Увірвалась пісня за стіною, не чутно стало й саза, натомість долинув голос чоловічий. То господар до однієї з дружин увійшов. Потім тиша настала.
Поринула в тишу й фортеця Сіноп, відгородившись від світу двома важкими брамами: одна в гавань вела, друга — в пустелю. Люди торгові, мандрівники, котрі прибули після заходу сонця, ночували під мурами. І ніхто, ні за які блага не впустив би їх у місто аж до перших променів вранішнього сонця. За такий непослух вартовому голову стинали.
У Сінопі бідні не жили. Тільки заможні й дуже заможні. Та ще раби — власність сінопських жителів, і міські, котрі вулиці й рабат прибирали. На тому рабаті можна було все придбати, чого не купиш на галасливих базарах Стамбула й Варни: дорого оздоблену зброю, золотий та срібний посуд, коштовні прикраси, шовк з Індії та сукно з Шотландії. Охороняла фортецю зразкова яничарська орта.
Тим часом Меланія в сон поринала, і їй здавалося, що вона вирушала на побачення з незнайомцем, на плечі в якого птах чорний сидів. Чоловік той мусив сказати їй цього разу щось дуже важливе.
АНАТОЛІЙСЬКИЙ БЕРЕГ
Козацька ескадра, орієнтуючись по нюрнберзькому квадранту, рухалася на південь. Важкі дощові хмари, що їх гнало західним вітром, пливли низько-низько, подекуди торкаючись гребенів хвиль. Веслярі з острахом поглядали на небо, очікуючи, що ось-ось хлине злива. Хвилі дедалі більшали, перетворювались на велетенські рухомі гори. Невидима сила підхоплювала судно, виносила на верхівку тієї гори і зіштовхувала з водяної кручі. Тільки очеретяні снопи, прив’язані вздовж бортів, утримували чайки від перевертання. Та найбільшу небезпеку являли собою підводні човни, що їх буксирували на довгих линвах. Кожної миті хвиля могла підхопити такий човен і жбурнути ним об чайку. Крім шуму води, рипіння кочетів, свисту вітру в щоглах, чулася молитва: “Заступнику наш, святий Миколо, пробач нам гріхи наші, пошли землю! Ось уже дві доби шарпає нас стихія ворожа. Немає сили протистояти їй…” І почув Микола Чудотворець, і розсунув хмари, і пронизав сонячним променем негоду, й побачили чайковські сіру смугу попереду.
— Земля! — заволали.
Судна підігнало прибоєм до піщаного берега, який дедалі у глиб суші перетворювався на пагорби, порослі темно-зеленою рослинністю. Довкіл не видно було жодного селища чи оселі. Гетьман вислав розвідників у трьох напрямках — вздовж берега, на схід і на захід, а також у бік гір. Одягнені в однострої турецьких матросів, вони мали видавати себе за потерпілих у морській катастрофі. За старших у них були колишні втікачі з турецької неволі, котрі добре знали мову.
Вивідники повернулися за три години. Ті, що пішли берегом на захід, казали:
— Немає, пане отамане, жодної душі. Безлюддя всюди.
Те ж саме повідомили й ті, що на схід ходили. І тільки посланці, котрі побували в горах, принесли іншу вість:
— Там села невеликі в межигір’ї, батьку. Трохи більші від наших хуторів. Пастухи живуть чи хлібороби. Мирні люди.
Слабшав вітер, небо звільнилося від хмар. Палаюча куля сонця скочувалася з небосхилу в море, яке все ще вирувало. Тим часом затріщали багаття з моквису і шибляку. Поки кухарі варили куліш, братчики, простеливши свити, полягали довкола багать. Дехто, не дочекавшись вечері, спав; інші мовчки дивились на море, посмоктуючи люльки. Чужа земля… Чи всім їм судилося повернутись додому? Чи побачать вони знову чисті води мальовничих річок? Пожурились хлопці. То один, то другий відведе погляд, щоб не показувати туги в очах.
Не дай, Боже, козаченьку на чужині вмерти.
Нема кому пожаліти, поховать по смерті…
— почулася тиха пісня біля одного з вогнищ.
