— Убережи нас, Господи, від насильства! — З цим молодий воїн відчув великий тягар на душі.
ПРАВОВІРНИЙ ІЗ САМСУНА
Попереду синіли невисокі гори, біля підніжжя яких де-не-де тулилися латки кущів та низеньких дерев. Далі ознаки життя зникали, і довкруж, скільки ока, стелилася жовта кам’яниста пустеля. Розмірено похитувався бурий двогорбий верблюд, на якому сидів чоловік середніх літ у барвистому одязі. Попереду білий одногорбий віз худорлявого молодика у грубошерстому плащі. Розкішне вбрання одного і злидарський одяг другого свідчили, що то були господар і раб. Господар куняв, колисаний м’якою ходою тварини, а раб стежив за дорогою. Коштовна збруя і об’ємисті сакви, які звисали обабіч двогорбого верблюда, свідчили, що господар — заможна людина; а те, що із сакв виглядали стволи кількох мушкетів, давали зрозуміти, що він до того ж знає закони пустелі і, в разі потреби, зможе за себе постояти.
Колись так і було. Саме на цій стежці кривий купець зміг пересвідчитись у відвазі свого невільника, коли вони тільки удвох (найманий помічник утік) відбили напад ватаги кінних пустельних волоцюг. Вони тоді використали тактику бою запорожців: Петро цілився і стріляв, а господар набивав мушкети. Прицільний і частий вогонь відігнав бандитів які втратили двох своїх і одного коня. Згодом Петро навчив влучно стріляти й господаря, а той його — шабельного бою, в якому попри каліцтво був великий мастак.
— Петре, а ти не боїшся погоні? — озвався вершник білого верблюда.
— Нікому, брате, за нами гнатись, — відказав Потурнак, і в голосі його вчувалась гіркота.
Він пригадав, як вони прибігли в гавань, але застали тільки потовчений пісок, купи краму, безпритульних тварин та два великих багаття — горіли на стапелях галери. А ще вони побачили чорну спину підводного човна, одного з двох, який дав течу. Козаки проламали в ньому днище, але човен не затонув, і його прибило хвилями до берега.
Козацький флот був далеко в морі. Після всього, що сталося, мусульмани роздерли б їх на шматки… У кишені Петра лежали коштовності, награбовані Мурлагою, вартість яких годі було й визначити. Частину золотих монет він віддав Зухрі; залишив також для господаря за той караван, який колись не повернув.
Тим часом розжарена куля сонця підкочувалося до обрію; тіні подорожніх видовжились, заковзали по барханах. Потурнак хоч і не виказував тривоги, проте вряди-годи озирався. Його бентежили рибалки, котрі, напевне, бачили, як двоє на верблюдах покидали гавань.
Петро завважив ліворуч попереду рухливий ланцюжок. По якомусь часі вже можна було розгледіти караван. Обіч важко нав’ючених верблюдів і віслюка їхало кілька вершників на конях. Караван рухався зі сходу.
— Турецькі купці, — озвався Потурнак.
— З чого ти взяв, що саме турецькі? — поцікавився Приблуда.
— Бо тільки туркам дозволено носити білі чалми. У греків — зелені, у євреїв — жовті.
Скоро почулося подзенькування тронки на шиї віслюка. Подорожани зустрілись на перехресті караванних стежок. Один з вершників під’їхав до Потурнака.
— Хай Аллах зробить твій шлях легким, о правовірний, — мовив він, прикладаючи руку до грудей. — Чи не потребує подорожанин чогось?
Потурнак також побажав щасливої дороги і подякував за увагу. Подумки завважив, що на вершника справили враження дорога збруя, багато оздоблені сакви, а надто мушкети, що з них стирчали.
— Кращим подарунком у пустелі є зустріч з вірними Аллаха, але якщо брат дасть мені і моєму рабові по ковтку води, то він ще раз засвідчить, що мусульманин і в пустелі залишається мусульманином.
Чоловік відв’язав від луки сідла чималий срібний збан, простягнув Потурнакові.
— Хто дає нужденному, той дає в борг Аллахові, — мовив Петро, відпивши кілька ковтків і передавши посудину Приблуді, що в цей час наблизився. — Чи не скаже достойний, як далеко ще до Істанбула?
