Хлопці спохмурніли. Офіцер підбадьорився. Дехто хотів утікати з лісового притулку, але Микола розрадив. Кілька днів тому він послав Сергія, наймолодшого в групі, розшукати щорсівців. Вони давно вже чули, що недалеко від них, десь біля Сміянів та Зеленьок, діє загін імені Щорса під командою «Агронома». Нібито він має багато бійців і зв’язаний з Великою землею. Їм можна було б передати офіцера. Та й дізнатися новини про ситуацію на фронті, а може, й з’єднатися з ними.
Кроки Марії зовсім поряд. Чути її подих, збентежений голос:
— Миколо, щось треба робити…
Він різко обернувся. Уловив блиск чорних очей.
— Що сталося?
— Хлопці там… хочуть самотужки прориватися до партизанів. Не витримали. Кажуть — або з голоду подохнемо тут, або постріляють нас карателі, як курчат.
Микола рвонув з місця, схопивши за руку Марію.
— Ходімо!
В землянці чулися розгнівані голоси.
Микола спустився розбитими східцями вниз. Його помітили, замовкли. У тьмяному світлі коптилки неголені обличчя втікачів здавалися неприємно злими. Офіцер сидів у кутку, на нарах, жовчно всміхаючись.
— Що сталося? — тихо запитав Микола.
— Та тут… у штани наклали деякі, — іронічно озвався Васько, низенький кругловидий юнак. Він рішуче махнув рукою, ніби забивав щось у землю. — Панікери! Жерти йому нема чого! Карателів злякався! А чого втікав у ліс? Треба було б задницю німцям лизати!
— Ще молоко на губах не обсохло, — свистячим голосом озвався кремезний бородатий дядько, вколовши юнака поглядом з-під кошлатих брів, — а вчити пнеться! А тобі, «Артисте», ми прямо заявляємо — кидаємо цю землянку.
— І куди? — стримуючи хвилювання, спокійно запитав Микола.
— Куди захочемо, — спалахнув дядько. — А ждати в цій норі, як віл обуха, не хочемо. Та й взагалі…
— Що взагалі, Стецюк? — почулося кілька голосів.
— А те взагалі, — огризнувся той, — що ми телепні, та й більш нічого! Що ми тут робимо? Хто ми? Якого дідька тут огинаємось? Може, й наших давно нема, може, німці вже в Москві, а ми тут будемо гнити, вошей годувати!..
— Шкура! — скрипнув зубами Васько.
— Замовкни! — гримнув Микола. Серце в нього забилося болісно, все тіло напружилось у передчутті психолоґічного двобою. Не можна було відповідати силою, наказом, злобою. Треба знайти слова, які… Які ж? Де? Думка тріпотіла, як вогонь під вітром, шукала.
Офіцер заворушився, озвався хрипким голосом:
— Він правильно сказав, цей ваш Стецюк. Більшовики розбиті, рейх панує на просторах Сибіру. А зі сходу Японія. Виходьте, здавайтеся. Я гарантую вам життя.
— Життя? — спалахнув Микола. — Яке життя, гер офіцер? Життя раба? Життя попихача? Життя плебея? Це — по-перше. А по-друге, ви брешете, що Сибір під вашим чоботом! Ми дещо чули про розгром під Москвою.
— Останні судороги, — буркнув офіцер. — Вигадки більшовицьких агентів.
— Досить! — різко обірвав Микола. — З вами я не стану сперечатися. А тобі, Стецюк, треба б згоріти від сорому за своє моральне дезертирство. Якщо в серці ще хоч крапля совісті лишилася, якщо честі не розгубив. Чого ти боїшся? Смерті? Так ніхто ж з людей не обійде її. Тільки один вмирає, як боягуз, як шолудивий пес, а інший — як людина, як герой.
У землянці запала тиша. Всі мовчали, тільки Стецюк все ще сопів, дивлячись собі під ноги. Відчувалося, що хвиля злоби, ще недавно сконденсована, напружена, відкочується, стихає. Микола зрозумів, що слід завершувати удар.
