Женя крізь сон киває мені, блаженно всміхається; як солодко поринути в забуття після тяжкої дороги під дощем, під запоною сірої імли. Гриць теж у полоні дрімоти, але ми хочемо знати, що ж з ними було, і хлопець із заплющеними очима шепоче:
— Школа обдерта, обшарпана, покинута. Шибки повиймані. Хтось побив біолоґічні експонати. Фізкабінет цілий. Ми взяли дещо. У вашій кімнаті живе баба Векла. Та сама, що ми її взяли до себе. Вона розповіла, що приїжджало багато німців — на машинах, з собаками. Ходили між горбами, шукали, стріляли. Убили трьох жінок, двох пастухів. Розпитували людей про нас, про вас, учителю. Взяли до Німеччини сімнадцять молодих дівчат. Вже є в селі староста. Василь Сміян.
— Що? — вражено перепитав я, — Сміян? Наш Сміян?
— Еге ж… Наш колишній викладач. Кажуть, німці змусили його. Але він, люди говорять, добрий. Попереджує людей, коли що. А комендантом Пилип Рябченко. Ще чотири поліцаї є, баба казала.
— Ви її попередили, щоб мовчала?
— Атож, — киває Гриць, — Обіцяла. Каже, хіба я дурна, щоб язиком плескати на свою ж голову? Мовчатиму, як пеньок.
— А як люди? Настрій?
— Каже баба, що поганий настрій. Німці веселі, хвастають, що вже до Москви доперли, на днях впаде, мовляв, Москва. Гітлер збирається на білому коні до Кремля в’їхати.
— Чорта лисого він, а не Москву побачить, — скипіла Іванка.
Ніхто не озвався. Діти мовчали, понуро дивилися на Гриця. Він склепив повіки, прошепотів:
— Плаче баба. Каже, наче в пеклі опинилися. Ні дихнуть, ні зітхнуть.
Він замовк, засопів уві сні. Я рішуче наказав дітям:
— Усім спати. Незабаром будемо знати правду. Нам потрібні не чутки, а правда.
Зривається сніг, тане. Ночами морозець, на сходах іней. Ми працюємо, трохи оговталися, повеселіли. Робота є всім: дівчата перебирають продукти, сортують, визначають пайку, треба, щоб у нас був запас мінімум на рік. Хлопці збирають у заростях сухостій, ріжуть на дрова. Женько день і ніч вовтузиться з детекторним приймачем, лагодить. Разом з Грицем вони вилізли на вікову вербу, що над головним бліндажем, причепили антену. Дріт старанно замаскували густим гіллям.
Всі нетерпляче чекають, що з того вийде. Набридаємо Жені. Він сердиться, косо дивиться на дівчат, котрі особливо докучають йому.
Нарешті на четвертий день бачимо його сяючі очі. Руді брови, мов прапор, переможно підняті вгору. Я поспішаю до нього.
— Ну що?
— Працює!
Ми ніколи не гадали, що можна з таким шанобливим почуттям поваги й надії дивитися на блискучу коробку, па котрій намотано звичайнісінький ізольований дріт. Женя поправляє навушники, робить застережливий жест. Перевертає один навушник, запрошує мене послухати. Я прислухаюся: чути різкий голос диктора. Передача німецькою мовою. Побіжно перекладаю, що встигаю зрозуміти.
— …Доля посадила нас на коня… ми повинні їхати… Геній арійської раси веде нас до перемоги… Великі жертви… великі втрати… сильні вороги… але мета — грандіозна! Коли ми виберемось на вершину, то з неї побачимо світ, котрий нероздільно належить нам!..
— Що це? — тривожно запитують діти.
— Фашистська радіостанція.
Ще кілька хвилин слухаю божевільне, нелюдське марення. Диктор повідомляє, що виступав доктор Геббельс. Потім інформація: більшовицькі війська відступають, безладно втікають на всіх фронтах. Під Москвою тяжкі бої. Червона столиця горить. Уряд утік і невідомо де знаходиться. Опір Червоної Армії стихійний і некерований. На днях Москва впаде.
Я відчуваю страшну втому. Ніби скеля лягає на мої плечі. Не може бути! Не може цього бути! Не можу дивитися в дитячі очі.
— Женю, вимкни цю мерзоту! Шукай Москву!
