— Мені здається, що я в сповиточку. Ніби знову повернулося дитинство… і добрий чарівник з бабусиних казок показує мені свій дивосвіт.
Микола несе дружину берегом, лозами. Несе, не почуваючи втоми. І здається йому, що він ступає не по землі, не по піску, а ніби виріс аж до неба й лине серед хмар, у безкрайньому просторі, несучи свій найдорожчий скарб, свою любов до зоряного замку, де вони залишаться наодинці зі своїм коханням.
З-за обрію випливає багряний місяць, лагідно всміхається молодим, кидає тривожні барви на весняну землю, на широкі води. Між лозами котяться, повзуть тумани, в Дніпрі колишуться зірки.
Микола кладе свій скарб на найчудовіше ложе в світі — на м’яку запашну молоду траву, серед квітів, припадає до вуст Оленки. Він п’є солодкий напій довго, до самозабуття. Відхиляється знеможено, дивиться на дружину, невмілими руками пестить її тугі перса, жагуче цілує їх, відчуваючи вустами бурхливий стукіт серця дружини. Все тіло її стислося в суцільний клубок чекання. Завмерла хвиля дніпровська, принишкли лози, зорі зупинили свою віковічну ходу. Місяць цнотливо огорнувся прозорою хмариною. Тиша покотилася над світом.
І тільки десь з Правобережжя понад Дніпром полинула протяжна дівоча пісня, ніби бажаючи приглушити радісний стогін першого єднання.
ДІД ВАСИЛЬ
Повернувшись з Камчатки, дід Василь майже не навідувався до хати. Він ніби боявся, що там його щось відокремлюватиме від стихії, від землі й неба. Душа прагнула самотності й роздумів, і він поринав у природу, як дитина у купіль.
Ось і тепер, у цей прозорий травневий вечір, дід Василь сидів па березі зі своєю нерозлучною кобзою. Довго вдивлявся в мінливий багатобарвний захід, курив люльку. Потім сів у човен, сильними помахами весла спрямував його поперек течії, змагаючись з могутніми весняними водами. Добрався до малесенького острівця, верхівка якого виглядала з води, прив’язав човна до куща лози. Біля його ніг лащилась лагідна хвиля, над головою спалахувало зорями небо. Розум звільнявся від марноти, від суєтних думок, розширявся, заглиблювався в минуле, перебирав сучасне, зазирав у прийдешнє. Село ледь чутно гомоніло, готуючись до сну. Над ним витали тумани, ніби приємна трударська втома.
Дід Василь зітхнув, сумно схилив голову, задумався. Вважають його химерником, веселуном. Навіть брехлом якось назвали були недоброзичливці — за гострий язик, за дошкульне слово, за те, що висміював неуків та нікчем. Але чому ж шлях його пролягає десь осторонь трударів? Що заважає йому бути в їхньому дружньому гурті, близьким і потрібним їм? Чому він усамітнюється, ніби тікає від чогось чи від когось?
Крутиться вузол спогадів, розплутується ледь помітна ниточка розуміння того, що робило його часто відчуженим серед юрби, серед гурту. Душа виходила на власний, найясніший суд, перегортала припорошені сторінки минулих років, оцінювала їх, глузливо всміхалася або ж дружньо схвалювала.
Коли це було? Чи ж було воно?
Пристрасний юнак Василь шукає світла, що осяяло б заплутані "стежки життя. Він прагне збагнути вищий смисл свого існування. Він просиджує вечори й ночі над книгами, в яких говориться про це. Думка не хоче сліпо сприймати написане, вона проникає в глибину, розкриває зерно, хоче здобути живий зародок істини.
Батько — колишній кріпак, велетень з вічно сумним обличчям і похилими плечима — вечорами, прийшовши з поля, сідав край столу, підпирав вузлуватими руками підборіддя, дивився на сина, нескладно говорив ніжні, тривожні слова:
— Чомусь не такий ти, Васильку, як усі. Важко буде тобі. Неприкаяним житимеш серед людей. Чого шукаєш? Чого хочеш, синку?
