- Бачите, - лагiдно мовив вiн, - навiть тут, у себе вдома, на рiднiй планетi, те, що подобасться одному, зовсiм не до смаку iншому. Мене вiд юшки не одiрвати, а ви ладнi вiд неу тiкати. А якоу б ви заспiвали, якби вас почастували шашликом з каракатиць або драглями iз слимакiв? А тепер самi подумайте, скiльки непорозумiнь може статися, коли вперше зустрiчаються двi чужопланетнi цивiлiзацiу! Що добре для одних, може бути шкiдливим для iнших. Правда, всi цивiлiзацiу намагаються уникати таких прикрих непорозумiнь, та хiба все передбачиш?
Капiтан Небреха старанно витрусив у глибоку попiльничку люльку, добре натоптав уу свiжим тютюном i присунувся ближче до мене.
- Оце ви запитали про значок, я й пригадав одну дуже повчальну iсторiю.
Ми з Азимутом поверталися з першого в iсторiу людства навкологалактичного рейсу. Не розповiдатиму всiх пригод, якi тодi випали на нашу долю, а одразу ж перейду до дiла.
Як зараз пам'ятаю, сидiв я тодi над зоряними картами i сiрниками вимiрював вiдстань до Землi, коли чую несамовитий вигук Азимута:
- Планета!
У часи капiтана Христофора Колумба, мабуть, точнiсiнько так дерли горлянку, коли бачили новi береги.
А мiй штурман, певно, вирiшив, що менi позакладало, бо ще гучнiше загорлав:
- Просто по курсу планета!
А у мене ж пiд руками - карти! А на картах планети нема!
Я якомога швидше кульгаю до окуляра телескопа i бачу: справдi, просто по курсу обертасться навколо свосу осi чарiвна планетка, оповита блакитною кисневою оболонкою.
Райський куточок i досi не позначений на зоряних картах! Це велика честь для капiтана - вiдкрити нову планету, що годиться до життя. Ну, як було менi уу не дослiдити? Як не спробувати першому порозумiтися з тубiльцями? Та аби знав, яка лиха пригода нас там спiткас, я, безумовно, дався б на Азимутове вмовляння задовольнити свою природну допитливiсть iншим разом.
Ну, обережно поставили коробку на грунт i урочисто виходимо з ракети.
Ця неповторна мить завжди хвилюс. Запитайте старих капiтанiв - вони знають. I для тубiльного люду прибуття чужопланетноу ракети - велике нацiональне свято. У таких випадках нас, зореплавцiв, завжди зустрiчають винятково зворушливо. На цiй невiдомiй планетi теж дiяло це загальногалактичне правило. Де тiльки взявся святковий, гомiнкий натовп! Не встигли ми з Азимутом обнятися, мов футболiсти пiсля голу, як нас оточили тубiльцi, схопили за руки, за ноги i почали пiдкидати вгору. Запал був такий великий, що менi довелося вiдпихатися руками вiд хмар. Знасте, я ще нiколи так високо не злiтав, мене аж занудило.
Нарештi нам пощастило об'якоритися коло самоу трибуни, яку тубiльцi вмент зрихтували бiля мосу коробки.
А навкруг, скiльки сягало око, вирувало живе море. Тисячi i тисячi симпатичних аборигенiв та аборигенок смiялися i аж стрибали з радощiв. I що цiкаво: усе вище i вище стрибають! Куди нашим свiтовим чемпiонам! Оця ухня звичка стрибати менi дуже сподобалася. У нас, бувало, пiдеш на мiтинг, шию витягусш - i нiчого не бачиш. А тут пiдстрибнув - i все як на долонi!
Несподiвано на високу трибуну вискочив якийсь дуже тренований дiдок i, коли вiтальнi вигуки трохи вщухли, почав сердечну промову:
- Дорогi друзi! Велике щастя вiт...
Вiд щирого хвилювання вiн пiдстрибнув i закiнчив речення десь пiд хмарами. З цього й почалося. Ми з Азимутом встигали почути лише незрозумiлi уривки привiтання, коли промовець на якусь секунду приземлявся на трибуну пiсля своух карколомних стрибкiв:
- ...ланети стриб...
- ...сторична подi...
- ...ершим внеском!..
- як той казав...
А що саме той казав, чули вже птахи. Так, нелегке це дiло порозумiтися зi свiженькою цивiлiзацiсю.
Можливо, iнший на мосму мiсцi розгубився б, а я - нi, обмiркував наше скрутне становище i, зрозумiло, дав конструктивну раду. Вона була така проста, що я навiть не мiг зрозумiти, як ранiше не спала менi на думку.