Він мацає голочкою по гранях кристалу, зітхає. Прислухається. Тихо… Німо… Потріскує ефір… Дуже далеко Москва, важко спіймати її передачу на детекторний приймач.
Нарешті промінчик радості на обличчі Жені. Невже?
Він киває щасливо. Що таке? В навушнику тихесенько звучить пісня… російською мовою. Розбираємо слова, всотуємо в серце: «…на поленьях смола, как слеза… и поет мне в землянке гармонь про улыбку твою и глаза…»
Дівчата плачуть, мені теплий клубочок підкочується до горла, теж витискує сльози. Тихо, тихесенько, любі мої… дайте послухати далекий рідний голос. «До тебя мне дойти нелегко… а до смерти четыре шага…»
Іванка плаче, схилившись на моє плече. Я втішаю її, себе, всіх.
— Тихо, мої любі! Заспокойтеся. Все гаразд… Є наші! Живі! Співають…
Женько піднімає руку. Ми затихаємо. Ось воно, голос диктора, такий же владний, впевнений, як і колись: «Від Радянського інформбюро…»
Хлопці й дівчата виструнчилися, ніби на піонерській лінійці, завмерли. В повній тиші ледь чути слова, наче з іншої далекої планети, що вселяють віру, воскрешають.
Страшні бої під Москвою. Розгром німецьких військ. Тисячі ворожих полонених. Катастрофічні втрати фашистів. Світ вражений подвигом радянських військ. Міф про непереможність гітлерівської армії розвіяно.
Ми обнімаємось, цілуємось. Дівчата божеволіють од радощів.
— Вернуться наші, вернуться! Ура-а-а! Ура!
Мені теж хочеться танцювати. Повертаються певність, віра, надія.
— Діти! Друзі мої! Ви розумієте, що це означає?!
Не слухають, повисли на моїй шиї, обціловують.
— Заждіть, послухайте, що скажу. Радість треба сіяти, не тримати при собі. Віднині наше завдання — інформувати людей. Сміяии, Деркачі, найближчі сусідні села повинні негайно знати про перемогу під Москвою. Хай люди повеселіють. Ми не просто втікачі, що переховуються, ми — вуха Великої землі.
— Ми — партизанський загін у тилу ворога, — гордо виголошує Толя. — Хай маленький, але нескорений.
— Правильно, — пробасив Вітько. — Пропоную назву: партизанський загін імені Ціолковського. Зоряний загін.
— Згодні! — загукали дівчата. — Загін «КЕЦ» — Костянтина Едуардовнча Ціолковського. Здорово!
Обличчя хлопців, а особливо Толикове, розцвітають радістю.
— Що ж, тепер, — вгамовую їхнє захоплення, — до праці. Готуймо першу прокламацію. Катю, Марто, діставайте напір, чорнило. Писати доведеться багато.
Негода лютує більше тижня. Болота замерзли. Я вирішив скористатися цим і послав кілька груп у довколишні села, щоб роздали листівки з повідомленням Інформбюро. Три групи, шестеро дітей. Гриць пішов з Катрусею, Вітько з Мартою, Толик з Галею. Женько сидів усі дні біля приймача, намагаючись не пропустити передачу з Москви. Не завжди щастило чути далекий голос. Інколи він затихав, інколи проривався ледь чутним шепотом. Проте нам кожне слово було цілющими ліками на зболілу душу: ми записували найменший уривок, кожну фразу про події на фронтах.
За добу діти повернулися. Захоплено оповідали про зустрічі в селах. Люди не вірять своїм очам, дехто розпитує, чи не вигадали ми повідомлення Інформбюро? Поліцаї лютують і доносять про всякого підозрілого гестапо.
Толик, котрий з Галею був у Сміянах, шепнув мені, що розмовляв з новоспеченим старостою Василем Сміяном. Він згодився на пропозицію німців за вказівкою підпілля. Передає всім вітання, вже знає про перемогу під Москвою. Має зв’язок з партизанами. Просить бути пильними, обережними. При нагоді відвідає «Таємничий Острів». Коли в чомусь буде потреба — допоможе.
Я дуже зрадів. Приємно, що не помилився, вірячи старому Сміянові. Такі люди не здатні на зраду. Похваливши дітей за вдалу операцію, я відзначив їхню витримку й мужність.
