавнях, подалі від дороги. Та кіл осиковий вирубайте, і затешіть гостро з одного кінця. А коли ховатимете, мене покличте.
— Кря-я! — почулось у верховітті. — Постривай, писарю… Поки там що, тіло до лави прив’яжіть, та льодовню зайве не відмикайте.
За тілом Кубуся, що його везли на возі, запряженому двома шкапами, йшло півдюжини запорожців, писар і Оникій. Над головами в них кружляв чорний птах. Позаду залишилися фортечна брама і поромна переправа. Збочивши зі шляху, процесія довго рухалася в плавнях поміж верболозу. Нарешті озвався Оникій:
— Спиніться. Тут копайте.
Коли вирили могилу, писар звернувся до характерника:
— Чи розумно ми робимо, без попа, без домовини? Людина все ж таки.
— Людська істота, — поправив Оникій. — Відв’язуйте, але пут з рук і ніг не скидайте.
Писар і Оверко стали розмотувати линву, якою тіло було прикручене до воза. Писар завважив, що труп хоч і був холодний, а голова розбита, проте шкіра не мала кольору мерця.
— А тепер спускайте в яму. Та щоб горілиць ліг, — наказував Оникій.
Щойно двоє запорожців узяли труп за руки й за ноги, як закричав і став качатися по землі Оверко. Те, що козаки побачили потому, вжахнуло їх. З характерника вийшов ще один Оникій, а зі Стефана — ще один крук. Цей другий Оникій кинувся допомагати Оверкові, а другий крук уп’явся кігтями у щось невидиме, бив крилами, клацав дзьобом, але крякання не було чути. Все діялося немовби за склом. Писареві здалося, що в очах у нього двоїться, як після кварти медовухи. Та щойно він так подумав, як ураз два характерники стали одним; злилися в одне і два круки. Оверко ж переляканий, з лицем білим, мов крейда, зіпнувся на ноги… Почало діятися щось і з покійником. Тіло спершу випросталось і стало як дошка, а потім почало звиватись, ніби хотіло випручатися з рук двох дужанів, що тримали його над ямою, тремтячи від страху.
— Кидайте! — верескнув Оникій і вхопив з воза довгого осикового кола.
Схарапудилися і стали дибки дві шкапи, а потім понесли воза по корчах. Тільки великим зусиллям волі писар змусив себе не піддатися страхові і не дременути світ за очі.
— Гех! — видихнув Оникій, всадивши в яму кола.
Там щось хруснуло; кіл, кінець якого стирчав з-над ями, захилитався, і характерник, учепившись у нього, майже навис над могилою. Невдовзі осикова жердина перестала здригатись.
— Засипайте, — наказав характерник, але поряд залишився тільки старшина. Решта, між ними й Оверко, порозбігалися.
Хоч як кликав писар утікачів, а за лопату йому довелося братися самому. Оникій не допомагав; він сказав:
— Чого очі від ями відводиш, писарю? Поглянь.
На дні лежав гарний чоловік з білявим оселедцем і розбитою головою. З грудей у нього стирчав кіл.
— Бачив? Нікуди вже цей галдовик не втече. Я його надійно запечатав. А тепер засипай. Та затям: якщо мене чорти вхоплять, зробиш так само. І щоб паля з проклятого Богом дерева — осики — була. Бо інакше душа моя людей зводитиме.
Писар засипав, а на жердині, що на три лікті з землі виступала, Стефан всівся і щубратися заходився.
— Коней накажи випрягти й відпустити, — порадив Оникій, — нечисті вони. Воза також нехай не займають. А самі тиждень ставитимете свічки в церкві. Всі, хто тут був.
— І ти? — здивувався писар.
— Не допоможуть мені свічки, — відказав Оникій. — Покуту чужу зносити мушу.
Запорожці до переправи не поспішали; очікували, доки поромник перевезе характерника і старшину. Коли зійшли з порома на другому березі, писар запитав:
— Оникію, Кубуся Бог створив красенем. Звідки ота лиха начинка в ньому? Ну, душа?..
— Бо зачато його, коли місяць був уповні, — відказав характерник.
— А до чого тут місяць? Хіба всі, кого було зачато в повню, — галдовики?
— Ні, не всі… Але всіх галдовиків зачато, коли місяць уповні був. І так від закладин світу.
Вони вже наближались до фортечної брами, коли писар знову озвався:
— Тебе — також у повню?
— Авжеж, писарю.
— Але ж ти лиха не коїш.
— Було кому наробити лиха ще до мого нарождення… — відказав характерник.
— Ось ти виявився сильнішим від Кубуся. Але ж може з’явитися хтось, сильніший від тебе, а потім з’явиться ще хтось, сильніший від того сильнішого… Чи не станеться зрештою так, що над світом запанує галдовик?
