Марія вийшла з кімнати. У коридорі було тихо й пусто, їй назустріч поспішала санітарка. Обличчя в неї було розгублене.
— Маріє Василівно, не знаю, що й робити…
— Що сталося?
— Та новенький, той, що без імені…
— Що?
— Не хоче їсти.
Марія раптово зупинилася. Дивний здогад майнув у голові.
— Ви напевне знаєте?
— Аякже, слідкую всі дні. Не взяв нічого, жодного шматочка хліба. Тільки воду пив.
— Де він тепер? — схвильовано запитала.
— Тиняється понад озером. Ще вночі пішов.
— Гаразд. Я сама займуся ним.
Марія вийшла з будинку, попрямувала до озера. Знайшла Променя на тому ж камені. Хлопець відчув її наближення, ворухнувся. Не обертаючись, сказав:
— Ти добула те, що я просив, Маріє?
— Що? — ледве промовила дівчина.
— Скрипку.
— Хіба це потрібно… так швидко?
Вона відчула, як несподівані сльози підступають до очей. Ледве стрималася, щоб не видати себе, й спокійно запитала:
— Чому саме сьогодні?
— Я завершив своє знайомство з елементами вашого світу. Моя свідомість гармонізувала їх. Тепер можна повертатися.
— Променю, — раптово запитала Марія, — а чому ти не їв усі ці дні?
Вона тривожно чекала його відповіді. А що, коли підтвердиться її підозра? І він виявиться просто божевільним, який хоче вмерти, голодуючи? Оце й буде його «переходом у Всебуття»…
Промінь через плече глянув на неї, поніжив її своїм ясним поглядом.
— Дуже просто, — відповів. — Я не бажаю вводити в орґанізм зайвих речовин. Вони заважатимуть переходу в сферу цілості… — Помовчавши, він додав: — І, взагалі, в їжі нема потреби. Для мене, наприклад… І ви, люди, згодом зумієте асимілювати енерґію та інформацію всесвіту. Тоді ваш орґанізм стане тонким, чутливим, пісенним, здобуде нові можливості самотворчості, пластичності. А поки що їжа — одна з найгрубіших форм інформаційного обміну.
Марія відчула тремтіння у тілі. Пробувала стримувати себе, але серце відчувало, що наближається щось фатальне. Усі її спроби, всі її хитрощі були легко обійдені Променем, і вона знала, що нічого не вдіє, і майже вірила, що бачить його останній день.
— Променю, — тихо покликала вона.
Він дивився на неї, ждав. Ніжно всміхався. — А що, коли я не пущу тебе?
— Куди?
— Туди, у твій світ…
Він розвеселився. Сині іскорки блиснули в очах.
— Маріє, це не під силу навіть богам, якби вони існували.
— Хай так. Але чому б тобі не залишитися тут, на Землі? Ти так багато говорив про красу, про еволюцію, про об’єднання сфер… Залишайся, живи з нами, борися за красу. Передавай нам свої знання, адже ти знаєш так багато.
Промінь по-дитячому розвів руками.
— Це неможливо, Маріє. Коли я мав намір проникнути у вашу сферу, щоб подарувати імпульс гармонії, краси, то повного знання, що тут відбувається, у мене не було. Ти здивуєшся: як це так, світ синтезу, всеоб’єднання, й відсутність знання про роз’єднане буття. Все закономірно, Маріє. Повністю знати суть хвороби — це самому стати хворим, резонувати на вібрації дисгармонії. Глибинний смисл траґедії розділеного світу я відчуваю лише тепер, коли мій розум і почуття напоїлися тривогою розірваної мелодії буття. Впродовж тисячоліть у ноосфері вашого світу формувалася своєрідна планета обману, ненависті, відчуження, визиску, підступу, ворожнечі. І не образ, не метафора, Маріє, те, що я кажу, це страшна реальність. Скільки жерців, деспотів, тиранів, феодалів, інквізиторів, лихварів, мілітаристів, розбійників, паразитів, зрадників нікчем старанно мурували свій «порядок» на планеті. Цілий океан бруду, мерзоти, злоби, які хвилями віковічного прибою атакують серця людей. І лише окремі оази свідомого протистояння — ґенії слова, пісні, мистецтва, мислі, соціальної альтернативи. Їх нищили, калічили, перебріхували, викорчовували з пам’яті віків. Але ядро краси і єдності вижило, бо в ньому — запорука прийдешнього єдиного буття. Я відчув, що ваша революція змурувала монолітне підґрунтя альтернативної планети розуму й вільності — планети Лотоса, планети Квітки. Квітка для мене, Маріє, у вашому світі найкращий образ єдності й краси. Ваша країна вартовий тієї квітки. Я навіть відчув дивне почуття заздрості до вас: ви починаєте той шлях, героїчний шлях, котрий давно пройшли ми. Яка буряна епоха, але і яка відповідальність! Кожен крок над безоднею.