— Ти питаєш, що ми тут робимо? — звернувся він до Стецюка. — А що робить весь наш народ? Що робить увесь світ, що повстає супроти розбійницьких армій Гітлера? Хіба можна допустити, щоб усе найкраще в світі було сплюндровано, загиджено? Для чого ж тоді віками люди творили пісні, книги, сіяли хліб і народжували дітей? Невже для того, щоб за кілька років чорна свастика перекреслила все своєю отруйною павутиною? Цього не можна допустити! Чуєте, друзі? Навіть у пеклі, у найтяжчих стражданнях не можна забувати, куди прямували герої громадянської, що вони захищали, про що мріяли. Хіба ж ми неї їхні діти? Ось закінчиться війна, народ залікує рани, і знову ми будемо творити, любити, сіяти хліб, співати. А далі… Хіба ви не можете уявити, що буде далі, через десять, сто років?
— Ого, загнув, — зітхнув Стецюк, — Сто років! Хто зна, що завтра буде, а не те що через сто років. Ти загинаєш, «Артисте», вигадуєш.
— Мрія теж дія, — натхненно відповів Микола, відчуваючи, що пробудив цікавість у присутніх, — Ми, справді, не маємо права забувати, що вже тепер, у ці страшні дні, готуємо прийдешнє… і повинні уявляти його, мріяти про нього. Тоді й сьогоднішні муки здадуться не такими пекельними.
Усе Миколине єство напружилося, ніби на душу навалився незримий тягар. Збагнув, що то був тягар великої відповідальності не лише за власну долю, а й за долю оцих людей, з котрими його поріднили спільне горе і лихоліття народне. Прийшло розуміння, що в даному випадку недостатньо правильних і слушних за інших обставин слів про боротьбу проти оскаженілого ворога, про подвиг. Кожен з них, за винятком хіба що Стецюка, і так все добре знає, розуміє, бо, ясна річ, за покликом серця вступив до боротьби з напасниками. Але тепер, очевидно, замало закликів, бо бувають ситуації, коли потрібно глянути на себе ніби збоку, в якомусь незвичному ракурсі, щоб правильно оцінити своє значення й покликання у двобої з нещадними руйнаторами. Найкращий погляд з незвичної, парадоксальної висоти, як це буває у леґендах і казках, котрі вражають і дитячу й дорослу душу своєю небуденністю. Де ж вона, та висота, на яку він зможе їх вивести, щоб вони оглянулися, збагнули, в ім’я чого, задля чого гибіють нині в цих чагарях і болотах? Вони не скорилися ворогові, хоч він і намагався вбити у них усе живе і святе — любов до Вітчизни, гордість вільних людей і найперше мрію, мрію про прийдешній світ розкутої людини. Ось воно: мрія, як рятівне коло, може стати в пригоді тепер.
Досі ніхто з них не знав, що сталося з ним до того, як він опинився у цьому лісі. На крутому дніпровському березі його могила, і квіти на ній. Та ворог сьогодні страхається й могили, бо люди, не знаючи навіть про його дивне воскресіння, своєю казковою мрією «оживили» його й зробили своїм месником.
Чи не розповісти товаришам про той дивний сон чи марення занімілого вже в могилі серця? Може, саме ця розповідь вселить людям спокій і певність перед найстрашнішими випробуваннями воєнного лихоліття? Отака дивна, феєрична історія у самому пеклі війни може стати живлючим нектаром, бо в найтяжчих ситуаціях люди гостріше відчувають своє незвичайне призначення в світі, в історії.
В душі залунали буряні акорди бетховенської симфонії, ніби стверджуючи правильність його рішення. Разом з тим мелодія улюбленого композитора підказала Миколі, що, як і в музиці, в житті теж необхідне тонке поєднання драматизму й ліричності, високого пафосу траґедійності й протиставленого йому спокою та певності завершального апофеозу. Саме такий синтез здатен воскресити зневірене серце, щоб воно забилося мужністю від того дотику грядущого і спалахнуло жагою: кари ворогам! Кари!
Звичайно, можна було б застосувати закони військового часу до таких людей, як Стецюк, вжити владу командира, не заглиблюючись у психолоґічні хащі. Але в такому випадку нагороїжена душа хисткого бійця замкнеться, зачаїться і стане здобутком ворога. Чи не надто велика розкіш для напасників одержати зболену, зневірену душу навіть одного Стецюка, що у ваганні своєму схитнулася й готова зійти в саме Дантове пекло?!
— Було це в сорок першому, восени, — почав Микола, і враз усі притихли, ніби розуміючи, що тривалий мовчазний роздум командира має бути прелюдом до якоїсь важливої розповіді.