Сава відчув, як з піснею в серце йому тривога заповзає. То не було потерпання за своє життя. Тривога, здавалося, сочилася з бурувато-жовтого піску, з невидимих гір, порослих колючкуватими травами й кущами; та й сонце, велетенський розжарений таріль, запалило півобрію — в Україні такого не буває. Згадав Сава дядька, у якого жив у Києві. Той зневажав усі науки, якими його небіж сумлінно набивав собі голову, крім науки володіння зброєю. Щосуботи він влаштовував герці на шаблях з п’ятьма синами й Савою, які інколи перетворювалися на бойовиська з кровопролиттям. Знав би старий січовик, де зараз його учень.
Тим часом чималий гурт козаків, поміж яких були й ті, що в гори ходили, зібрались осібно від усіх у коло. По часі вони попрямували до багаття, де сидів Микошинський.
— Пане отамане, — звернувся один з них, — ми з братчиками тут погомоніли. А чи не піти нам у гори? Кажуть, там люди заможно живуть.
Кошовий підвівся.
— Ну, і що ж ви в них візьмете? Дюжину овець та якусь ряднину?
— Турки так не думають, коли до нас приходять, — озвався хтось із гурту.
— То їхній гріх, — відказав Микошинський. — І справа не тільки в цьому. Святий Микола висадив нас на пустельному березі, подалі від ока ворожого. Якщо ж ми висвітимось, то звістка про нас вмить облетить усю Туреччину. І в Сінопі будуть готові до зустрічі з нами. Зачаїтись треба, принишкнути, а тоді напасти зненацька і так само зненацька щезнути. Ось у чім хитрість.
— До Сінопа ще ого-го… — сказав той, котрий привів компанію до Микошинського.
— День плавби на захід, — озвався Потурнак, який також підійшов до гурту. — А оті села лежать на караванному шляху від Сінопа до Самсуна. До речі, система оповіщення в них чітко поставлена.
— От-от, — мовив гетьман. — Відпочивайте, панове, набирайтеся сил.
Компанія відійшла неохоче. Це були здебільшого недавні полонені. Слова Микошинського не справили на них враження.
Ніч спустилася на землю. Ущух вітер, вгамувалося море, затих гомін біля багать. Сава відчув, як поринає в солодку млість, а потім немовби провалився в небуття, з якого його витягло крякання Оникієвого крука. Присутність характерника і його птаха були такі реальні, що коли він розплющив очі, то побачив їх над собою. Правда, вони враз розтанули, відкривши безхмарне зоряне небо. Сава прислухався, сів. Лагідно терлася хвиля об пісок, пахло прілими водоростями і згаслою ватрою. І тут він помітив якийсь рух. З півтори дюжини людей, скрадаючись, покидали табір. Сава штовхнув Потурнака, котрий спав поряд на купі сухих водоростей.
Двох, які найбільше опиралися, забили киями до смерті. Решту пов’язали.
— Темні люди! — лютував гетьман. — Ви могли б зірвати похід, до якого ми рік готувалися!
Микошинський наказав віддати кожного під опіку чайковського і його команди і тримати їх на оці аж до закінчення походу. А там вигнати з війська.
У Сінопі вже знали, що з Дніпра в море вийшло сорок чайок і що неподалік від Акермана козаки захопили грецьке судно. Після закінчення шторму вони вийшли з дністровського лиману і рухались на захід. А потім зникли. Найвірогідніше — прибились до пустельного узбережжя Румунії та усувають шкоду, заподіяну негодою. Володар Сінопа хоч і не дуже переймався тим попередженням (його місто-бо стоїть на Анатолійському узбережжі), проте наказав начальникові яничарської орти подвоїти кількість охоронців, а капуданам двох військових галер, що блокували вхід у гавань, на ніч залишати на суднах тільки бомбардирів, команду моряків і півсотні яничарів. Решту — двісті яничарів — щовечора присилати до міста.
