Ось і знайомі двері. На табличці напис: «Нетреба». Значить, він. Микола постукав у двері.
— Якого біса стукати? — почувся веселий голос. — Заходь і все!
Вони ввійшли до великого кабінету. Між двох прапорів побачили худе енерґійне обличчя з великими блискучими очима. Над високим чолом йоржем переможно майорів чуб. Нетреба підхопився з крісла, вперся кістлявими пальцями об стіл, простягнув голову до Миколи, ніби гусак, що хоче вкусити.
— Те-те! Хто це? Чи не Горенко? Яким вітром? Ти ж У консерваторії, здається, вчишся? Яким чином, бра?
Микола всміхнувся. Нетреба ніяк не міг позбутися звички говорити замість «брат» — «бра». Хоч і постарів, але лишився таким же експансивним, привітним, захопленим.
Потиснувши руку секретареві, Микола познайомив його з Оленкою, розповів про свої плани. Той підняв руки вгору, зацмокав.
— І-і-і! Молодця! Оце, брат, моє виховання! Значить, у село? В рідне? А не брешеш? Вірю, вірю! І жінку захопив? Ну й камса! Музику, культуру — в маси! Оце да! Дай я тебе обніму! Ми таке закрутимо, що в носі засвербить! Спочатку в Сміянах, потім — у всьому районі. Ти розумієш, що це таке? Зітремо різницю між містом і селом. Навіть переплюнемо місто! Правду кажу! Фольклор, пісню — па новий рівень! Музика й хліб — це тобі не жарти! Це платформа! Підтримаю! Всіма силами!
Миколі незвично було слухати, як секретар сипле короткими фразами, ніби виголошує лозунґи з трибуни, але щирість його була така вражаюча, радість настільки непідробна, що химерна манера вислову думки здавалася природною і навіть невіддільною від самої енерґійної постаті Нетреби.
— А голова колгоспу? — засумнівався Микола. — Він може впертися. Нам же потрібні інструменти, рояль.
— Підкрутимо, де треба, якщо впреться. Хай спробує! Ініціатива мас. Рух уперед! Гризи за горло. Не давай передишки! Широким фронтом. Збирай молодь! Жінка теж музикант?
— Ні, вона вчителька. Хоче в школу. Теж в Сміянах.
— Оце да! — радів секретар. — Геройське діло. Я подзвоню. В райвно. Буде порядок. Рекомендую в дитбудинок. До Громограя. Знаєш? Чудовий дядько. Колючий, непримиренний, але з того тіста, що й Макаренко. Там дітвора славна. Гарний колектив. Обсерваторія, гуртки. А ти поможеш їм у самодіяльності. Жінка комсомолка? Тим краще. Візьмемо на облік. Включимо в роботу. Нові сили. Нові завдання. Вихор! Ураган!..
Нетреба плескав Оленку по плечу, гуцав дружньо Миколу в груди. Очі його сяяли непідробною радістю, йоршистий чуб рвався догори. Він сміявся, підморгував.
— А жінка в тебе — богиня. Афродита. Діана. Як звати? Оленка? Певен, що краща за троянську Олену. Не червоній. Я по-дружньому. Я б на твоєму місці цілував її тільки в святкові дні. Гріх цілувати щодня, ніби їсти борщ. Ха-ха! Молодця! Радий за вас. Такі б усі — завтра комунізм…
Прощалися весело, по-товариському. Нетреба обіцяв підтримку матеріальну й моральну.
— Навідаюся. Тим більше — влітку. Половимо рибки. Поговоримо з камсою. Хочу побачити діда твого. Зобидили його. Жаль. Тут у райкомі партії вже розбиралися. Сміливі заміри були в старого. Далекосяжні. Тільки ж знаєш — консерватизм страшний. Інерція. Та й дідуган трохи містик. Захоплений утопіями. Найшла коса на камінь. Але голова багатюща. Ти його слухай, а своє роби. Передавай йому вітання. Хай Оленка порадиться з ним, підуть разом до Громограя. А я натисну в райвно. Бажаю щастя! Ну й геройські душі! Корчагінці!..
Вони пішли, а Нетреба ще довго ходив по кабінету з сяючими очима, радіючи якимось своїм думкам…
ХЛІБ І МУЗИКА
Герасим Степанович невдоволено сопів, дивився посоловілими очима на папірець, якого поклав на стіл Микола. Водив товстим пальцем по рядках, мурмотів:
— «Культвідділ» … — Умгу… — «Посилаємо… для піднесення…»— Ти диви — піднесення! Що тут підносити — не розумію… «Для орґанізації музичних і хорових колективів…» Гм… колективів… Єрунда якась…
Він глипнув на Миколу, який, непевно всміхаючись, стояв перед столом. Кашлянув іронічно.
