Вже кілька днів Промінь самотній. Марія навмисне не хоче зустрічатися з ним. Сподівається, що він забуде про зміст попередніх розмов, про своє бажання повернутися в інший світ. Сьогодні спробує продовжити знайомство. І постарається знайти ту нитку, яка може привести до розгадки. Будь-що знайти…
Вийшла з лікарні, пройшла дворищем клінічного комплексу. То там, то сям в алеях, між ялинами, гуляли хворі. Променя Марія побачила над озером. Він сидів на камені й, схилившись над невеликим кущем шипшини, розглядав рожеву квітку. Почувши кроки, розігнувся, побачив Марію. Обличчя його осяялось привітною усмішкою.
— Чому ти так довго не йшла? Я незабаром покину тебе…
«Не забув», — з досадою подумала Марія, а вголос сказала:
— Я хотіла, щоб ти відпочив.
— Я відпочив, — сказав Промінь. — І повністю оволодів символікою мови цього світу. Постараюся пояснити тобі все, про що запитаєш.
— Все? — перепитала Марія. — Хіба ти всезнаючий? Для того, щоб оволодіти інформацією про все, треба прожити вічність. І вивчити вічність. Хіба не так?
Промінь засміявся тихенько, ніби зажебонів гірський струмочок.
— Що таке вічність? Ти гадаєш, що це неосяжна тривалість, нескінченний потік часу? Насправді — це одність, єдність. Адже й у вашій мові це відображено. Вічне — Я спільність душ. Стати вічним — це об’єднати свою свідомість із свідомостями світів, які складають цілість.
— Але для цього треба осягнути безсмертя особи? — запитала Марія.
— Безсмертя індивідуальності, — поправив Промінь, — Особа вмирає, індивідуальність може ввійти у інформаційне віче буття, тобто стати вічною.
— Хіба це не одне й те ж — особа й індивідуальність?
— Ти змішуєш особу й індивідуальність? Дивно. Особа невпинно міняється. Щомиті. Вона руйнується, щезає, мов форми хмаринки. Вона ефемерна. Дитина, доросла людина, стара людина — це ж різні особи. А свідомість у них — єдина, це нитка, на яку нанизується інформаційна гірлянда буття. Ця нитка усвідомлення і є індивідуальністю. Можна назвати її і психічною унікальністю, самобутністю.
— Що ж залишається після смерті людського тіла? — обережно запитала Марія. І подумала: «Цікаво, що він скаже про співвідносний людського буття. Як він розв’яже цей космічний вузол?»
— Ти ж добре знаєш, Маріє, — докірливо похитав головою Промінь, — навіщо питаєш? Якщо особа міняється невпинно при житті ось цього тіла, то після його руйнації хіба може вона лишитися? Особа — лише якась грань, вияв вічної індивідуальності. Але таку індивідуальність треба сформувати при житті.
— Он як? — озвалася Марія. — Цікава думка. Дозволь, я сяду біля тебе.
— Сідай, — посунувся Промінь.
Марія присіла на камені поряд з хлопцем, ласкаво зазирнула в його очі.
— Що ж залишиться від земної людини, коли тіло її розпадеться? Я знову повторюю своє запитання. Особа вмирає… А індивідуальність, самобутність, як ти кажеш, сформована лише у одиниць… Тоді що ж, людство — лише тіньовий театр? Іскорки на хвилях ріки?
— Здається, ви самі вже прийшли до висновку, що творчі досягнення людини, її радощі, любов, сильні почуття, страждання, досвід, прагнення до істини не зникають. Адже це потік інформації, відлитий у річище, яке ви, здається, назвали екоенерґетикою. Людина володіє колосальними космотворчими можливостями. Отже, вона невіддільна від космосу, яким породжена. Тому сума набутків минулої особи вливається у велике горнило єдиного планетарного розуму. Ви ж користуєтеся тими набутками у формі записів, картин, книг, науково-технічної естафети, традицій.
— А хіба може бути інакше? Саме ж так формується ноосфера, сфера розуму, про яку недавно почала говорити наша філософська думка.
— Можна й інакше, Маріє, — запевнив Промінь. — Ваше використання здобутків минулих осіб дуже примітивне, неефективне. Хіба одне й те саме великий поет — і його пізніші послідовники, критики, літературознавці? Хіба герой, ґеніальний мислитель і його шанувальники, котрі славлять його та ставлять йому пам’ятники, тотожні?
