— Небезглузде передання, — розмисливо сказав Анемподест. — Я чув про подібні випадки і в нашому світі… А що було з Константом далі? Чи він оженився на тій марнославній дівчині і чи були в них діти?
Сапфіра посміхнулась:
— Легенди несправедливі до жіноцтва. Як тільки герой виконує забаганку нареченої, вона сподівано щезає з обріїв казки як даремна примара біснуватої відповідальності.
Анемподест поворушив губами, ніби смакуючи слова Марципанової Акробатки.
— Ти красиво сказала, хоча й незрозуміло.
— Це тільки цитата. З монологу цариці Савської у п’єсі «Мнемозавр». Здається, з тисяча сімсот першого акту…
Вони подолали три чверті милі, коли прочанин знову звернувся до дівчини:
— В Біблії теж згадується потік із назвою Хореф. У сімнадцятій главі Третьої Книги Царств. Біля потоку Хореф переховувався пророк Ілія Фесвітянин від гніву нечестивого царя Ахава. Там круки приносили йому хліб і м’ясо. А потім потік пересох… А чи відомо тобі, Сапфіро, що мовою давнього Ізраїлю «хораф» і значить «потік»?
— Певно, цим означено, що Ілія теж пив з Потоку Хореф.
— Біблія того свідок. І той головатий Анаґа згадував Фесвітянина…
— Ми майже прийшли, — перервала прочанина Акробатка. — Ось Картагена, а там, за мостом — Ринкова Площа, на якій безугавно відбувається Карнавал.
Анемподест побачив занедбану перспективу колись розкішних кам’яниць. Їх спорудили з кольорових ґатунків крейдяника і прикрасили різноманітним ліпленням. Мавританські вежки підносились над фасадами, котрими крокували злютовані батальйони путі. Колони мішаних ордерів підтримували химерні еркери, оздоблені вертепами скульптур і фалічних баклажанів. Гіпсове і мармурове листячко, огірки та патисони оточували кожну віконну арку. Розбите скло і розтріскана штукатурка не псували загального враження кулінарної схибленості архітекторів. Відпалі елементи фасадів апетитно вростали в ґрунт вулиці, котра вела до розцяцькованого мосту. Він напинався аркою на хребтах мармурових драконів, занурених у малахітовий струмінь ріки. В смарагдових променях мармур виглядав шафрановим і теплим — дракони, відповідно, живими. Очі рептилій, зроблені з кольорової смальти, весело підморгували Анемподестові.
Вулиця була безлюдна. Лише побіля мосту розташувалося кілька опадлійців у строкатих строях і з алебардами. Здалеку вони нагадували ярмаркових арлекінів.
— Це охорона Карнавалу, — пояснила Марципанова Акробатка. — Традиційно її відбувають бійці Препотужного Рушення Низових мартоплясів спільно з достойниками Гільдії фігурантів Катарактного Театру.
Сапфіра рушила до застави мартоплясів, перестрибуючи повалені колони й розбиті капітелі. Прочанин пострибав за нею, зачіпаючись за гостряки мармурових уламків. Він уже не здивувався, коли міст виявився набагато ближчим, аніж здавалося з пагорба.
Обличчя охоронців прикривали червоно-чорні напівмаски. Довгі алебарди виглядали декоративно і навряд чи використовувалися колись за основним призначенням. Під веларіумом було накрито стіл фруктами, вином та окостами. Анемподест подумки порівняв цю заставу з кострубатим вояцтвом Райдужної Гори і зрозумів, що мартихори і садхузаґи давно вже не турбували мостові укріплення Картагени. Він сповнився поваги до лев’ячих жуків та гномів.
— З поверненням! — вклонився дівчині найближчий охоронець.
— Добридень, Маско! — Акробатка відповіла прикладанням руки до серця. Мавпуючи її жест, охоронців привітав і прочанин.
— Що нового на Карнавалі?
— Глобус переселився.
Анемподест побачив, як виблідло обличчя Марципанової Акробатки. Запала незручна пауза, і мартопляс вдався до подробиць:
— Це сталося увечері, під час Вистави, і ніхто з Гільдії не очікував його переселення. Однак потім було знайдено Глобусів заповіт, де згадувалось якесь пророцтво про теперішні дні та переміни…
— Де заповіт?
— Його віднесено до Музею.
— Ми йдемо туди.
Охоронець догідливо кивнув і дав Сапфірі напівмаску. Інший мартопляс вручив таку ж іграшку Анемподестові. Машкару Акробатки прикрашав червоний трикутник, а прочанинова була розділена вертикальною рискою на дві половини. За прикладом дівчини учень авви Макарія начепив картонну мармизу й відчув, що не може дихати носом. Шнурівка стиснула потилицю.
