— Пуповина, — пояснив Євген, не звертаючи уваги на іронічну репліку брата, — це визначальний символ всякого зв’язку, а не лише дитини й матері. Можна говорити про енерґетичну пуповину між Сонцем і Землею, між людьми й всесвітом, між квіткою й бджолою, між учителем і учнем. Можна говорити про пуповину пізнання й творчості, по якій до нас із всесвіту плине кров інформації (бачте, вживаю ваш термін!) та життєдайності. Ми ніби вічно народжуємося в нові й нові сфери світосприймання, отже, вічно вростаємо в пуповини. Це ніби символ синтезу нашого буття. Але це лише натяки.
— Давай, давай, не розкладай по поличках, самі оцінимо. Живого місця не залишимо… І Євген почав…
Мелодія друга
ПУПОВИНА
ДИВНА ЛЮДИНА
Сяяло літнє сонце.
Та спалах раптового вибуху був яскравіший.
Дівчата злякано скрикнули. Хлопці-геологи тривожно завмерли біля варіометрів.
Сонячні тіні розтанули, налетіла гаряча пружна хвиля повітря. Зірвала один намет, залопотіла полами другого.
Дівчата миттю поховалися за скелями. Іван, начальник партії, широкоплечий, вайлуватий хлопець, скептично поглянув на них, знизав плечима.
— Що ж воно таке? — сконфужено запитав Федя. — На звичайний вибух не схоже… Може, кульова блискавка? Або метеорит?
— Треба перевірити! Хто зі мною? — запитав Іван.
Згодилися йти Галя і Ксеня, молоді практикантки з геолоґічного технікуму, і Грицько, помічник Івана.
Вибух виник за смугою низькорослого кедрача-стелюха, що оповив кільцем вершину гори Сивулі. Насилу подолали переплутані хащі. Іван інколи зупинявся, дивився на лічильник Ґейґера. Ніщо не показувало, що вибух зв’язаний з радіоактивним процесом.
Вони вийшли з кедрача і зупинилися вражені. На широкій галявині, підставивши тіло сонцю, загорав незнайомий хлопець. Дівчата перезирнулися, зашарілися.
— Дивак якийсь, — пробурмотів Іван, — Але ж тут вибухнуло, а він спокійно сидить, ніби нічого й не сталося.
Хлопець не звертав уваги на геологів. Він розглядав траву, квіти, гладив їх долонями. Дивні, майже сріблястого кольору кучері закривали обличчя, тіло під променями сонця мінилося золотавими барвами.
— Ей, ви! — крикнув Іван, — Що тут робите?
Хлопець звівся на ноги, поглянув на геологів. Дівчата пирснули, одвернулися. Він прямував до геологів, анітрохи не соромлячись своєї наготи.
— Клянуся, божевільний, — прошепотів Грицько. — Обережно треба з ним. Бачиш, сміється. Блаженний якийсь..
— Тихше, — обірвав його Іван.
Хлопець зупинився. Дивився на геологів, усміхався. Обличчя його було незвичним, якимось дуже мінливим, мов би ще не відлитим у чітку форму. Очі то ясніли блакитним тоном, то наливалися нічною темрявою. Брови піднялися над очима з виразом запиту. Він ніби ждав чогось.
— Дивний чоловік, — не заспокоювався Грицько.
— Чо-ло-вік, — повторив по складах незнайомець, — Чоло… розум… вік… час… вічність… цілість… безмірність… Диво… дивитися… відати… давати… Вічний розум бачення… відання…
— Що він меле? — дивувався Грицько.
— Іване, він чудний, — озвалася з-за спини начальника партії Галя. — Ще накинеться…
— Заждіть, — зупинив дівчат Іван. — Як тебе звати? Ну, ймення як твоє?
— Ймення? — повторив хлопець. — Мен… май… ном… називати… мислити… мислитель… людина… Ймення — людина…
— Людина? — цілком серйозно перепитав Іван.
— Людина, — радісно повторив незнайомець, і очі його засяяли.
— А прізвище?
— Прізвище… прозивати… ном… ман… Це те саме ймення… Ти вже питав…
— Дивна свідомість, — здивувався Іван. — Аналізує, розчленовує всі слова. В чому справа?