— Ви не просто втікачі від окупантів. Ви — бійці Червоної Армії. Нема маленьких справ у бою з ворогом. Кожна іскра ляже у полум’я Перемоги. Пам’ятайте про це, діти!
Мовчать мої вихованці, слухають кожне слово. Щоки паленіють від щастя: вони потрібні, вони в бою, вони наближають жаданий час Перемоги.
Завірюха вщухла, вкривши білою пухкою запоною землю, ліси. В ясно-снньому небі яскраве сонце. Вночі на небо виходять зорі — великі, холодно-крижані.
Тиша довкола. Така тиша, що щемить у вухах.
Ми остерігаємося виходити з бліндажа, щоб менше робити слідів. Частіше слухаємо передачі з Москви — піднялася чутливість детектора. Все записуємо, готуємо листівки, але поки що я не дозволяю нести їх у села, щоб не навести поліцаїв на слід. Почекаємо негоди.
Топимо вночі, щоб не видно було диму. Димохід у нас проходить через дупло старої верби. Їмо двічі на день, бо рухаємося мало. Я розділив дітей на дві групи: у бліндажі два відділення — дівчаче й хлоп’яче. Поставив вимогу: суворо дотримуватись особистої гігієни. Умиватися снігом або водою з джерела, для миття голови гріти воду в грубці. Коли почнеться хурделиця, зробимо банний день.
У покрівлі землянки зашклений отвір, затрушений снігом. Коли хочеться почитати, одсуваємо горішню раму, крізь нижню падає розсіяне світло. У нас є кілька десятків книжок — Джек Лондон, Маяковський, «Кобзар», поезії Лесі Українки, народні казки, Жюль Верн, Микола Островський, проекти Ціолковського. Читаємо вголос, хоч усе давно прочитане, ще в школі. Але тут воно набуває нового звучання. Кожне слово опромінене незвичайністю, небувалістю. Розкриваються приховані колись глибини думок авторів, втаємничені фрази, натяки, почування.
Я радію. Мої орлята мужніють, зріють на очах. На обличчі кожного, крім рішучості та юнацького запалу, спостерігаю дорослу задуму.
Розмовляємо про покликання людини, про історичні шляхи народів, про кохання.
Дивне слово — любов. Як тільки згадаєш його, очі дівчаток мерехтять таємничим вогнем. П’ятнадцять років, літа Джульєтти, вік безумства й подвигу, шаленства й глибокого почуття. Як усе чисто в цьому віці, як могутньо, неповторно!
— Що таке любов, учителю? — несміливо запитує Катруся, — Ми в школі про це майже не говорили…
«Що таке любов? О мій променю золотий, ти чекаєш відповіді. Ти ще не встигла ковтнути солодко-вогнистого трунку, твій перелесник казковий виніс тебе з полум’я, а сам згорів, перетворившись у леґенду. Ти несеш його образ у душі, але не відчуваєш несміливого потиску руки, подиху вуст, тремтіння в голосі…»
— Учителю, а може, це лише мрія? Може, люди вигадали це поняття, щоб приховати сірість, мізерність, тягар життя? Для пісні, для казки, для леґенди це гарно. А в житті… Ну яка любов ось тепер? Ллється кров, гинуть люди, голод і руїна. Де вона тепер, любов? Як вона може проявитися?
— Ще сильніше, Катрусю, ще сильніше вона може проявитися саме тепер. Мужність без любові лише груба сила. Багатство без любові лише банальне нагромадження речей і грошей. Освіта без любові тільки нудний перелік фактів.
— Це я розумію, — задумливо каже вона, а всі інші вихованці сторожко прислухаються до нашої бесіди. — Але я не про те… Та любов загальна, вселюдська. Любов до Вітчизни, до народу, до краю… А я згадала ту любов… тривожну, таємничу… Я дуже люблю Лесину «Лісову пісню», Мавку і Лукаша. Як прекрасно і як тонко. Найменше порушення гармонії, і загинули обоє, він і вона. Таку любов хотілося б звідати, взнати, вірити, що вона можлива.
— Гарно, Катрусю, — каже Толик. — Ти поет.
— Е, який там поет, — засоромилась дівчина, — Просто хочеться, дуже хочеться, щоб світ коли-небудь став таким, щоб усі були закохані, всі натхненні й щасливі. Учителю, чи можливий такий світ?