Коли вони проминули арку, дівчина повідомила:
— Твоя маска називається Термінатор, а моя — Дефлорація. Якщо нас будуть кликати цими назвиськами, не дивуйся.
— Ці маски не випадкові?
— Забудь про випадковість. Вона заповіла нас Зумовленості.
Анемподест помацав стиснутий машкарою ніс і прошепотів:
— Тромб Зумовленості.
— Що?
— Тільки цитата.
Чим далі вони заглиблювалися у місто, тим химерніші архітектурні фантазії підносилися обабіч їхнього шляху. Опадлійське бароко здавалося невичерпним щодо оздоблення фронтонів, фризів, ніш, медальйонів та архітаврів. Кумедні малахітові мавпочки з рубіновими очима гасали між вікнами і підтримували карнизи, діабазові чаплі танцювали навколо гранітних рюмерів, алебастрові гобліни визирали з бірюзових, опалових та оніксових глибин ліґурійських, мавританських, турецьких лоджій, бронзові мартихори відкривали шаблезубі пащі на раменах рустованих контрфорсів, чавунні ґемони звивалися в судомах і показували небу викладені бурштином язики, жадеїтові хвости і нефритові геніталії, ховалися від небесного гніву під барабанами бань, шпилів та флюгерних кампанел; порцелянові галери плили мідними дахами, здіймаючи латунними веслами скляну піну, носи й вітрила бронзових галеонів вистромлювались з ростральних апсид і розсували колони, за якими чаїлися яшмові левіафани, мельхіорові коропи, обсидіанові кракени, ортоклазові восьминоги, теракотові ґорґули та залізні скорпіони. Вирізьблені з суворого сірого каменю лицарі вклякали перед мармуровими красунями, і велеможні базальтові посадовці грізно і зичливо підносили золоті скіпетри, держави, пергаменти і посохи над свинцевими і чавунними решітками, незчисленними, як піддані світових імперій. Анемподест заледве встигав здивуватись вибагливості чергової споруди, як наступний будинок перевершував її строкатістю фактур і кількістю витребеньок. Один з палаців прикрашали сороміцькі горельєфи, вирізьблені з рожевого каменю. Величезні мавпи (чи, може, волохаті клишоногі гостровухі дикуни) вигадливо дефлорували поставлених у різноманітні пози дбайливо зачесаних дівчат та хлопців. Задивившись на горельєфи, прочанин не зауважив чергового уламку під ногами і боляче вдарився. Він сприйняв біль як заслужену кару за неприпустиму цікавість і постановив собі не дивитись на оголені статуї.
Перед фасадами палаців були насаджені ялинки й невідомі йому пірамідальні дерева з густим сіро-блакитним листям. Сріблясті стовбури найбільших рослин обвивали бронзові ланцюги з гербами та прапорцями. Мармурові та гранітні створіння з хижими ликами, припнуті цими ланцями, сурмили в прозорі мушлі, охороняли широкі сходи палаців, балюстради і ковані брами.
Більшість споруд була занедбана, шиби розбиті або запилюжені, клумби позаростали бадиллям, але у двориках де-не-де чулися голоси, і на вулицях почали зустрічатися зграйки строкато вдягнених тубільців у незмінних напівмасках.
— Добридень, Маско! Добридень, Маско! Добридень, Маско!.. — повторювалося і множилося вулицями Картагени. Марципанова Акробатка чемно й моторно розкланювалася із зустрічними фігурантами, а прочанин з кожним кроком усе вдаліше копіював її привітальні вправи.
Вулиця, затиснута триповерховими палацами, несподівано улилася до круглої площі, прикрашеної бовванами невизначеної — а радше подвійної — статі, а також статуями страхітливо мускулястих чоловіків з настовбурченими у бік гермафродитів прутнями. Холодний гірський вітерець напинав червоно-сині веларіуми, натягнуті між портиками, що оточували забрукований простір. Велика будівля, притулена до схилу кораблеподібної скелі, вгадувалась за їхніми колонами. Її видовжені куполи підносилися над Картагеною, немов срібні шоломи велетенських охоронців.
— Славетний Катарактний Театр, — показала на куполясту споруду Сапфіра. — Увечері ми підемо туди по Німу Розвідницю.
— А що вона там робить?
— Вона теж грає у «Мнемозаврі».
— Кого?