— Всі не можуть осягти те, на що здатний геній чи герой, які стають ніби взірцями, камертонами еволюцій.
— Наївно, — зітхнув Промінь. — Багато ваших древніх мудреців — ґенії. Але хіба вони мають бути взірцями для вас? Психотип їхньої особи — то оптимальний варіант людини того часу, коли вона жила. Ваш час вимагає іншої динаміки, іншого взірця. Ви передаєте досвід осіб, котрі смертні, і нехтуєте набутками індивідуальностей.
— Ти мене заплутав, Променю. Як же зберегти ту саму, як ти кажеш, індивідуальність? Що це за химера? В чому вона?
— Я гадав, що ти все збагнула. Що ж, спробую пояснити. Довгі віки у вашому світі формується психотип людини відчуженої, відділеної від усього сущого. Єдність приймається часто умовно, формально, як потреба щось їсти, десь жити, в когось переймати досвід. Але хіба можливо збагнути щось і когось, коли ти не став чимсь і кимсь? Ти лише ковзатимешся над поверхнею явища чи сутності, пізнаватимеш механічні закономірності чи поверхову динаміку, але тайни того, що ти жадаєш пізнати, не осягнеш. Ваша біологія вивчає шматки життя, уламки, клапті, а не його цілість, його стихійність у спів’єдності з потоком буття. Ваша фізика атакує матерію ураганними потоками частинок, а потім вивчає бризки від ударів, вибухів, наївно вважаючи, що ті бризки і є елементарними крупинками речовини. Ніжне мереживо субстанції треба збагнути зсередини, ставши ним, злютувавшись з ним. Це шлях до формування правдивої індивідуальності. Ти, я відчуваю, гадаєш: для цього треба охопити безмежний океан світів явищ, епох.
— Саме це я подумала, — дивуючись, згодилася Марія.
— Бо мислиш прямолінійно. Індивідуальність — не всеосяжність, а лише можливість всеосяжного росту і прояву. Це ідеальне розумово-чуттєве дзеркало, котре відображає будь-яке явище чи сутність у всебутті об’єктивно.Не я, а ти! Зняти опір протилежного, подолати відчуження. Тобто сформувати пуповину контакту, я вже тобі казав про це. І тоді, лише тоді настане пора говорити про невмирущість індивідуальності конкретної, ось цієї… Тобто, така істота, ставши пластичною, гнучкою, мінливою, оволодіє закономірностями вічного метаморфозу і збереже естафету власної свідомості, збагачуючи її, поглиблюючи, розширюючи до масштабів всепланетних.
— Навряд, — засміялася Марія. — Схема твоя досить лоґічна, але сприйняти це за істину…
— Так, так, — лагідно згодився Промінь, — визнати таку ідею — означає синтезувати її, сприйняти, зробити її своєю, а, отже, оволодіти свідомістю Всебуття. Ти тепер не сприймеш цього.
«Здорово обкручує він мене, — подумала Марія. — Щось не дуже допомагає ключ прямоти…» Уголос же додала:
— Таке мислення, хоч і цікаве, але… як би то сказати…
— Не треба, — хутко відізвався Промінь, і в його очах пробігла хмарка суму, — Я відчув твою думку. Ненормальне мислення, ти так подумала. Не заперечуй. Ти ж сама закликала до відвертості.
Марія опустила погляд. Хворий дав їй урок етики. Але як він перехоплює думки? Телепатично? Цілком можливо. Саме в тонких, вразливих натур, навіть у психічно недужих, часто проявляються паранормальні здатності.
— Я згоден з тобою, — помовчавши, продовжував Промінь. — Моє мислення, справді, на твій погляд, ненормальне. Але що таке норма? Стандарт, прийнятний для певного рівня розвитку. Усяка ж норма, стандарт старіють, коли розвиток іде далі. Вони відкидаються, замінюються новими.
Ви ще не можете без упину мінятися, розвиватися. Матерія цього світу дуже інертна. А там, де матерія пластична, динамічна, норма, стандарт стали б просто неможливими для творчості. Невпинність метаморфоз, самозмін, саморозкриття, самогоріння, самоформування — ось мета розуму. Думка мислячої істоти і її вияв у матерії в такому світі невіддільні, тотожні. Ви ще пливете в потоці еволюції, як інертні тіла за водою. А треба стати свідомими плавцями. Перші кроки до цього вже зроблені. Але цього мало. Треба здійснити прорив за межі власного самообмеження, проломити шкаралупу відчуження.