Марія причаїлася в куточку, біля входу. Очі її зажевріли настороженістю. Осінь минулого року? О, вона добре пам’ятає ту страшну осінь.
— Мене розстріляли вороги, але не добили. Я вижив, очуняв і лежав, тяжко поранений, на березі Дніпра, — вів далі командир, — Відчай гриз мою душу, надія згасала. Мені здавалося, що все вже загинуло, що вже не буде пі вільного життя, ні щебетання дітей, ні ясного дня. Свідомість моя то затьмарювалася, падала в безвість, то прояснювалася, і в цьому напівпритомному стані переді мною, як живий, постав старший уже набагато від мене чоловік з кобзою в руках.
— Який іще там чоловік? — недовірливо перебив Стецюк. Очі-буравчики на мить стрельнули з-під брів цікавістю. — Де він там узявся, та ще й з кобзою? — І знову завагався: — Ти нас казочками не вгощай, командире! Не до них зараз, коли нас, може, фашисти оточують.
— Не відаю, що зі мною було, — спокійно відказав Микола. — Марення чи сон, стверджувати не стану, але я запам’ятав не, як вражаюче яскраве видіння.
— Психолоґічна ін’єкція? — запитально пробурмотів, глянувши на нього, німецький офіцер і щільніше почав закутуватись у шинелю, — Ви непоганий педаґоґ, гер офіцер.
— А тебе не питають! — гаркнув на нього Стецюк. І з недовір’ям у очах повернувся до командира. — То хто ж то був?
— Як не дивно, але я впізнав у тому старому сам себе, свої риси, ніби перенісся на кілька десятиліть уперед, щоб зустрітися з собою в майбутньому. І той, прийдешній Я розвіяв мої сумніви й тривоги сьогоднішні, зняв з душі муки й зневіру.
Партизани присунулися до Миколи ближче, і він оповів їм про ту дивну пригоду на нічному пустельному березі Дніпра.
Його розповідь несподівано перервалася криками знадвору. По східцях вниз скотилися дві дівчини, що вартували на узліссі. Одна з них, задихаючись, крикнула:
— Облава! Ми бачили з горба. Десять поліцаїв, собака… Вислідили. Треба тікати!
— Зайняти оборону! — скомандував Микола. — Всі — за мною! Стецюк і дівчата залишаються тут. Охороняйте офіцера!
— Яз тобою, «Артисте»! — став поряд Стецюк. — Вір мені! Ти мене… сквознячком продув. Їй-богу!
— Дозволяю йти! — коротко скомандував Микола. — Вперед!
Усі вихопились в темряву лісу. Небо світліло. Партизани вибралися на кручу. Звідти видно було ланцюжок поліцаїв, котрий напригінці пробирався яругою до їхніх заростів. Микола звелів зайняти місця в окопах, заздалегідь виритих на горбі. Звідси можна було прострелювати простір на двісті — двісті двадцять градусів виднокола. Панувала убивча тиша. Поліцаї, раз у раз оглядаючись, поволеньки наближалися. Пес рвався вперед, смикаючи зі злості повідок.
— Стріляти в упор, — пошепки передав по ланцюжку Микола. — Скільки їх? Десять? Нас — одинадцять. Кожен бере собі по одному. Ти, Васько, цілься у пса!
За годину партизани повернулися до землянки, втомлені, розбурхані, щасливі. Всі поліцаї знайшли могилу в ярузі. Лісові месники поповнили свій арсенал зброї, набоїв, гранат. У кишені одного з поліцаїв, певно, в старшого, Микола знайшов газету «Правда» за минулий рік. Мабуть, радянські літаки розкидали її десь над селами окупованої України.
Микола розгорнув газету, радісно скрикнув.
— Погляньте! Ось…
Усі з’юрмилися біля нього. На першій сторінці була фотографія — колона німецьких полонених на вулицях Москви. Стецюк дивився на неї, мов заворожений. Потім розреготався істеричним сміхом.
— Добули Москву! — тицяв він у газету. — Пройшли парадом! Ха-ха-ха! Гей, слухай, гнидо фашистська, — звернувся до полоненого офіцера, — ось твоя хвалена переможна армія! Глянь сюди! Вона таки ввійшла у Москву! Ха-ха-ха!
НОВИЙ СВІТ
Після бурхливих виплесків радощів, після сніданку всі, крім вартових, зібралися у головній землянці, Микола врочисто оглянув товаришів: