— Руду поранили? — поцікавилась Спірка.
— Не знаю… П-пекова сила! — крізь зуби просичала Горанова онука й нарешті втиснулась між двох майже кубічної форми каменюк.
— Треба бігти до лісу.
— У воді постріляють, — не погодилась Доброслава. Між брилами вона почувалася майже невразливою, хоча й розуміла: це облудне відчуття.
— Не постріляють. Над водою тепер вітерець. — Спірка принюхалась, наче вловлюючи носом рятівне зрушення повітря.
— Густо стріли кладуть.
— А тут вони нас впіймають.
Доброслава не відповіла. Спірка мала рацію. Ще трохи зволікань — і верховинці залишать гребінь і вийдуть на зручнішу позицію. Навіть на той майданчик, звідки втікачки щойно збігли в долину. З нього їм нічого не завадить першими ж пострілами пришпилити ноги втікачок до рині. А тим, з малими луками, на позбавленому укрить просторі відбитись ніяк не виходило. Ситуація вимагала негайного рішення.
— Гей, Риско, ти там жива? — крикнула Доброслава.
— Жива, — донеслося з корчів.
— Тікаймо до лісу!
Не чекаючи відповіді рудої, дівчата зірвались зі своїх схованок й побігли до води. Вони не озирались, відаючи шостим чуттям: руда біжить за ними. У три стрибки вони досягли річки.
Доброслава за звуком відразу визначила: тепер у них летять важкі стріли, з крицевими жалами. На їхній політ висхідні потоки повітря майже не впливали.
«Тур Обойріг, збережи плоть свою!» — згадала вона засновника роду і кинулась у воду. Затримала дихання, відчула, як стріла пройшла між ногами, ледь пошкрябавши шкіру. За мить Доброслава вже лізла довгим коренем до протилежного берега. Спірка знову випередила онуку Горана — біла хутряна оторочка її куртки мигтіла попереду, між ялинками.
«Й кого ж ви так щедро обдаровуєте, о боги!» — позаздрила її спритності Доброслава, заскочила за стовбур столітнього дерева і подивилась: де там руда.
Риска вже дісталась переплетеного коріння й ним дерлась на берег. Її намокле волосся набуло кольору старого мухомора. На мокрому стегні рудої розпливалась кривава пляма.
«Ще в корчах підстрелили», — зрозуміла Доброслава, побачивши уламок ясеневого дроту, що стирчав з тіла рудої.
Ворожа криця вжалила стовбур за два пальці від обличчя Горанової онуки, хижо завібрував довгий дріт. Вороги пристрілялись, певно зайняли зручнішу позицію. Махнувши рукою Рисці, Доброслава побігла догори схилом. За мить старий, оброслий темно-зеленим моховинням та трутовиками, ялинковий стан відокремив утікачок від ворожих стріл. Проте, розуміли вони, ніщо не перешкоджало верховинцям переплисти ріку й продовжити переслідування.
Якщо ж урахувати, що вороги йшли землею своїх богів і предків, шансів у втікачок лишалося небагато.
Тому вони бігли швидко. Навіть поранена Риска, тамуючи біль, не відставала від подруг. Досвідчені мисливиці, вони могли бігти годинами, не збиваючи дихання. Й цього разу мисливський вишкіл дався взнаки. Дівчата оббігли першу гору, піднялись крутосхилом на другу, вищу, й рушили далі. Щоби збити зі сліду ворога, втікачки обрали кружний шлях, попетляли на вітровалі, промчали звивистою яругою до розсипу білих скель, пролізли там між вапняковими брилами й відтак збігли схилом до кам’янистої, затіненої соснами лощовини.
Чорні, помережані грибними нароснями, стіни закинутого городища виросли перед ними, немов замок казкового чаклуна. Риска безсило притулилась до дерева, неблагодатно згадала Блудня з його лихою матір’ю, заплющила очі й сповзла на землю.
Подруги підхопили руду попід пахви і понесли до відкритої брами. Вони не відразу помітили, що там виникла чиясь постать.
3.2
Волх відчував наближення ворога. Все частіше у Пекичевих снах з'являлась зникла нагірна божниця, все виразнішим ставав зловісний шепіт, який він чув і серед ясного дня. Слів було не розібрати, лише чулося шамкотіння чи то старечого беззубого рота, чи то якоїсь нелюдської порожнини, спроможної до звукових вправ.
Відколи принесли звістку про смерть Нірада та його побратимів, Волх не виходив з капища. Він намагався проникнути у мінливі хитросплетіння Сил, передбачити дії зла і знайти якусь нову нитку, що з’єднала б родовий первень з богами і духами лісового краю. Але нитка не знаходилась. Усі зусилля Пекича зводились нанівець сірим туманом, в якому він блукав кожного разу, коли приймав у себе дух волхвинного гриба. Волх здогадався, що проти нього повстала Сила тих родів, що володіли лісовим краєм до Білого племені. Ця Сила чаїлась не під зорями Серединного світу, а в Нав’ї — у старих могильниках, зогнилих дідухах та у людській крові, пролитій в тутешню землю за незліченні століття. Кров мстила, забуті кістки опирались чужорідному яснобаченню, глуха-сліпа, але злютована воля мертвих ставала сірою стіною на потойбічних шляхах. А могили предків Білого племені, з яких могла б прийти допомога, залишились на сході. Так далеко, що жодний відзвук з їхньої Нав’ї не досягав лісового краю. Плем’я зрадило предків, і тепер між ним, землею і підземеллям не складалось союзу.
Якби вони жили на своїй землі, то знайти тих зайд, що вбили Нірада і молодих куничів, було б нескладно. Звірі і птахи правили б Волхові за очі, трава і дерева підказували б йому, могутні підземні духи допомогли б оточити ворога жахами та лісовим блудом. Але нині він був безсилим, і сірий туман не давав третьому оку Пекича подивитись на загадкових чорних воїв.
Пек Блудень також закрився від двічі народженого. Той не дивувався. Вдача божка передбачала й не такі примхи. Зрештою, сім обіцяних мирних літ минули. Та й боги чорних плащоносців могли бути могутнішими за Пека. Могли змусити його мовчати.
Єдиний свідок жахливої бійні, що вижив, не зміг повідати про чорних нічого корисного. Досвідчені воїни племені, які обстежили нещасливий берег, також не додали старійшинам і Волхові розуміння. Всі зійшлись на тому, що творяться дивні діла. Нірад з облавою натрапили на ворога випадково. Плащоносці прийшли здалеку, на місцеві городища та засіки не нападали, бою не шукали, хитро уникали вартових і розвідників. Застави їх не зустріли, сліди загубились. Мета їхнього походу залишалась невідомою.
Старійшини довго радились і вирішили, що чорні лише пройшли через лісовий край, прямуючи кудись далі. Волх із цим не погодився, але змовчав, коли Дорош прийшов на капище і повідомив йому висновки ради.
Невтішний Нірадів батько довго сидів у божниці під суворими поглядами ідолів. Усе питав у Волха, чи щасливо злучився дух сина з тими преславними куничами, що відійшли на Хорсові угіддя. Пекич його заспокоював, хоча й не мав у тому певності. Після трьох ганебних спроб пройти сірий туман він уже ні в чому не мав певності.
— Чому всіх вбитих знайшли, й лише наш рід не годен вчинити належної тризни по Нірадові? — бив себе по колінах Дорош. — Чому так, Волоше?
— Твій Нірад уже залишив своє тіло, як метелик залишає пусту оболонку. Дух його вільний й не потребує опіки над мертвою плоттю. Праматір Куна потурбується про родовича.
— Чому ж лише його тіло зникло?
— Такою є воля богів.
— Воля богів… — Дорош хитав головою, немилосердно жужмив боярський ковпак, трусив випускними рукавами, гаптованими золотими сваргами. Не хотів він вертатись до своїх ближніх з такою бадильною відповіддю, не хотів. Що він скаже жінкам дому свого і молодшим синам? Що богам Нірадове тіло потрібніше?
— Незбагненна та воля й примхлива, — не піднімаючи очей на Дороша, тлумачив Пекич. — Те, що нам здається згіршенням, насправді може нас вивільняти від зайвих пут і присяг Серединного світу.
— Яких ще присяг? — не розумів старійшина.
— Тих, що прив’язують нас до минущого.
— Хіба мій Нірад на таке присягав?
— Усі ми присягаємо на таке, якщо хоч раз вклякаємо при вівтарях і требовищах. Якщо визнаємо вищість богів.
Дорош і далі не розумів. Дратувався, що не міг впіймати Волшого погляду, прочитати в очах невисловлене. Не знаходив місця рукам своїм, котрі нищили оксамит, лисячу оторочку й кунячий підбій ковпака.
— А все ж таки, — косував він на дубову Хорсову подобу, що стояла при вратах божниці, — правильно ми вчинили із тими дівками чи ні? Прийняв Заступник жертви?