— Дивлюся я на тебе, Миколо… Дивуюся… Чого тебе припхало назад до Сміянів? Учився, учився… і на тобі! Я гадав, що ти чимсь путнім станеш… а ти знову нашу грязь місити. Спати закортіло? Тут у нас вже є один… Іван Горпинин. Добре спить! Хе-хе!
Миколині очі блиснули веселим усміхом. Він, не чекаючи запрошення, сів на лавку, поклав худі руки на стіл, пробіг довгими пальцями по уявних клавішах.
Не спати я приїхав, Герасиме Степановичу! Діло робити! Ви кажете — грязь місити? Це правда. До сих пір щось не рухається у нас справа культури. А вже пора б! Людям — ось як! — Микола провів ребром долоні по шиї, — неробство набридло. Хочеться чогось яснішого від сивухи.
— Ну-ну! Ти не натякай!
Та я не про вас. Чому дехто до самогону припадає? А тому, що пусто в душі. Пусто в клубі. Нікуди йти, нічим зайнятись після роботи…
— А ти даси? Даси їм роботу — після роботи? — єхидно хмикнув голова.
— Не роботу після роботи, — сердито відрізав Микола. — Треба душу людей звеселити красою, гармонією… Коротше, нам треба піднімати культуру. Ми ж пісенний народ, не можна забувати про це. Я вийшов з села, вивчився, і мені хочеться, щоб мої сільські ровесники та батьки також відчули красу мистецтва, як і я. А ви питаєте, для чого повернувся в село… Щоб дехто не киснув у самогонці, щоб у клубі звучали мелодії Моцарта і Чайковського.
— Іч! Загорівся! Ну йди, спробуй! Та я тобі по правді скажу: після роботи люди й плювати не схочуть на твою культуру! Хіба що кіно подивляться. Так це й без тебе інколи крутять. А музика, всякі там симфонії — до лампочки. Головне — це хліб, м’ясо, молоко! Як пузо повне, то й чоловік довольний. То ми так собі й метикуємо — спочатку побільше сала, хліба, ковбаси…
На Миколине чоло набігла тінь. Він встав, нахмурився.
— Ну, ну! Вже набичився. Що я таке сказав? Іди, раз кортить, піднімай культуру, давай музику. Ми послухаємо. Тільки нікому буде грати її. І ні на чому…
— Я й хотів про це поговорити з вами. Купити треба інструменти. Набір струнних. І рояль. Орґанізуємо хор…
— Іди ти к бісу! — розсердився голова. — Тут казанок болить від думок, не знаючи, де взяти грошей на авто, а йому — рояль! І не думай! Іди, поки я не розсердився!
— Герасиме Степановичу! В районі обіцяли підтримку.
Набрякле обличчя голови зробилося буряковим, добродушні очиці стали злими, колючими.
— Загрожуєш? Хочеш мені підкласти свиню? Дивись, Миколо, по дідовій стежці йдеш! Дивися, щоб і тобі того не було…
— Не буде! — гнівно відповів Микола. — А музику дістанемо й без вас. Я думав, що ви… що у вас… а ви…
Він хряснув дверима, вискочив надвір. Остудившись на повітрі, трохи заспокоївся. Здалека чулася протяжна пісня, підгортаючи картоплю на городах, співали дівчата. Микола постояв, послухав. Радісно засміявся й попрямував через колгоспний двір до клубу.
Е, ні, голово, не тільки хліб цікавить наших людей. Пісня вічно живе в душі. Ось глянь, навіть працюючи, дівчата співають!
Він постукав у двері клубу. Ніхто не обізвався. Микола глянув на небо. Сонце вже підбирається до обіду. Невже й досі нема нікого?
— Він спить! — сміючись, крикнув якийсь дід з вулиці. — Ти гамсели кулаком!
Микола заторохтів сильніше. За дверима згодом почулося човгання, невдоволений голос:
— Що таке? Кого там чорти носять?
— Одчиняй, Іване!
— А хто це?
— Микола Горенко.
Двері з рипом розчинилися. На порозі, зажмурившись від сонця, стояв дебелий хлопець з пом’ятим, заспаним лицем. На правій щоці його чітко відбилася рука, яку він підкладав під голову замість подушки. В нечесаному чубі застряли лушпайки соняшникового насіння, солома. Іван глипнув на Миколу, винувато всміхнувся.