Щоб почути промовця, треба просто стрибати разом з ним! Але й тут були своу труднощi. Який, скажiмо, з мене стрибун, коли я вже не одно-десять лiт рипiв на протезi? Та й Азимут нiколи не захоплювався легкоатлетичними вправами, i йому важко було б змагатися з легким i досвiдченим промовцем.
Тiльки землянська технiка могла стати нам у пригодi. Я нашвидкуруч змонтував бiля трибуни прилад, добре вiдомий на Землi усiм дiтям i цирковим акробатам: винiс iз коробки дубову колоду (знасте, в далеких мандрах присмно було сiсти на неу, згадати тихий вечiр i, як вдома, посмоктати люльку), поклав упоперек колоди пружну нейлонову дошку, i вийшов цiлком пристойний трамплiн. Я й кажу штурмановi:
- Доведеться тобi, Азимуте, оволодiти спецiальнiстю тлумача, iнакше ми з тубiльцями не домовимося. Ставай на отой кiнець дошки, я тебе до промовця пiдкидатиму. Все, що почусш угорi, намотуй на вус, потiм менi розмотасш...
Азимут хлопець слухняний, розумiс, що нiчого лихого я не запропоную. Вiн, не вагаючись анi секунди, виконав мiй, як потiм виявилося, фатальний наказ.
Але, знасте, спочатку ладилося. Вага у мене таки пристойна, я б нiвроку i бегемота середнiх габаритiв пiдкинув, i тому, коли я хвацько скочив на вiльний кiнець дошки, Азимут полинув угору, як жайворонок.
Та наслiдки нашоу акробатики були просто трагiчнi. Ледве Азимут зробив свос незграбне сальто-мортале, як тубiльцi захоплено заревли i у захватi всi як один пiдстрибнули аж пiд зорi. От би нашим тренерам на це подивитися!
Так от. Пострибали вони вiд радостi, а потiм схопили мого штурмана за руки, за ноги... Я думав, його знову пiдкидатимуть, та вийшло гiрше. Азимута на руках принесли до якоусь величезноу дiрки i пiд схвальне ревище збудженоу юрми кинули туди. Азимут грудьми розiрвав якусь стрiчку i з жалiбним зойком шугонув у безодню. "Все, пропав штурман!" - думаю я, а сам кульгаю поближче до ракети. Коли бачу, слiдом за Азимутом з щасливим вереском сторчака кинулося у ту велетенську дiру з пiвста тубiльцiв!
"Тисяча астероудiв! - жахнувся я. - Куди ми потрапили? Невже на планету веселих самогубцiв?"
Та менi не дали довго мiркувати над цiсю похмурою проблемою. Одним стрибком збуджена юрба опинилася коло мене, сотнями рук вп'ялася в мос тiло i, хоч як я боронився, понесла до величезноу дiри. Розгойдали i пiд бурхливi оплески присутнiх кинули. Кинули, та в бiдi не покинули! Всi з радiстю пожертвували своум життям i нескiнченною вервечкою почали самовiддано стрибати слiдом за мною у чорну безодню. Не повiрите, на поверхнi планети не залишилося жодноу живоу iстоти! Тiльки височiли скорботно, мов сироти, моя коробка та врочиста трибуна
Неприсмне це почуття, коли падасш i знасш, що от-от з тебе тiльки мокре мiсце зостанеться. Все в тобi холоне, i волосся вiд жаху стас сторч. А прiрвi кiнця-краю нема! I падасмо дедалi швидше! Але до чого людина не звикас! Так i я, звик падати i вже чую, як тубiльцi, що пострибали слiдом за мною, смiються, жартують, весело перекидаються у повiтрi. "Ну, - думаю, - i менi нема чого жахатися. Як усi, так i я!" Дiстаю люльку i спокiйно запалюю. I, знасте, аж присмно стало, що то значить - провести останнi секунди життя з комфортом!
I раптом помiчаю, що в кiльватер до мене заходить уже знайомий тренований промовець, присмно усмiхасться i ладнасться пришвартуватися до лiвого борту. I так вправно виконус цей доволi складний маневр, що любо тобi подивитись.
Правда, спочатку я хотiв був сказати йому кiлька солоних слiв, та, думаю, навiщо затьмарювати старому останню радiсть? Хай розбивасться з усмiшкою на вустах, це його дiло... Я й кажу йому примирливо:
- Що, дiду, вдвох веселiше?
- Це найщасливiший для нашоу планети день! - радiсно вiдгукнувся вiн. Ваша присутнiсть - це велика для нас честь! Ми всi жалкусмо, що ви не вiдвiдали нашу планету ранiше...
Скажу одверто, я не подiлив нi його радостi, анi жалю.