Хлопець піднімав од книжки поблідле обличчя, втомленими очима всміхався татові, тихо, ніби вибачаючись, ронив:
— Не гнівайтеся, тату. Я знаю, що ви останні копійки тратите, аби вивчити мене, щоб мені легше жилося. Та чим більше знаєш, тим більша прірва відкривається перед розумом, тим більший біль у серці. Бачиш, як далеко ще людям до розуміння, хто вони, звідки, куди йдуть.
— Атож, — згоджувався батько. — Колись і я чув від старих людей, що у великій мудрості — велика печаль. Проте не збагну я, чому це саме так. Скажу одне: хай бог тебе береже. Йди до світла, шукай. Може, онуки, хай хоч твої, коли не мої, побачать його… Або хоч вийдуть на добрий шлях.
І Василь шукав. Не лише в книжках. У житті, в душах людських, у їхніх словах, обличчях, діях, прагненнях. В щирості й підлості. У горі й радості. В любові й зраді. В надії, що хоч слабесеньким вогником, а таки горіла в серці.
Він навчався в гімназії у повітовому містечку, тягнувся щосили, щоб якось прожити на нужденні батькові заробітки. Влітку приїжджав до Сміянів, допомагав обробляти нужденний клапоть землі, ловити рибу. Вечорами виходив на вигін, брав з собою старовинну прадідівську кобзу, пригравав дівчатам та хлопцям до танцю, наспівував їм давні думи й пісні. Тут він познайомився з поповичем, теж гімназистом, який приїхав до батька з Києва. Попович зацікавився кобзарською майстерністю Василя, запросив до себе. Сільський піп отець Гавриїл, вихваляючи хлопця за пісні, почав старанно навертати його до реліґії, відкривати перед ним перспективи служіння на божій ниві.
— Ти від кореня народного. І повинен віддати мудрість, котру нині засвоюєш, тим, від кого маєш життя. Віддати тим, хто тебе годує, зодягає.
— Я й хочу зробити це, — запевняв хлопець. — Тільки хіба для цього неодмінно треба стати священиком?
— А що є значиміше, ніж плекання духу людського? Що є вище від пастирства во ім’я Христа?
Не раз так вони дискутували, сперечалися, доки якось Василь не стримався й не заговорив гарячіше, ніж звичайно.
— Хіба може церква виступати від імені Христа?
Отець Гавриїл отетерів. Як і всі священики, котрі не звикли до самоаналізу, він сприймав усе, що проповідував, що читав у церкві, останнім і непорушним законом. А тепер син кріпака, хлопчисько, який мав би покірно схилятися в поклоні перед грізним і милостивим богом і перед ним, його слугою, сумнівається в самій основі реліґії?! Ще не сприймаючи Василеві слова всерйоз, він силувано всміхнувся:
— Що ти маєш на увазі?
— Багато чого, — загорівся Василь. — Хоча б те, що всі церкви, всі секти християнства розтерзали образ учителя на сотні шматків. Де єдине розуміння нового завіту? В кого воно? Де критерій того, що церква веде нас правильним шляхом, що вона не стала служити Антихристу?
— Ти збожеволів! — крикнув священик.
— Чому ж? — розгубився Василь. — Сам Христос учив учнів, щоб не вірили пророкам, аполоґетам, коли будуть його ім’ям проповідувати та закликати до себе. Як блискавиця спалахує від сходу до заходу, так має ввійти в душу людини істинне знання. Церква ж віками тримає людей у темряві, в неуцтві, та ще й переслідує кращих, тих, хто прагне вирватися до світла, знання. Одна лиш інквізиція чого варта — скільки тисяч душ згублено нею.
— То католицизм! Навіщо змішувати рідне православ’я з папством?
— А терор Никона супроти старовірів? — не вгавав Василь. — Яка різниця між східною церквою і західною? Та й взагалі… Якщо уважно заглибитись у книгу, яку християни вважають священною… особливо у тексти Ветхого завіту, то що ми там побачимо? Хіба міг би дух життя говорити такою жорстокою мовою, як біблейський Яхве? Так проклинати, вбивати й топити? Як на мене, то таким може бути лише узурпатор вищої волі, якийсь володар мороку, той, кого древні мудреці називали князем світу. Історія підтвердила нам, що його аполоґети залили кров’ю світ і ввели в серце людства страх і безнадію. Отче, хіба дух життя вимагає приниження й страждань? Для нього священна кожна істота, котра прагне радості й любові. А храм — увесь всесвіт, хіба не так?