Горенко ввійшов до залу. Глянув на обшарпані стіни, на гасла, невміло написані червоним чорнилом, на запльовану, засмічену підлогу. Похитав головою.
— Ех, Іване! Що ж це ти розвів тут свинюшник? А сам? Подивися, на кого ти схожий?
Іван невдоволено засопів.
— Яке твоє діло? Приїхав з міста і вказує. Ти б попробував сам… А в місті всякий проживе… на всьому готовому… Там і кіно й театри… І все таке…
— Оце ж і хочу спробувати! — весело йому Микола. — Мене в районі призначили завклубом. Тому й прийшов сюди.
— Брешеш?
— Правда. Давай ключі, давай списки самодіяльності… все, що там у тебе є.
Іван розгублено чухмарив голову.
— Як же так? А я? Куди ж я?
— Бачиш? — докірливо сказав Микола. — Доспався до того, що не знаєш, куди себе подіти. Такий бугай, запрягти — орати можна!
— У мене серце…
— Яке там серце? Лінь безпросвітна.
— Це ти правду кажеш, — винувато промимрив Іван. — Розсобачився я. А взагалі… клуб мені по душі. Якби робити по-справжньому — я б усім серцем…
Микола дружньо вдарив його по плечу, підбадьорливо всміхнувся.
— Знаєш що? Можеш залишатися в клубі. Тільки спати — забудь. У нас на меті великі справи.
— Вивернусь, Миколо, навиворіт! Працюватиму, як змій! — зрадів Іван.
— Вивертатись не треба. Давай посидимо разом, поміркуємо, що можна зробити. Добре б сьогодні зібрати хлопців і дівчат. Можна? На дев’яту-десяту годину вечора.
— Зберу. Напишемо об’яву. Побіжу по селу. Сам скажу всім, кому треба.
— Значить, домовились. Де в тебе папір, чорнило. Пиши…
НЕВДАЛИЙ ДЕБЮТ
Іван Горпинин прибіг до Миколи о восьмій вечора радісний, збуджений. Одсапуючись, сказав:
— Душ з півсотні буде. Все село оббігав.
Микола подякував йому, попросив підготувати клуб до першої зустрічі. Хвилюючись, одягався в новий костюм. Оленка допомагала йому, прасувала сорочку, зав’язувала краватку. Підбадьорювала.
— Ти не бійся, Миколко. Я знаю — ти зумієш. Розкажи їм про свої задуми, плани — і всі підуть за тобою. А я побуду тут, з дідом… щоб ти вільніше себе почував.
— Спасибі, ластівко, спасибі, горличко моя!
Він цілував дружину, тайком оглядаючись на матір, яка поралась у хаті. Мати нишком всміхалася, сяючи промінцями сумовитих добрих очей. Вибачливо обзивалась:
— Дивися, синку, лагідніше будь з людьми. Вони ж твоєї душі не знають. А міряють кожен своєю мірою. Дехто всякі чутки розпускає…
— Які, мамо?
— Е, не варто говорити. Мелють язиками, мов корова хвостом. Та ти знай своє, синку. Роби добре діло.
Микола йшов до клубу святковий, піднесений, повторюючи в пам’яті слова, які він збирався сказати хлопцям і дівчатам. Про народні пісенні традиції, які слід відроджувати. Про класичну музику, надбання якої треба нести в село. Про хорові колективи, які могли б, окрім народних пісень, розучувати й виконувати складні сюїти, ораторії, творити власні пісні.
Одразу після того вечора, коли дід Василь розповів леґенду про істину, Микола захопився ідеєю створити оперу про троянського юнака Доброслава — шукача правди життя. Вдень і вночі переслідувала його ця думка. Перед ним уже мріли, народжуючись з імли віків, казкові постаті дивів, могутніх прадідів, жерців, жорстоких кочівників, їхні походи і битви, їхні звичаї, танці й пісні. В просторі звучали арії, ніжні й запальні мелодії, дзвін мечів і журливий плюскіт славутинського плину, тихий голос мужньої дівчинки Сойфулі і скажений тупіт копит.
Він цілував Оленку над річкою, а в її очах бачив блиск очей Троянки, що проводжала коханого в далекі краї за правдою, прислухався до тихого голосу дружини й чув у тім голосі смутну пісню билинної дівчини. У сні він прокидався від могутнього хору троянських дружинників, тремтів від захоплення перед видінням храму предковічної краси.