— Зачекай, — попросила Марія.
Вона підвелася з каменя, пройшла кілька кроків, зупинилася над берегом. Серце сильно й тривожно калатало в грудях, і знову, як і раніше, горіли щоки, пощипувало пальці.
«Хто ж він? — стукотіло в її свідомості. — Хворий? Чи не забагато для хворого? Занадто струнка й лоґічна схематика його світогляду. То що ж тоді, допустити реальність того, про що він розповідав? І прийняти його як гостя з іншого світу? Ні, ні, це абсурді Не можна про це навіть заїкатись кому-небудь, засміють! Єдиний вихід — ітн далі, до кінця. Якщо це хвороба, його свідомість не витримає напруги невпинного фантазування. Треба довести його в перехресних запитаннях до межі неймовірного. Лише так можна спіймати на непослідовності або на патолоґічності…»
Вона різко обернулася, поглянула на Променя. Він сидів, як і раніше, непорушно, загорнувшись у синій халат і розглядав квітку шипшини. Відчувши погляд дівчини, підвів голову. І раптом запитав:
— Маріє, а для чого мене сюди привели? — Голос хлопця був ніжним і сумним. А безодня прозорих очей вимагала правди.
Він вперше торкнувся головного. Відчув парадоксальність і химерність ситуації, в яку потрапив? Обережніше.
Марія зробила кілька кроків назустріч, шукаючи відповіді на несподіване запитання.
— Це лікарня, — просто сказала вона.
Він легко кивнув головою. Зітхнув.
— Я так і зрозумів. Мене вважають хворим? Психічно неповноцінним? Я згадав свій досвід у світах, подібних до Цього. Мені зустрічалися такі явища. І все-таки дивно, наскільки люди в полоні інерції. Все, що не вкладається в стандарт їхнього мислення, вважається патолоґічним, хворобливим. Це біда вашої планети.
— Що ж, багато в чому ти правий, — сказала вона обережно, а разом з тим подумала: «Тут його й можна спіймати».
— Послухай, Променю, — несподівано й ніби непослідовно запитала Марія, — ти твердив, що прийшов із якогось об’єднаного буття, із всебуття. Отже, ти всезнаючий, всюдисущий, всемогутній? Цими атрибутами наділяли богів. То що ж, ти бог?
Промінь вислухав запитання й засміявся. Тихим, ніжним, як дзвіночок, сміхом.
— Яка ти дитина, Маріє. Що таке «бог»? По-перше, ваші пращури, творці мови, вклали в це поняття зовсім інше значення, не те, що тепер у нього вкладається. «Бог», «біг» — означало рух, життя, розум, світло. Ваше слово «небіжчик» пояснює це дуже гарно. Позбавлений бога, отже, позбавлений життя, руху. Збіжжя, багаття, збагнути — все це розуміння того, що предки сприймали «бога» як буттєву динаміку, вогонь, думку. А десь у потоці історії відбулася заміна, і богом нарекли потойбічну, надсвітову особу, котра нібито владарює над буттям. Такі «боги» виникають і зникають. Але людина-мислитель — існує вічно. Майже всі мови Землі зберегли суть поняття. А найкраще — ваша мова. Чоло-Вік. Вічний Розум, і Вічний Шукач, Лідер, Впередідучий. Саме людина творить богів і скидає їх. Вона посланець великої матері природи, єдиного життя. Бог, боги різних реліґій — ваші власні проекції на екран забобонів та страху, знаки невігластва. Та зверни увагу: вони хоч і наділені великими силами, відчуженими від людей, але ті сили обмежені, статичні, незмінні. А людина — всеосяжна сила. Боги, Маріє, то ваша біда, ваш полон, витворені вами деспоти для власної душі й серця. Думка людини оформлює стихійні сили в гігантів добра чи зла. А досягнувши прозріння, збагнувши істину, руйнує їх. Та, навіть зрозумівши це, зруйнувавши витвори своєї дитячої фантазії, людина все одно вигадує безліч проміжних, відчужених — наукових чи там якихось інших — богів. Коли мислитель збагне, що він сам ядро космотворчості, тоді йому непотрібні стануть леґіони богів. Людина стане всесильна, злившись із потоком вселенської еволюції.