— Толстого начитався? — зловісно просичав священик. — Достоєвського?
— Не лише їх, — згодився Василь. — Сам голову маю на плечах.
— Чи далеко зайдеш з такою головою?
— Далі острога не піде, — засміявся випещений, самовдоволений попович.
— Може, й так, — усміхнувся спокійно Василь. — А все ж таки робити те, проти чого повстає душа, не буду!
— Геть звідси! — оскаженіло крикнув отець Гавриїл, почорнівши від злості. — Геть, хамське сім’я, з мого дому! Щоб твоєї ноги тут не було!
Василь схопився з місця, завмер. З граничною ясністю в одну мить він заглянув у душу служителя мертвого бога і збагнув його злиденність і мізерність. Проте ще зупинився на порозі й додав:
— Темрява розсіється, отче! І засяє новий світ істини. Пам’ятаєте, як писав Тарас? «Будем, брате, з багряниць онучі драти, люльки з кадил закуряти…» Не трісніть від гніву, бережіть здоров’я. Сказано ж бо, — додав він жартівливо, — що хто сердиться на брата свого без причини, на того буде суд.
Дорого обійшлася Василеві ця розмова з попом, його виключили з гімназії, прокляли в церкві. Батько від горя помер, навіть не попрощавшись з улюбленим сином. Брати вигнали Василя з обійстя, не бажаючи накликати на себе гнів священика й повітового начальства. І забрали його на службу до армії. Так він потрапив у флот, дослужився до мічмана. Потім плавав на різних суднах, споряджених вченими для мандрівок довкола світу, слухав їхні бесіди, сповнював свій розум новими знаннями, новим розумінням світу та його законів. Світ клекотів великими змінами, і Василь передчував, що ось-ось стане учасником чогось надзвичайного, ще небувалого в історії.
Він читав брошури, які потрапляли до нього з марксистських гуртків, сіяв зерна здобутого серед простого люду, вбирав у власну душу сподівання інших людей.
Минали роки. Повернувшись додому, Василь одружився з тихою смирною дівчиною-сиротою. Вона йому народила єдину доньку Марусю. І знову плавання по морях, мандри по світах. Де тільки не носила його доля.
Дід Василь сумно всміхнувся. Як давно це було, і недавно. Ось заплющиш очі… прислухаєшся… І відлунюють, відгукуються в свідомості, звихрюючи принишклі, забуті пласти пам’яті, громи революції. Який полум’яний порив мчав народні вали вперед! Яка ясна, кришталева пристрасть! Яка жертовність і велич оновлених душ, що сягали вже поглядом у нові світи розкутого, звільненого розуму! «Не одружимось, доки не здолаємо контру світову!», «Дружною комуною — вперед!», «Зметемо всю порохняву буржуазії!». Чудові заповіти юних, неосквернених сердець. Вони були живою душею його святого прагнення до нового життя, до правди.
Василь теж ішов у тих лавах, штурмував Зимовий, наділяв землею односельчан, виступав на мітинґах.
Смерть Настусі, улюбленої дружини, від бандитської кулі мало не надломила його душі. Та, подолавши печаль втрати, він знову випростався, хоч і залишився самотнім, видав юну доньку Марусю заміж за молодого партизана. А коли в селі було вирішено побудувати дитбудинок для дітей-сиріт, гаряче взявся за ремонт напівзруйнованих приміщень колишніх панських дач. Прибула група вчителів на чолі з директором Іваном Громограєм, були прийняті перші діти. Директор полюбив Василя Сміяна, запропонував йому викладати уроки праці, бути завгоспом.
Та не завжди його щирість мала такий же відгук. Як і завжди, Василь Сміян не схилявся сліпо перед авторитетами, відстоював те, що було ним вистраждано, вимучено, перевірено роками боротьби. Він був часто нетерпимим у судженнях, гранично відвертим і правдивим. І знову мандри в світи, і владний поклик Дніпра.