— За шість діб на світанку побачиш істанбульські мінарети. А звідки шлях твій, шановний?
— З Самсуна, — відказав Потурнак. — А в Істанбулі, куди я раніше добирався морем, маю дещо продати і дещо купити, а головне — помолитися в білій мармуровій мечеті. Імам каже, що тільки це може вилікувати одну з моїх дружин від безпліддя.
Вершник глянув здивовано. Йому не вірилося, що такий незначний привід може спонукати до такої далекої подорожі.
— А я везу в Істанбул шовк, фісташки та металевий грузинський посуд. І шлях мій довший, ніж у тебе, бо тягнеться від Трапзона.
— Чи не простіше було б вирушити по воді?
— Простіше, але не надійніше. Гяури лютують.
— Атож, — зітхнув Потурнак. — Із Самсуна жодне судно не виходить у море. Бояться люди.
— В Самсуні у мене родич на ім’я Каміль Кадир, — озвався вершник. — Вівцями торгує.
— Це той, що в грецькому поселенні мешкає? Він ще й шкіри продає. Я взяв колись був у нього велику партію.
— Світ тісний для мусульманина.
Тим часом сонце вже торкнулося обрію і на заході, немов з горна, сходило червоним палом. Вершник на коні відстав і приєднався до своїх, мабуть, щоб поділитися почутим. Та невдовзі він знову наздогнав Потурнака. Загомоніли про ціни на крам, про небезпеку, що підстерігає купця.
— Ми приносимо людям радість, ризикуючи бути роздертими пустельними левами чи забитими злодіями. Ми даємо правовірним таке, чого в них немає, і купуємо надлишки виготовленого ними. Недаремно Мухаммед в юні свої літа кинув пасти худобу і прилучився до гендлю.
— Авжеж, торгівля для мусульманина — священне ремесло, — погодився Потурнак. — А тільки, як сказано, в юні літа Мухаммед усамітнився в печері, що неподалік від Мекки…
— Достойний добре знає Святе Письмо, — улесливо мовив купець. — Але це було вже потому, як Пророк узяв собі за жінку Хадідже. І це потому йому — усамітненому — явився архангел Джебриїл і показав сім небес раю.
— В’язь твоїх думок, о мусульманине, нагадує Священне Письмо ісламу, але ти ще забув сказати, що перед тим Мухаммед перестав їсти цибулю, щоб від нього не відсахнувся архангел.
Вершник на коні посміхнувся, сприйнявши слова подорожнього як жарт. Але за жартом ховався факт, якого він не знав.
Тим часом згасло багаття заходу і обрій прохолов; вже не виблискували окремі піщинки, і все довкіл перетворилося із сіро-жовтого в брунатний колір. Рабові набридло їхати, і він зліз з верблюда та йшов попереду, не випускаючи повід. Раптом почулося завивання. Раб злякано озирнувся і поліз на верблюда.
— Злякався шакала, — посміхнувся господар. — Вах-вах, з собачої шерсті не вичиниш овчини.
— Скоро темрява, — зауважив купець. — Час подбати про нічліг.
Він натягнув повід і погнав коня до своїх. Коли вже не стало чути гупання копит, озвався Приблуда:
— Про що ви балакали, Петре?
— Так, про всяку всячину, — відказав той.
— А ти не боїшся, що він розкусить, хто ми є насправді?
Потурнак поблажливо посміхнувся:
— Не хвилюйся, братику. Залишайся рабом, і все буде гаразд.
Підскакав вершник, але вже молодий, і переказав запрошення господаря каравану заночувати з ними в одному таборі. Та Петро, подякувавши, сказав, що поспішає.
— Але ж це небезпечно, — здивувався посланець. — Ніч. А вас тільки двоє!
— Не двоє, — відказав Потурнак і покосився на стволи мушкетів.
Вершник поштиво схилив голову.
— Ти мужній чоловік, о мусульманине! — мовив він, повертаючи коня.
— Заночувати запрошують, — пояснив Потурнак.
— Ну, і що ти їм на те?
— Відмовив.
