Одного разу В’юн не встав після привалу. Він приповз, жалібно повискуючи, до ніг Доброслава, сумно поглянув у очі господаря і сконав. Закопав Доброслав його в сипучому піску, рушив далі. Потім впав і вороний. Сиротою залишився троянин. Попрощався з вірним товаришем, захопив з сідла нужденні свої пожитки й пішов далі сам.
Чи то доля берегла Доброслава, чи дух рідної землі підтримував його в нещасті, але прийшов він до краю пустелі, до широкої повноводої ріки. Вийшов на берег і завмер вражений. На тім боці в синьому мареві серед високих казкових дерев, небачених у рідному краю, виднівся дивовижний храм. Баню храму, що сяяла золотом, підтримували напівпрозорі колони: вони переливалися зеленими, блакитними, рожевими барвами, ніби хвиля морська під сонцем. Через ріку до тієї чарівної будівлі були перекинуті мости.
О доле, може, це і є той самий храм Безсмертя, про який оповідав йому пустинник? Невже кінець шляху? Забувши про спрагу, про голод, Доброслав рушив до мосту.
В храм вели сходи з білого каменю, над ними похитувалося листя невідомих рослин, між листям жовтіли принадні плоди. Тамуючи подих, Доброслав піднявся вище. Обабіч сходів він побачив безліч могил. Спочатку здивувався, а потім збагнув, що звідси ніхто не повертається. На мить зупинився, сумнів ледь відчутною тінню торкнувся серця. Потім рішуче кинувся вперед.
Минув колонаду, широкі двері, які самі собою розчинилися. Вгорі пролунала ніжна музика. Доброслав увійшов до велетенського залу. Сонце сяяло за різнобарвним прозорим склепінням, і в тому мереживі казкових променів троянин побачив дивну картину.
На осяйному троні посередині залу сиділа жінка в діамантовій короні, в золототканому вбранні. Навколо неї стояли на колінах люди, тисячі людей. Тут були сиві діди, літні воїни і безвусі юнаки. Всі вони непорушно, невідривно споглядали чудову жінку, не роняючи й слова.
«Невже це істина? — подумав Доброслав. — Тоді де ж чорна запона, про яку говорив дід-відлюдник?»
Він підступив ближче, щоб роздивитися риси обличчя цієї жінки. Повіки її розплющилися, на троянина зиркнули великі сірі очі. Ні, не сірі — зелені… Ба ні — чорні… Чи, може, карі? Які ж у неї очі? Чом вони так раптово міняться?
З-під серпанку піднялася вгору тонка рука, до слуху Доброслава долинув тихий, мов шелест степової тирси, голос:
— Що шукаєш, вояче?
Троянин наблизився до трону.
— Багато років я йду з рідного краю, що лежить за морем, шукаю храм, де захована істина. Шлях привів мене сюди. Куди я потрапив, скажи, царице? Чи близько те, що шукаю?
Ясна посмішка заграла на щоках жінки, вуста затремтіли, почулася відповідь:
— Істина світу тут, герою, це — краса! Хіба ти не знав цього? Краса й любов. Краса жінки і кохання до жінки. Ти прийшов туди, куди слід. Це храм предковічної краси, а я — його жриця. Жриця любові.
— Що кажеш ти? — вражено скрикнув Доброслав.
— Я кажу правду, вояче. Голуб схиляється перед красою голубки, лев перед красою левиці, людина завмирав перед красою природи, але чоловік, муж, воїн понад усе ставить красу жінки. Що є на світі, які муки ти можеш назвати, на які не пішов би чоловік в ім’я прекрасної жінки?!
— Заради коханої, хочеш ти сказати?
— Це все одно. Кохають лише красу.
— Неправда! Є інша краса, інша істина, жрице!
— Дивися, — владно змахнула рукою жриця. — Ось тисячі чоловіків стоять довкола мене. Всі вони шукали єдиної істини — краси — і знайшли її в мені. Ніхто ще не виходив звідси назад, — хіба не бачив ти безліч могил біля храму?
— Бачив, жрице. Проте не цю істину шукаю я, не туди потрапив. Піду далі. Ти прекрасна, але мені нема коли дивитися на тебе.