— Ти все так глибоко збагнув, Променю, — прошепотіла Марія. — Ти бачиш реальність нашого світу краще, ніж я, хоч я й лікую жертви моторошної планети Аїда. Чому ж відмовляєшся стати поруч з нами, стати бійцем нашого світу?
— Навіть ти сумніваєшся в тому, що я говорив тобі, — зітхнув хлопець. — Навіть ти вважала та й нині вважаєш мене хворим… Не заперечуй, я ж бачу. Ти як човен серед бурі. А інші, вони просто не стануть задумуватися. Посміються, і все!
— А ти доведи… Доведи всім свою правоту! — не здавалась Марія.
— Чим? Чудом? Це злочинно. Навіщо вводити в сферу Землі енерґії, що їй сьогодні не притаманні? Закон рівноваги покарає і планету й того, хто посмів порушувати космічне право. Кожній сфері притаманні свої закономірності. Уяви собі, що якась людина почне реґулярно годувати мурашник найвишуканішими делікатесами. Повністю візьме його на своє утримання. Буде це для мурашок чудом? Безумовно. А корисно буде це для них, як ти гадаєш?
Марія мовчала. Все було сном, привидом, маренням. Шепіт смерек, сиві пасма туманів, ранкова тиша Карпат і… розмови про глибинні тайни світів.
— Забудь про це, — вів далі Промінь. — Мій прорив до вас вилився у химерний факт, який кожен пояснить по-своєму. І це слушно. Бо прийняти те, що я кажу, означав одне: необхідність повної трансформації світу. Раптової.
Але чуда ніколи не буде. У вас свій, суверенний шлях гармонізації й саморозкриття. Ви — я знаю це! — переможете планету Аїда. І виростите квітку Єдності. Усе в свій час. Отже, мені не треба лишатися тут. Я міг би жити тут, тільки забувши, звідки я і хто.
— Тоді забудь, — палко прошепотіла Марія.
Промінь вражено замовк. Пильно дивився на неї, ніби вперше побачив. Читав у серці, мов у розкритій книзі, про її безсонні ночі, про хаотичні думки, про почуття, ще не сформоване, ще не висловлене, але вже бентежне, глибинне. Марія затамувала подих, ждала. Чого вона чекала?
— Це неможливо, — помовчавши, відповів Промінь. — Неможливо, Маріє. І неспівмірно. Уяви собі океанський корабель, що зупинився в невеликому потоці…
— Не говори далі. Я збагнула. Не треба, Променю… Роби, як знаєш.
— Тоді ходімо. Я дам тобі свої «докази».
— Я вже не хочу, — засумувала Марія.
— Ти повинна повірити. Ні, не повірити, а побачити, відчути.
Вони рушили до житлового корпусу. Чергові фельдшери й санітари з подивом спостерігали, як головлікар Зелена разом з дивним хворим ввійшли до її кімнати; перезиралися, знизували плечима.
На столі лежав футляр зі скрипкою. Промінь підняв кришку, торкнувся пальцями деки, струн, знову закрив. Марія, ще не вірячи тому, що відбувалося, тривожно оглядалася, ніби шукала можливості затримати його.
— От бач, — засміявся Промінь, і його брови лукаво піднялися вгору. — Навіть ти не можеш сприйняти всю цю історію зі мною спокійно, врівноважено. Навіть для тебе все це мовби ілюзія, фокус, котрий повинен розтанути, щезнути.
Марія мовчала, груди її високо здіймалися, очі волого блищали.
— Ходімо, Маріє. Пора. Я беру скрипку. Ми підемо подалі від людей. Там буде моє прощання з тобою.
ПРОЩАННЯ
Все було дивно, нереально. Ніби вві сні. Марія відчувала якісь незвичайні погляди лікарів, санітарів. Але не звертала уваги. Хтось питав її про щось.