— Чому? Все ж таки гуртом…
— Не хотів би тебе, Саво, лякати, але рибалки, мабуть, бачили, куди ми втікали. Не виключено, що хтось бачив, і як ми переодягались. Верст за десять я знаю одну місцину, де є трава й вода. Там і заночуємо. Якщо буде погоня, то переслідувачі спершу наткнуться на наших подорожніх. І довідавшись, що ми поспішаємо, кинуться по стамбульській дорозі навздогін. Та відгалуження від неї, куди ми повернемо, вночі вони не помітять. Ну, це звісно, якщо буде погоня.
В імлі вже не стало видно подорожніх, на яких вони час від часу оглядались. В Саву почало вливатися терпке відчуття туги. Він відчув себе насіниною на чужому полі, яку підхопила буря і занесла аж за море.
Пустельну тишу раптово розірвало завивання.
— Що це, Петре? — озвався стривожено Сава.
— Шакал, — відказав товариш. — Звір такий тут водиться. З собаку завбільшки.
— А які тут ще звірі?
— Леви є, Саво. От з ними не хотів би я зустрітись.
З темрявою Саву немовби наздогнав той жах, що він зазнав його, коли прибіг у пусту сінопську гавань. Згадав, як Потурнак на воротях свого колишнього господаря про щось довго умовляв турчанку, але та лише сумно хитала головою. Через неї вони й запізнилися… Петро весь час озирався, доки ще було видно невисоку постать жінки.
Їхали мовчки. Місячне сяйво вже залило пустелю і, здавалося, вкрило її тонким шаром золотого пилу; в темно-синьому небі яріли зорі.
— Петре, а скільки жінок може мати мусульманин? — озвався Приблуда.
— Жінок? Та скільки захоче. А от законних дружин не більше чотирьох.
— Дикунство, — зауважив Приблуда.
— Дикунство, Саво, — засудити, не розібравшись. Щодо наложниць, то тут і справді теє… А от закон, що дозволяє мати правовірному до чотирьох дружин, навіть дуже людський. У війнах, братику, араби втрачали багато воїнів. Отож жінки у племені чисельно завжди переважали чоловіків. А відтак не могли знайти собі пари; дівками старилися й помирали. Отож щоб якось зрівняти кількість обох статей, було вирішено закопувати дівчаток-немовлят у пісок. Ну, це десь так, як у нас сліпих кошенят топлять. Так один мудрий правитель-імам, котрий жив ще до пророка Мухаммеда, дозволив правовірному мати до чотирьох дружин. Цим він позбавив людей обов’язку чинити смертний гріх, справедливо розподілив чоловіків поміж жінками і водночас підвищив чисельність арабського племені… А ти кажеш — дикунство.
— Петре, часом мені здається, що ти й зовсім не нашого роду.
— Та ні, братику, роду я козацького. А от віри якої — і сам не збагну. Вірую-бо в єдиного вселюдського Бога, а не християнського чи мусульманського. Бог — це справедливість, совість, любов. У кого в душі їх немає, той, хоч ким би він себе вважав, — безбожник.
Десяток верст, про які казав Потурнак, виявилися довгими-довгими. Сава, зморений потрясіннями й дорогою, куняв на м’якій спині верблюда. Він то поринав у приємну млість, то похоплювався, потривожений виттям шакала. Під час одного з занурень у сон він побачив Оникія Колодуба. Той немовби йшов поруч. Коли ж Сава розплющив очі, то й справді угледів знайому постать, але вже попереду.
— Саво, Карпів сину, біда йде по твоєму сліду, — почув він ясно голос характерника.
Приблуда не злякався, хоч і знав, що це мара.
— Яка біда, Оникію? — запитав він.
— Біда-а-а… — повторив Оникій і розтанув у місячному сяйві.
— Що ти там бурмочеш? — озвавася Потурнак.
— Оникій… Він щойно тут був. Застеріг, буцімто за нами йде біда.
— Не було тут Оникія. Приверзлось тобі. Але то знак. Звертаємо про всяк випадок.
Коли вони від’їхали кілька десятків сажнів від караванного шляху, Потурнак витяг з сакви якусь одіж і розрівняв та замів на піску сліди.