— Станеться, — відказав Оникій. — В час, коли найгустіша тінь від Орба Землю вкриє, народиться хлопчик; два пальці на обох ніжках у нього зрощені виявляться, що є ознакою сатани.
— Коли це буде, Оникію?
— Не скоро, писарю. — Якийсь час характерник ішов мовчки, а тоді провадив: — Хлопчик той народиться десь за рік до тисяча вісімсот вісімдесят першого року, сума цифр якого дорівнює вісімнадцяти, що є числом звірини.
— В Євангелії сказано, що числом звірини є шістсот шістдесят шість, — зауважив писар. — Справді. Але там ще сказано, що число те людське; хто має мудрість, нехай порахує. Вісімнадцять — це сума трьох шісток. У числі 1881 друга частина є дзеркальним відбитком першої частини 18-ти. Хоч як крути, а рік перигею Орба є роком найгустішої тіні князя темряви, яка Землю вкриє.
— Ти кажеш, Оникію, про якийсь Орб, а не кажеш, що воно таке.
— Це важко пояснити, писарю… Ну, ось ти — чи завжди справедливим буваєш? Не поспішай відповідати — подумай.
Старий козак замислився.
— Не завжди, — відказав по часі. — Іноді не хочеться добро робити, а бува, й жорстокість казна-звідки береться. — Така душа людська, — сказав характерник. — Земля наша — жива істота, і вона також має душу. І в тій душі всього доста — і доброго, й лихого. Орб — лиха частина земної душі. Вона то віддаляється від планети, і тоді панує щось схоже на спокій, то наближається, згущується; у світ сутності злі приходять, звірство починається поміж людьми.
— Але ж хлопчик зі зрощеними пальцями на ногах прийде у світ за цілий рік до зловісного року, — знову зауважив писар.
— Істотного значення це не має. В плині часу той рік — тільки мить. Адже шлях до свого перигею Орб долає тисячоліттями. І тепер уже впродовж кількох віків знати його тінь. Але найгустішою вона буде в дев’ятнадцятому і двадцятому століттях… Так от, писарю, в межах 1870 і 1890 років у світ людей спустяться найлиховісніші сутності — апостоли нової релігії. Релігію ж ту буде оприлюднено 1881 року. А створить її чоловік, котрий і сам народився під числом звірини — року 1818-го. Релігія його переможе релігію Христа також у рік під числом звірини — 1917-й. І уславлять релігію антихриста двоє: один, котрий народиться 1870 року, і той, зі зрощеними пальцями на нозі. Перший процарює сорок два місяці, другий — більше тридцяти літ і помре у рік, сума цифр якого також дорівнюватиме вісімнадяти — у 1953-м.
— Оникію, звідки тобі знати, що станеться аж у такому далекому майбутньому? Адже не відомі ще обставини, які до цього призведуть.
— Писарю, я скажу тобі те, що сказав колись гетьманові: все, що було, є і буде, воно вже є. А тільки там, у іншому світі, і все воно поки що в дусі. Та настане час, і воно тілесним стане. А побувавши в цьому світі, знову в дух обернеться, відкинувши плоть, як одяг зотлілий.
Старий козак відчув омах чорних крил; птах сів на плече характерника.
— Що, горобчику, їстоньки захтів? — сказав ніжно Оникій, погладивши крука. — Потерпи. Справимо сьогодні поминки по галдовику. Адже справимо, га, писарю? М’ясця накажи принести.
— Подадуть вам із Стефаном і м’ясця, і до м’ясця, — відказав старшина. — Ось ти казав, Оникію, що галдовики — це ті, кого у повню було зачато…
— Не всі, а дехто з них. Хоча всі, зачаті, коли місяць уповні був, схильні бути галдовиками.
— Так отих двох галдовиків, що релігію нову уславлять, також з осиковими паколами ховатимуть?
— Ні. Але в землю тіла їхні Господь не дозволить покласти. В камені поховають. І до каменю з їхніми тілами потягнуться галдовики з усього світу. І стане те місце найпроклятіше на землі.
— А яка шкода від їхнього царювання буде людові нашому — українцям?
Оникій довго не озивався. Вони вже до майдану з тулумбасами і стовпом підійшли, коли він нарешті подав голос.
— Питаєш про шкоду…
Несподівано характерник обернувся та подивився старшині в очі. І знову писареві здалося, що на нього безоднею дихнуло. Цього разу це була безодня страждань і жаху. В нього ввійшло щось із тієї безодні — стисле в чорну маленьку зернину, яка бубнявітиме в ньому упродовж усього життя, висвічуючи дедалі нові й нові жахіття — у снах і наяву. Він бачитиме людоїдів і тих, хто призвів їх до людоїдства, українців, котрі понад усе ненавидять українців, синів, котрі зреклися батьків, він бачитиме дивні машини, що їздять без коней, і велетенських птахів з металу. Це була петля часу; ніби хто стьобнув простір у майбутнє і тут-таки сховав нагая.