— Чиста, чиста… — витягуючи шиї в бік Людмили, загомоніли смерди. Кожний бажав подивитись, як виглядають її п’яти. Дівчина мовчки й низько вклонилася князеві, неквапом рушила з току. За нею, наче гусенята за гускою, потягнулися її брати-могитичі. Чоломир на мить замилувався на її рідкісну вроду: ясно-блакитні очі, темне хвилясте волосся й видовжені, м’яко окреслені лінії обличчя.
Наступна дівчина, також зі жрецького роду, майже без остраху ступила на випробувальне залізо. Щойно нога торкнулася криці, на кругленьке обличчя красуні вилізло здивування. Воно було щирим і радісним, наче віддзеркалення ранкового сонця. Хтось пирхнув. Дівчина борзо пробігла штабою й перш, ніж підійти до князя, сама оглянула собі ступні. Чоломир гнівно зісупив брови.
«Неподобство», — тихо промурмотів Дорош.
— Чиста! — оголосив володар Білого племені й відіслав дурепу від себе скупим помахом правиці. Жодної поради ця могитичка від князя не отримала.
Ще дві красуні без жодних опіків пройшли через ордалії. Вони, як і попередні, були куницями. Лише п’ятою за рахунком на залізо ступила дівчина з роду Тура. Не встигла вона оперти праву ногу на штабу, як зайшлась диким криком, застрибала на лівій.
Її зловили дружинники, понесли до столу. Туриця билася в їхніх руках, кричала від болю і страху. Родичі дівчини кинулись до володаря, але їх жорстко зупинили озброєні вої. Один із братів обпеченої потягнувся був за сокирою, притороченою до пояса. Зблиснув меч-акінак, і відрубані пальці смерда застрибали пилюкою.
— Нечиста! — присудив Чоломир, оглянувши опік. — В по рубїї!
Поки дружинники виконували наказ, током побіг заливистий дівочий крик. Ще одна красуня з роду Тура — старша Горанова онука — впала на торну землю, задираючи до безжального неба обпечену ногу.
Там, де стояли туричі, піднявся гнівний гомін.
— Чаклун! — кричали вони. — Клятий Пекич зачаклував ноги своїм! Се не по праву!
— Я єсмь князь і каган! Моє право, а суд божий! — гаркнув на все городище Чоломир, підводячись зі столу. — Зло викорінюємо по правді!
— По кривді! — не вгавали крикуни з Турячого роду. — Як погинули наші на валах Троянових, куниці всю нашу правду під себе забрали!
— За нечисте заступаєтесь? Богів зневажили? — підтримав володаря Дорош.
— Мовчи, підніжко! — крикнули до нього, а слідом за образою у старійшину полетіла чимала каменюка. Дорош ледь ухилився.
— Коромола! — визначив князь і дав знак воям.
Дружина підняла щити, подвійною шерегою рушила на крикунів. За кілька хвилин на тоці відновився порядок. Кількох скалічених бунтівників їхні більш щасливі родичі підхопили й винесли геть. Число глядачів зменшилось на третину.
Чоломир дав знак продовжувати. Тепер справа пішла шарко. З тих тринадцяти дівчат, котрих випробовували після вигнання туричів, шість було оголошено чистими, а сім запроторили до порубу. Лише одна туриця пройшла ордалії без опіків. Решта чистих були з роду Куни.
Коли божий суд добіг до кінця, сонце вступило у свою полуденну силу. Цього дня воно палило нещадно, немов випікало темряву, затаєну в людському і звірячому. Хорс Небодержець через прозору, наповнену світлом, спеку являв людям свою сувору, але справедливу міць. Уважні з глядачів помітили, що Тітіра кудись поділась. Причинна непомітно залишила тік й почвалала до дольної частини городища, яку називали Луговим кінцем. Тут селилися туричі, а в останні роки й зайди зі східних племен. Над Луговим підносився тихий плач. Дев’ять найвродливіших дівчат, призначених народити богатирів для Тура, прирекли на смерть. Для туричів це була болюча й принизлива втрата. А ще серед них запанував страх. Адже уперше за довгі століття рід Куни задіяв супроти співплемінників пряме насилля.