Очі жриці спалахнули палким вогнем.
— Зажди! Поглянь, яке багатство має краса, дивись і спробуй відірватися від неї.
Вона піднялася з трону, звела руки вгору. Музика заграла голосніше, промені світла, що падало згори, висвітлили усю постать жінки. Корона зникла, розтануло золототкане вбрання. Перед Доброславом з’явилась бронзовотіла південна красуня — висока, струнка, з чорними жагучими очима. Стан її вигнувся хвилею під прозорим серпанком, поплив у грайливому ритмі над дзеркальною підлогою.
Стогін прокотився по широкому залу. Тисячі чоловіків закоханими очима всотували в себе чарівний танець, шепотіли молитву своєму ідолові. Жриця пройшла коло й зненацька перетворилася в іншу жінку. Тепер перед Доброславом була русява красуня півночі. Очі її, прикриті довгими віями, мерехтіли блакитними вогниками, руки білими лебедями звивалися в повітрі, закликаючи до себе, обіцяючи найвищу насолоду та втіху.
Одна за одною пропливали перед вояком прегарні жінки різних країн та народів. Чорноволосі й золотокосі, білі й рожеві, чорні й бронзові, синьоокі й кароокі, високі й маленькі — безліч жінок закликали троянина лишитися в храмі краси й кохання. Та Доброславу було байдуже до них, він лише втомлено чекав, коли закінчиться дивне видовище.
Нарешті затихла музика. Жриця знову всілась на троні. Поглянула запитливо на гостя. Той мовчав. Мовчали й тисячі чоловіків, заворожені казковими перетвореннями краси.
Жриця тихо, проникливо заспівала, дивлячись просто в душу Доброслава:
Є лиш любов і радісний день,
А ніч приснилась мені…
Почулися звуки ворожих пісень,
Привиділась тінь на стіні…
І пекло одвічне, і війни, і сум,
Весь клекіт віків — то мара…
А є лиш краса сонцепромінних дум,
Що в безмірі не умира…
Є квіти на луках і бджоли на них,
Є в травах щасливе дитя…
Лиш сняться нам вихорі смерті і лих,
А вічно сміється життя…
Прослухавши пісню, Доброслав сумовито сказав:
— Ой не так, жрице, не так. Страшна й сувора дійсність життя. Краса й любов у ньому — не основа, а лише подих полегкості. Вона утримує нас на поверхні страшної ріки, кличе, обіцяє, але поки що суть світу визначає руїна і ненависть, жорстокість і насилля. Краса й любов не зупиняють потоку ненависті й злоби, вони прикрашують лише оскал смерті. Велике багатство — краса. Ти довела мені це, жрице. Та чого варті твої чари серед жорстокостей світу? Іншої правди я шукаю, іншої істини. Не лише для себе… для дітей моїх, для народу свого.
Жриця нахмурилась, махнула рукою. Промайнула блискавиця, загриміло вгорі. Перед приголомшеним Доброславом виникла постать Троянки… її стан у простій полотняній одежі, її чорні засмучені очі, прекрасні повні вуста.
Вояк затремтів, схопився рукою за груди. Що це — мара?
— Троянко, зірко моя кохана! — крикнув він, кинувшись до неї.
Постать щезла. Тільки луна стоголосо повторила крик Доброслава.
— От бачиш, — їдко всміхнулася жриця, — ти все таки красі поклоняєшся, і в твоїй душі живе прагнення до неї. Ти зберіг образ дружини таким, яким хочеш бачити його. Та минуло вже багато літ. Вона постаріла. Чи будеш ти любити її тепер? Поглянь…
Жовтаво-зелені хвилі Славути покотилися перед троянином, в тумані замайоріли високі кручі. На березі постать жінки. Чи це Троянка? Сивина вплелася в чорні коси, потьмяніли очі, зів’яли вуста. Доле праведна, що ти зробила з коханою! Вона дивиться десь понад головою Доброслава, у безмір, у далечінь.
Ой порай мене, мати, порай,
Де мій згублений рай?