Абу-ль-Хасим — один з тих, хто вартував на фортечному мурі, дослухався до курликання журавлів у нічному небі. “Коли вони сплять? — думав він. — Уже північ, а вони все летять, летять…” Птахи прямували до Перської затоки, де була і його — Абу-ль-Хасимова — батьківщина. “Краще нехай журавлі в нічному небі пливуть, аніж хмари, — міркував він. — Бо тоді моря не видно. А десь же гуляє флот гяурів. О, Аллах, скільки лиха несе він правовірним! Правда, бачили його на північному узбережжі; мабуть, козаки готуються напасти на Варну чи Істанбул. Але ібліс ще й не таке витівав…” Абу-ль-Хасим мав двадцять один рік від роду, дорожив своїм яничарським плащем і всім тим, що він йому давав; а давав багато, навіть те, що Коран забороняв, — чужих жінок. Не маючи ні кола, ні двора, він володів усім, до чого торкався його погляд. І все те вважалося платнею за мить, коли проб’є час віддати життя за султана.
До всього звик молодий воїн, крім висоти. На море, на будинки дивився, а от глянути вниз по стіні боявся. З цього ось місця яничари скинули в море селянина, котрий відмовився платити їм мито. Абу-ль-Хасимові, який стояв тоді внизу біля брами, здавалося, що чоловік падав неприродно довго. Тих двох нелюдів начальник наказав бити палицями по п’ятах, і вони довго не могли ходити, але ж правовірного не стало.
До сектора, за який відповідав Абу-ль-Хасим, належали частина моря і гавань з двома верфями. На одній готова вже галера очікувала на команду веслярів. Віддалік чергували два військових судна, а біля берега гойдалося з десятка два рибальських фелюг. На піску стояло кілька возів з розпряженими мулами, караван верблюдів, з яких поскидали тюки, кілька віслюків. Люди спали хто на возах, хто на землі, притулившись до тюків. “Мир, простір і благоденство… — думав вартовий. — В Сінопі і за його межами все спокійно”. Він перевів погляд на море. В місячному сяйві його поверхня поблискувала золотим карбуванням, і коли-не-коли на ній з’являлася хвиля і розмотувалась темно-синім сувоєм шовку аж до берега, а там випліскувалась на пісок з лагідним шипінням. І тут Абу-ль-Хасим помітив біля води невисокого гладкого чоловіка, на плечі в якого сидів чорний птах. То був чужий.
— Аль-Ашшарі, — покликав він товариша, котрий стояв біля вежі і обдивлявся море з заходу. — Поглянь-но на отого з птахом… Він схожий на гяура.
Аль-Ашшарі, обіпершись об зуб бійниці, став вдивлятися в стійбище на березі.
— Ніякого чоловіка з птахом там немає, — відказав вартовий. — Сплять усі — люди і тварини.
— Але ж він іде босоніж по самій крайці води. І чорний птах у нього на плечі.
— Я ж застерігав тебе, братику, не кури гашишу, коли вартувати на стіну йдеш. Це небезпечно. Один крок, і ти — в обіймах архангела Джебриїла.
— Що то за куріння? Всього кілька затяжок кальяна… Стривай, а чоловіка й справді не стало.
— Його там і не було, — сказав аль-Ашшарі. — То мара, сон твій ходив.
— Але ж мені не хочеться спати.
— Прочитай шість разів...
“ Прийду до Аллаха від шайтана, побитого камінням ”*
і все щезне. Бо то підступи ібліса. — Аль-Ашшарі відійшов до башти, дослухаючись, як його товариш бубонить молитву.
Мулько стало в Абу-ль-Хасима на душі. Йому здалося, що не чоловік з птахом кудись зник, а він — вірний Аллаха — побував у дивному сні і вийшов з нього, залишивши там віщуна. У тому сні на його — Абу-ль-Хасимову — душу було поставлено тавро. Він виніс його у світ людей як знак біди.
Абу-ль-Хасим любив Сіноп. Тут він уперше зазнав кохання (правда, краденого), тут сподівався вік вікувати, якщо передчасно не віддасть голову за султана Амурата. І ось знамення — погане, чорне!
— О, Аллах, високий, великий, не дай упасти лихові на голови вірних твоїх! — заблагав він.