Тітіра знайшла землянку, де жила найстарша з жінок роду, столітня Ковиха. Причинна промурмотіла закляття й заповзла до смердючої нори, що правила за передпокій.
Ковиха виглянула з дальньої ями. Беззубий рот старої дрібно рухався, в руці вона тримала ступку, у котрій перетирала собі їжу. Кам’яна ступка — важка, кутаста — у вправній руці могла наробити лиха.
— У дурний день дурні гості, — прошамкотіла Ковиха. — Шаміль-шаміль, неси з хати сіль!
— Гай-гай! Повітря нечисте, папороть кисне… Здохла матка, здохли бджілки, — проспівала Тітіра.
— Геть, чорнорота! — Обсаджені гноячками очі Ковихи несподівано спалахнули злісним вогнем. — Сама здохни, здохни!
— Здохла матка, здохли бджілки, — вела своє причинна. — Здохли лісові кобилки.
— Згинь! — сичала крізь зів’ялі губи стара, повертаючи ступку так, щоби вдарити найгострішим з її кутів.
— Скажи їм: не плачте, свіжі матки вилетіли з дупла.
Ковиха припинила сичати, зупинилась і прислухалась.
— Скажи, скажи їм: стара матка висохла, а ви не плачте, не плачте. Смертичка схоче, а на свіже не перескоче. Не плачте. — Тітіра залишила землянку так само раптово, як і з’явилась у ній.
2.3
— Джуй! Джуй! — облавники заохочували псів тими ж вигуками, що і їхні далекі предки у пралісах за шість тисяч років до того спекотного дня. Чомусь зі всіх знайдених людьми слів найдовше зберігаються ті, що спонукають до дії.
Облавники поспішали. Вони передбачали наздогнати втікачок у смузі вологих долинних дібров, що відокремлювала населені Білим племенем пагорби від передгірних Карпатських кряжів. Підніжжя тих кряжів укривали темні букові ліси зі щільним лісостаном та безкраїми колючими чагарниками. Окрім того, що гірські хащі вважалися непролазними, переслідувачі збіглих дів ще й побоювались ворожих засідок. Вої верховинних племен славилися своїми хитрими пастками та засадними вміннями. Тому на початку вирішили: конче треба зловити дів до того, як ті добіжать до скель.
У перші ранкові години ловичам біглося зручно. Легко озброєні молоді куничі не відставали від мисливських псів вовчої породи — сірих, мовчазних, невтомних. Пси відразу схопили слід, що вів на південний захід. Облавників трохи збентежило те, що за всіма слідовими знаками дів бігло три, а не чотири. Але за цю обставину вирішили тимчасово забути. Тим більше що серед трьох мчала до скель найважливіша — як сказав їм уночі Дорош — втікачка. Молодша онука Горана. Знатна туриця зі старого боярського роду. А ще з нею бігла її сука Навка. Рудий смух собаки залишився на тернових колючках.
На початку ловів переслідуваних від переслідувачів відділяло більш як півночі борзого бігу. Але вже під полудень досвідчені мисливці помітили, що відстань скорочується. Підмаренники й тонконіг-трава, придавлені підошвами втікачок, не встигали розправитись, у стривожених заростях глоду доживав запах людського поту.
Куничі звузили облавну лінію, розділилися на два загони. Один розпочав обходити збіглих дів зліва, інший — справа. І лише пси трималися центральної позиції. Мисливські звичаї загінників з берегів Танаїсу Біле плем’я не полишало і в західних лісах. Лише комонний вишкіл занепав. Гарцювати в хащах не випадало. У лісових байраках і на вітровалах коні ламали ноги.
Ловичів очолював найстарший із Дорошевих синів — Нірад. Він добре знав тутешні діброви. Попереду текла річка. На її березі схопити втікачок здавалось справою нескладною. Дорош, на випадок відчайдушного спротиву дів, дозволив убити Спірку і Риску. Для доньок старійшин, яких вбивати суворо заборонили, облавники мали стріли-зрізні й сітки. За Нірадовим розрахунком, на річковому березі його вої мали опинитися або одночасно з утікачками, або ж випередити їх на кілька хвилин.