— Хорс Охоронець радий, — запевнив його Волх, дивлячись на вечірнє сонце, що стояло над західним менгіром капища. Воно було червоно-зловісним, навпіл перекресленим тонкою хмаркою і фарбувало обрій у криваві відтінки.
— Щось ти не договорюєш, — зітхнув Дорош. — А я бачив сон. Нірад мій цієї ночі прийшов до мене з лицем почорнілим і плакав гірко.
— За незнайденою плоттю своєю плакав?
— Про те не згадував. Казав, що погано йому там, що куничі зла наробили і боги тепер не з нами.
— Я відмолю. Й богів умилостивлю.
— А може, офірувати богам Білку, що була Ніраду наложницею? Вона хоча й з чужинок, але молода і солодка тілом…
— Думай, про що кажеш, — нахмарився Пекич. — Людей за людей не жертвують.
— А якщо я принесу Хорсові сім білих кіз?
— Трьох достатньо.
— Трьох за челядника дають. За воєводича більше треба.
— Не треба.
— А якщо Охоронець образиться? Скаже, що відкуповую сина як безрідного драня?
— Хто тут Волх? Я чи ти? — Пекич повільно підвівся й твердо оперся на посох. Дорошеві здалось, що божниця раптово змаліла, що турячі черепи на її стінах оточили жерця тісним рогатим колом. Що у тих черепах замешкало темно-пурпурове світіння.
— Не гнівайся, Волше, — підвівся і невтішний батько. — Хочу, щоби все було за правдивим поконом. За заповітами предків.
— Усе так і буде, боярине. Приведеш перед сходом сонця трьох білих кіз до могитичів. Але мають бути істинно білими, без жодної плями, — жрець зробив паузу. — А ще скажи князеві, щоби відіслав до західної застави кмітливих воїв. У Темній діброві треба подвоїти варту.
— Про щось провідав?
— Неспокійно мені. Убачаю недобрі знамення.
— Скажу, — скупо кивнув Дорош, вийшов за поріг божниці, одягнув і розправив на лисині зібганого ковпака. Зблиснув на вечірньому промені вишитий стеклярусом знак Матері Куни.
— Сірий туман… — бурмотів на самоті Пекич, вглядаючись у криваві сутінки. — Знов отой сірий туман.
Уперше непроникна сірість зустрілась йому одинадцять зим тому, Грибного року. Тоді, разом із небаченим нашестям грибів, до лісового краю прийшло небачене Білим племенем зло. Нічне страхотворисько нападало на людей і кіз, випиваючи з них усю кров. Окрім тваринної сили, володіло воно Силою іншою, що в'язала жертвам м'язи й волю. Старійшини порішили, що звір не тутешній, а є приходьком. Забродою з Нижнього світу. Відповідно, вони віднесли його знешкодження до справ могитичів.
Молодий Пекич, що звався тоді Лобасом, сам визвався загнали звіра до темряви, що його породила. Знайшов у лісі слід потвори, з належними примовляннями вибрав його з ґрунту, відніс до капища і поклав на вівтар Велеса. Навколо сліду він встановив знаки чотирьох стихій: черешневу смолу (знак повітря), запалений каганець (вогонь), чашу з водою та сіль (знак землі). Збудувавши таким чином Храм , могитич запалив світла й розпочав ритуал. Йому йшлося про встановлення зв’язку з духом звіра. Для цього він сів перед вівтарем, розпрямив спину й прискорив вихід за межі Серединного світу волхвинним грибом. Легко пройшов Бузиновий і Сіро-голубий пороги, уявив себе стрілою, спрямованою на слід звіра. Перетворення на гостре знаряддя нищення відбулось навдивовижу пластично. Могитич кожною клітиною відчув, як його ніс загострюється, як видовжується голова, забуваючи про колишню круглу форму, як заростає рот, витягуються вилиці, очі, вуха, як руки зливаються з дротяним тілом, а ступні розростаються у велетенські пір’їни. У цій стрімкій подобі він націлився на ледь означену присутність звіра. Одночасно навколо нього розквітли скупчення кольорових ліній. Вони блукали, петляли, сходились і розходились, прямуючи до цілі. Могитич пронісся вздовж ліній, летячи туди, де в перспективі молочного кольору виднілось пульсуюче блідо-червоне яйце — вмістилище духу звіра. Воно також відчуло мисливську магію й набрякло тривожним пурпуром.