— Свідомість, — озвався незнайомець. — Світ… сва-відати… своє… знання… знання себе…
— Якась кібермашина, — знизав плечима Грицько.
— Кібер… машина… маха… сильний… Кібер… керувати… механо… механізм… керований механізм… Ні, — гаряче заперечив хлопець, з подивом глянувши на Грицька. — Я не керований механізм. Я — Чоло-Вік.
— А якщо чоловік, то не валяй дурня! — розсердився Грицько.
— Не грубіянь, — остудив його Іван.
— Валяти… дурня… — Хлопець зовсім здивувався. — Валяти… валити… Дур… де-ур… Ур… вогонь… світло… де-ур… відсутність світла… Дурень… невідаючий… позбавлений світла… Валяти невідаючого… Не збагну…
— Ага, — ущипливо зауважив Іван. — Він дає тобі урок, що не слід вживати умовних зворотів. Дурня валяє не він, а ти. Слухай, не знаю, як тебе звати, ну, хай буде Людина. Ти скажи мені, що тут сталося? Ми бачили вибух, яскраве світло. Це ти щось робив?
— Я, — згодився хлопець.
— Ну от, — зрадів Грицько. — Я так і думав — божевільний.
— Боже… вільний, — знову почав аналізувати слова незнайомець. — Бог… біг… рух… динаміка… бажати… збагнути… позбавлений розуму… життя… Неточне поняття…
— Послухай, друже, звідки ти тут узявся? — запитав Іван.
— З надмірності, — спокійно відказав хлопець.
— З чого? — перезирнувшись з товаришами, перепитав Іван. — Що за надмірність? Може, ти хочеш сказати, безмежжя?
— Можна й так. Тільки надмірність точніше.
— Ну гаразд, — терпляче згодився Іван. — Хай буде надмірність, хай безмежжя. Всі ми з цієї надмірності. Але це фігурально, символічно, а конкретно? Звідки ти?
Незнайомець уважно вислухав Івана, ласкаво усміхнувся. Похитав головою.
— Плутано мислиш. Єдина конкретність — надмірне лоно. А все інше — відносність.
— Ну що з тобою робити? — розгубився Іван. — Я хочу знати звичайну річ: де ти народився, де жив? У якому селі чи місті?
— Як багато слів, — здивувався хлопець. — Але я збагнув те, що ти питаєш. Повторю: з надмірного лона, з інших світів. Ніколи не народжувався так, як ти мислиш. У нас є лише трансформація зі стану в стан, по пуповині інформсфери.
— Що ти з ним філософствуєш, — хмикнувши, озвався Грицько, — «З інших світів». Він нас за дурнів вважає, чи що?
— Слухай, Ваню, — прошепотіла Галя. — Тут недалеко є клініка, треба його туди. Там розберуться.
— М-да, — згодився Іван, — Грицю, збігай до намету, вибери якусь одежину для нашого гостя. Може, для пришельця з далеких світів вона й не дуже підходить, але все-таки вона ліпша, ніж його… гм… теперішня… Ходімо, друже.
— Ходімо, — згодився незнайомець.
Гриць і дівчата, перезираючись та підсміюючись, рушили до наметів. Незнайомець, ласкаво усміхаючись, пішов за ними, розгортаючи куші кедрача.
В ЛІКАРНІ
Головлікар гірської клініки для психічнохворих Марія Зелена старанно розпитувала геологів про все, що вони бачили при появі незнайомця і що дізналися при розмові з ним — про його поведінку, жести, характер. Розповідь Івана була записана в зошит.
А незнайомець тим часом сидів у приймальні під наглядом двох санітарів і спокійно дивився у вікно, його зовсім не стурбувало те, що він потрапив до лікарні, що біля нього чатують люди в білому, його більше приваблював чудовий краєвид, що стелився за вікном. Зеленкувато-блакитне озеро, оточене смутними смереками, червонуваті скелі, білі хмарини в бездонному небі. Вода мінилася, на поверхні озера пробігали прозорі тіні, хиталися верхів ї дерев. І в ритмі з усім цим мінилося обличчя дивного хлопця. Навколишній краєвид ніби грав на інструменті його душі мелодію свого настрою.
Та ось бесіда біля столу скінчилася. Іван підійшов до незнайомця, подав руку. Той з подивом поглянув на нього.