Облавники вибігли з діброви, не виславши наперед розвідників. Але й ті, хто стояв на березі, не очікували їхньої появи. Воїни у панцирах й довгих плащах з каптурами мали аварські луки, метальні ножі-рибки й довгі мечі з чорненими лезами. Для того щоби зняти зі спин й зарядити луки, в них не було часу, тому воїни у плащах задіяли метальні ножі. Куничам, одягненим лише у шкіряні безрукавки, вони залишили обмаль шансів.
Нірад упав першим, з його побратимів двоє встигли пустити стріли, які лише ковзнули панцирами воїнів у плащах. Одному з облавників й більшості псів пощастило втекти. Поранених добивали мечами. Ті кричали. Крики одноплемінників і врятували втікачок. Дівчата припинили бігти, приготували зброю. Вислана на розвідку Спірка побачила, як мертвих куничів — після ретельного обшуку, одного за одним — скинули у річку. Розвідниця була навчена розрізняти ворогів за найдрібнішими деталями вбрання. Але нічого ні в одязі, ні в озброєнні плащоносців не промовляло до Спірки вивченими ознаками. Їхні чорнобороді й горбоносі обличчя віддалено нагадали дівчині лиця кочовиків, яких її родовичі називали Чорними клобуками. Проте вона мусила визнати, що за кроєм одягу, озброєнням та панцирними нашивками вбивці її родовичів не були схожими ані на клобуків, ані на інших військових з племен — уламків колись грізної держави Ашинів. Одне, що достеменно зрозуміла дівчина: з цими вправними, сильними й добре озброєними людьми краще не зв’язуватись.
Із цим корисним розумінням вона повернулась до своїх товаришок. До темряви Доброслава, Спірка і Риска пересиділи на верхівках дубів, намагаючись нічим не видати свого існування. Руда собака знайшла сховок неподалік. Коли у глибоких присмерках Риска обстежила побережжя, плащоносців там уже не було. Вони не залишили жодного сліду. Ані клаптику одягу, ані зношеної підошви, ані якоїсь загубленої дрібнички, за якими можна було б визначити їхнє походження. Лише заплямлена кров'ю рінь нагадувала про Нірадову помилку та військову майстерність чорнобородих бійців.
Одне лише втішало: на шляху між втікачками й рятівними чагарниками тепер не залишилося жодної перешкоди.
2.4
Якби не княжий наказ, Жаринка ніколи б не пішла до північних боліт. Дурна слава мочарного краю давно вже населила не одні лише мисливські історії Білого племені. Навіть найменші дітлахи знали, що на безкраїх гнилих болотах стоять чорні вежі на курячих ногах, а в тих вежах живуть гачконосі Ягині, котрі лише й мріють що про солодке людське м’ясо. Неслухняних дітей лякали тими болотами, а про все незрозуміле і страшне казали, що воно з півночі причвалало.
Торгові гості їздили північним трактом лише взимку, коли драговина вкривалася льодовою кірочкою, а мочарна нечисть засипала або відступала у глиб боліт, на порослі вербами і вічно вкриті туманом острови, де мисливці натрапляли й на зловісні вежі, й на вкриті потрощеними кістками лігва.
Але Чоломир наказав Жаринці йти саме на північ. Вона ані на мить не піддала сумніву доброго княжого наміру. Волостелин племені, розуміла Стоймислова донька, хотів урятувати від ордалій і Хорсового вівтаря свою кохану. Свою найніжнішу й скажену в любові синьооку косулю. Найвродливішу та найстрункішу дівчину племені.
Про те, що вона володіє чарами небуденної вроди, Жаринка знала від того часу, коли її мати повідомила батькові, що донька досягла дітородного віку. Мати сказала тоді:
— Всі говорять: серед рівних собі віком наша перша за вродою. Буде князівною.
— Не зуроч, жінко, — нахмарився на її слова воєвода Стоймисл. — Ми куничі. Всім відомо, що задля єдності племені за Томирада видадуть знатну турицю. Одну з Горанових онучок. До того ж, ми не знатні.
— Ти — воєвода. — Мати подивилась Стоймислові просто в очі. Мало яка із жінок Білого племені, одружених з воїнами, наважувалась схрещувати свій погляд з поглядом свого чоловіка.