Знай, мій сину розгублений, знай,
Що твій рай — рідний край…
Ти летиш по далеких світах,
Мов засмучений птах,
У чужинських полях і лісах
Лише пустка і жах…
Повертай з чужини, повертай
У весняний розмай…
Знай, мій сину розгублений, знай,
Що твій рай — рідний край…
Докірливі слова болісно пронизали серце Доброслава. Він завмер, зворушений, вражений, приголомшений.
Жриця вдоволено засміялася. Вояк мовчить, не підходить до коханої дружини. Щезла краса, щезає й любов?
Та Доброслав тихо зрушує вперед, зі сльозами радості падає до ніг Троянки, цілує землю, де вона стоїть. Видіння щезає…
Задумалась жриця. Довго, довго мовчала. Потім встала, допомогла гостеві підвестися з землі, ясно поглянула в його очі. Зітхнула.
— Правду сказав, чужинцю. Є істина сильніша за красу. Ти перший, хто подолав полон краси, і тому вийдеш з цього храму, бо тебе веде сильніша жага за всю могутність, якою володію я. За те, що витримав нечувані муки в дорозі, вкажу я тобі шлях до храму Безсмертя. Будь благословен, вояче! Ще багато перепон буде на твоєму шляху, та вже ніхто не зупинить тебе. Прощай, хоробрий чужинцю!
Гей, як легко дихати, в руках з’являється нова сила, гарячіше плине в жилах кров. Все-таки є, існує храм Безсмертя, він близько, він одкриє Доброславу свою тайну, очистить його серце видінням осяйної істини! Прощай, чудова жрице краси! Я піду далі, за іншою красою, за іншою правдою, бо в ній радість і горе, щастя і любов… і весь смисл життя…
Минуло ще багато років. Доброслав ще більше постарів. Борода виросла в нього аж до пояса, потемніло, схудло обличчя. Він переборов ще одні гори та пустелю і вийшов до берега моря-океану. Якось надвечір вибрався вояк на високу скелю і звідти побачив храм Безсмертя. Не зрадів, не захвилювався, бо довгі роки щоденно чекав цієї зустрічі. Стояв на скелі, задумано спостерігав за таємничими обрисами заповітного храму на верхів’ї гори. Він стрімкими лініями здіймався в небо, ніби підпирав його гострими піками. Глибокі прірви сточували гору, в ущелинах темніли густі ліси. Громаддя хмар купчилися біля його підніжжя, дихало мороком, погрозою… Заходило сонце, фіолетова мла спадала на океан. Глухо шумів прибій.
— Ой, як далеко заховалася ти, істино! Недарма ще ніхто не бачив обличчя твого. Гей, Доброславе, збери всі сили свої і — вперед! Залишився останній крок, останнє зусилля…
Сонце впало за обрій. Зненацька на землю налягла густа імла. Тільки зірка провідна незмінно сяяла в небі. Вона опустилася над храмом, зупинилася, палахкотіла яскравим вогнем, висвітлюючи мерехтливим промінням суворі скелі.
Десь угорі почулася мелодія — тягуча, заколисуюча. Доброслав відчув, як могутня невідома сила склеплює йому повіки, наливає втомою руки й ноги, приковує до землі. Великим зусиллям він одігнав сон, протер очі. «Дивне божество храму! Ти жадаєш мене приспати перед кінцем шляху? Я не піддамся твоїм чарам. Гей, Ладо, надіє моя! Посвіти мені востаннє!»
Доброслав рушив униз, по крутій вузенькій стежині. Праворуч громадилися велетенські скелі, ліворуч роззявлювала темну пащу бездонна прірва. Хмари огорнули весь виднокіл. Вояку здавалося, що під ногами нічого нема. Кожен крок давався нелюдським зусиллям.
З моря налетів ураган, примчав нові страхітливі чорні хмари. Простір прорізала сліпуча блискавиця, ударив грім. Холодні потоки дощу освіжили Доброслава, але йти йому стало важче, каміння зробилося слизьким, стежка небезпечною. Вона незабаром привела до густого лісу. Товстелезні стовбури дерев переплелися в’юнкими рослинами, що творили непролазне мереживо. Задушливо пахли, дурманячи свідомість, якісь квіти.
Доброслав мечем прорубував собі дорогу в хащі. Крок За кроком неухильно просувався уперед. А коли озирався назад, то бачив, що стежка заростала знову. Вороття не було.