— Танцюристку Таїс, бактрійку Айшу, Жанну Гентську, Матаатарі, Лукрецію Невес, Цюй Лі, Вальмару де Совінар, Магалу Фрай… Кожну жінку, котра танцює в обложеному Місті. Ми беремо сюжети для «Мнемозавра» з репертуару чотирьох світів.
Сапфіра завернула до бічного портика. Анемподест зауважив, що у центрі площі стоять мажі й вози з відпочиваючими опадлійцями. Їх було не більш як півсотні. Деякі спали під веларіумами, на бруківці.
— Що це за табір?
— Це — Карнавал.
Прочанина пересмикнуло від образи. Не для того він тут, щоби вислуховувати невдалі жарти. Помітивши його гримасу, Марципанова Акробатка підтвердила:
— Так. Ті, що на возах і під тентами, — офіційна частина Карнавалу. Як і встановлено від початку Сущого — на Ринковій Площі, у центрі міста.
— Але ж вони сплять.
— Карнавал триває вже триста років. Не можна ж безугавно веселитися три століття. Люди все ж таки.
— Карнавал триває задля Карнавалу?
— Не зовсім.
— А нащо?
— Для витіснення Абсолютного Зла злом звичайним. Адже Абсолютне Зло — це те, що після Карнавалу.
— ?..
— Зараз побачиш Музейну Колекцію і тоді вже все зрозумієш.
— Сподіваюсь, — промимрив Анемподест і ще раз озирнувся на сплячих карнавальників. Тепер він зауважив, що вози дуже старі, розсохлі, майже розвалені, а бруківку Ринкової Площі у кілька шарів вкривають ковдри, подушки і ліжники з козячої повсті. Великі смугасті коти вешталися тим ганчір’ям і хтиво нявкали.
Він задивився на котів і ледве не загубив поводиря. Сапфіра швидким кроком пройшла крізь портик і вже завертала у бічний провулок. Прочанин чимдуж побіг за нею. Обличчя під маскою одразу вкрилося потом. Він наздогнав дівчину перед чорним фасадом споруди, яка нагадувала костьол єзуїтів у Львові, але перевищувала його розмірами принаймні втричі. Над арковим входом вигинався щербатий напис:
PANTODAPE HISTORIA
Напис дублювався ще кількома абетками, літери яких Анемподест вже бачив на моноліті у Райдужній Горі. Сапфіра потягла за кільце масивні двері й увійшла до Музею. Прочанин рушив слідом, попередньо перехрестившись і поклавши руку на держално кинджала.
Він очікував побачити величну залу, а опинився у маленькій, захаращеній шафами і комодами кімнатці. За масивним столом, що займав третину музейного передпокою, сидів добродій у довгому повстяному жупані і без машкари. Його невиразне, євнухоїдне обличчя було крейдяно-білим, круглі очі поглипували по боках. У піднесених бровах і густих зморшках лоба застиг задавнений переляк. Тільки ніс добродія був видатним: хрящуватим, з нервовими крильцями, які безперервно ворушилися, немов напнуті появою прибульців.
— Познайомся, Витискуваче, це — Пйотр Шун’ята, широко знана серед тутешніх племен і народів особа, — відрекомендувала добродія Марципанова Акробатка. — Ми ще називаємо його Гімнософістом за його незбагненну любов до іноземної мудрості. У Східному Квадранті, уяви собі, деякі мудреці вважають, що праматірною субстанцією всіх світів була найзвичайнісінька Порожнеча… Так-от, три тисячі триста актів тому цей непереможний зух грав у «Мнемозаврі» Орфея, а дочка останнього Великого Стратега була тоді нашою Еврідікою. У нього, зрозуміло, нічого не вийшло з урятуванням коханої, й Еврідіку просто на сцені Театру зжер приблудний гоблін, що грав Владику Гадеса. Завдяки цьому-от героєві припинилася остання правляча династія Опадла.
— Як я вас всіх ненавиджу… — зітхнув Пйотр.
— Переселяйся.
— Куди? Ви ж, волоцюги, усюди живете…
— У Гадохху, наприклад. Там уже точно нікого з нас не зустрінеш.
Шун’яту пересмикнуло. Він підвівся, забрязкали ключі.
— Чекай, — зупинила його Сапфіра, — я ж тебе ще не познайомила з новим Витискувачем.
— А що, я його не бачу? — огризнувся невдаха. — Такий самий, як і всі попередні. Нічого не тямить в Особливій Обороні, маску носити не вміє, сопе, як простуджений кобольд, а ще хоче попити водички з Потоку Хореф і після всіх пригод переселитись у Вічну Візантію.