Вона невпопад відповідала. Десь у глибині свідомості майнула думка: ще вважатимуть її за божевільну. Та хан Усе це сниться. І лікарня, і гори, й ВІН, ясноокий, спокійний, коханий юнак з далеких світів, із світів мрії.
Вони минули дворище, алеї, зарості ялин і смерек над озером. Заглибились у нетрі, між скелі. Куди він її веде? Хай веде, куди хоче. Треба, щоб розвіявся кошмар, щоб знову повернулися ясність і розуміння довколишнього світу. А він? його не буде? Як же так? Як же без нього?
Він мовчки йшов попереду, тримаючи під пахвою футляр зі скрипкою. Шелестіли дерева, дзвінко щебетали птахи в гущавині. А Марія знемагала у вихорі незбагненних почуттів. Де подівся здоровий глузд? Де розум — тверезий розум людини й лікаря?
Вони зійшли на високу скелю, що панувала над озером. Будівлі та люди лишалися внизу. Навколо сяяло небо, пливли хмаринки, хитали могутніми верхів’ями вікові смереки.
Промінь вийняв з футляра скрипку. Оглянув її. Торкнувся струн. Примірився. Задумався, ніби згадуючи щось. Усміхнувся, поглянувши на Марію.
— Давно я грав ось так. Багато циклів тому. Треба згадувати. У нас мелодія твориться безпосередньо: звучить простір, субстанція, відтворюючи пісенну волю виконавця, композитора. А тут потрібні проміжні інструменти, пристрої, медіатори. І все-таки я згадаю. Ти побачиш, що може творити музика, поєднана з енерґією думки.
Він провів смичком по струнах. Ще раз, ще. Почулися звуки звичайної гами. Спочатку вони були навіть невмілі. Потім частішали, яснішали, наливалися якоюсь магічною, незримою силою, вібрацією, що потрясала душу. І ось уже Марія чує не гами, а переливи простої і такої чарівної мелодії, подібної до прадавніх народних пісень. Промінь припинив грати, ступив крок до куща шипшини й сказав:
— Поглянь, Маріє, на ось цей пуп’янок. Він розквітне сам собою лише за кілька днів. Я попросив його допомогти мені повернутися до свого світу, бо ваші квіти торкаються нашого всебуття. Дивися…
Мелодія полилася з новою силою. Марія відчула, що звуки пронизують її, будять якісь заснулі сили, тривожать їх, бентежать і закликають встати, розкритися. Серце билося сильно й болісно, виривалося з грудей і палахкотіло пекучим вогнем. Їй стало важко дихати. Але вона не зводила погляду з пуп’янка, який на її очах завібрував, заворушився ї радісно розкрився, ловлячи рожевими пелюстками сонячне проміння. Потім потягнувся до хлопця, ніби бажаючи обняти його. І не лише квітка шипшини, а й усі інші квіти і трави, листочки на кущах хиталися, танцювали в мелодійному ритмі, радіючи дивній, ніжній музиці.
«Я сплю, сплю, — шепотіло щось у душі дівчини. — Це чари. Мені сниться добрий, веселий чаклун із казок Андерсена. Хай продовжиться цей сон. Хай він триватиме завжди…»
Разом з нею сплять дерева, скелі, озеро. Заснуло небо, і хмарки на ньому завмерли, прислухаючись до чарівної скрипки.
А мелодія вже міняється. Вона набуває нових тонів, вона викрешує з простору нове звучання, інші акорди. Марії відкриваються незліченні світи, далекі планети, покриті лісами й горами, океанами й пустелями. І в тих грандіозних, багатоликих світах виникає, вібрує, прагне, шукає шляхів і гине болісне, тремтливе, чутливе життя. Воно — в міріадах форм, у безмірності прояву, воно стогне, плаче, падає в непосильному змаганні з небуттям, розчавлене пресом часу, простору, тяжіння.
Та не вмирає імпульс життя. Він мерехтить безліччю вогників поміж сутінків мороку, в глибинах інертної матерії, в хаосі. Ті вогники, як естафета, передаються новим і новим істотам. Вони поєднуються в потужніші багаття, осявають пітьму, прагнуть у політ, заливають світлом космос. Мелодія вже не плаче, не стогне. Вона радіє, торжествує, виривається у надмірність, у океан всебуттєвості. Сяючі вогні зливаються у гігантське кільце розуму, і вже немає такої сили у світобудові, яка б зупинила їхній творчий політ, бо сила, краса й розум злилися воєдино в потоці життя.