— Я прощаюся, — пояснив Іван. — Я залишаю тебе…
— Прощаєшся? — перепитав хлопець, — Прощати… просто, внпростовуватн… Робити простим… Хороше слово. Заплутане робити простим. Так?
— Не те, — розгубився Іван. — Я покидаю тебе. Це називається прощатись. Ти хороший хлопець. Побудеш тут. Згадаєш, хто ти й звідки…
— Але я вже розповідав, — здивувався незнайомець. — Чому ви такі недовірливі?
— Гаразд, — заспокоїв Іван. — Ти про все розповіси ось їй…
Незнайомець глянув на лікаря. Це була молода дівчина, її сірі очі уважно й гостро дивилися на незнайомця. В таких випадках хворі відводили погляд, корчили гримаси, біснувалися. Але цей хлопець спокійно зустрів її погляд, прийняв у себе. Їй здалося, що перед нею розкривається дивна безодня, таємнича і небезпечна. Вона опустила повіки, стиснула губи.
— Ну, я пішов, — махнув рукою Іван. — Розбирайтеся тут самі.
Двері зачинилися. В приймальні запанувала тиша. Хлопець не зводив очей з обличчя Марії, йому подобалася вродлива дівчина. Але він не міг збагнути, чому вона хмуриться. Чому в неї зсунуті докупи темно-русі брови? Чому опушено повіки і на чистому чолі залягла тонка зморшка?
— Навіщо мене привезли сюди? — запитав незнайомець.
Марія зітхнула.
— Вас привезли до друзів, — Примірялася до хворого, намагалася зрозуміти його стан. — Вам буде тут добре.
— Мені тут подобається, — згодився хлопець. — Але я не розумію, чому «вас»? Адже я один? І не збираюся розділятися.
«Почалося марення», — подумала Марія. Моргнула санітарам:
— Залиште нас.
— А якщо він… — почав санітар з осторогою.
— Залиште, — повторила Марія. — Нам треба поговорити.
Санітари вийшли, недовірливо поглядаючи на хворого. Марія показала на диван, сіла. Незнайомець охоче примостився біля неї.
Знову зустрілися їхні погляди. І знову Марія відчула подих якоїсь безодні. Може, якась нова форма недуги? Манія величі, уявлення себе пришельцем з далеких світів? Тепер це дуже просто пояснити: космічна ера, польоти, маса фантастичних та філософських книг. Легко можна уявити себе ким завгодно.
— Я б хотіла, — озвалася Марія, — щоб ви… щоб ти був відвертий… «Раз хочеш на «ти» — хай буде так», — подумала вона.
— Відвертий? — повторив хлопець, — Вертіти… відвертати… певно, відкривати? Неточний вираз… Ти бажаєш, щоб я був відкритий?
— Так, — дружньо заохотила його Марія.
— Я ніколи не закриваю себе. Мій розум, серце, почуття завжди відкриті. Без цього відсутнє пізнання. Без цього відсутнє життя.
«Цікаве мислення, — подумала Марія. — Що ж, треба користуватися його ключем, щирістю і прямотою, відкритістю».
— Домовились, я теж ніколи нічого не приховую. Я розповім тобі про себе. А ти мені — про себе. Отже, перше запитання: хто ти і як тебе звати?
Хлопець уважно подивився на Марію, здивувався:
— Хіба той, хто привів мене сюди, не сказав тобі?
— Я не зрозуміла.
— Я говорив чітко. Але можу повторити для тебе. У тебе хороший погляд. Ти мені подобаєшся.
Щоки Марії зарожевіли. Чому на неї так дивно діють його очі, його спокійний, тихий голос? Треба розібратися в химерній плутанині, треба дізнатися, хто він і звідки?
— На вашій планеті ім’я лише якийсь набір понять, що зовсім не стосуються того, кого тим найменням кличуть, — озвався незнайомець. — У нас відсутні такі імена.
«Знову марить», — майнуло в голові лікарки. А хлопець ласкаво продовжував:
— У нашому світі кожна індивідуальність неповторна. Вона несе в собі свою суть. Вияв цієї суті і є ім’я. Його не перекладеш на умовні звукові сигнали вашої мови. Але ти якось хочеш звати мене? Тоді дай мені ім’я сама.