Недовго тривала тая воля жіноча. Одного дня пополудні сестри сиділи на призьбі за пряжею та гомоніли про недільну гулянку, коли раптом вигулькнуло з хмари куряви троє вершників, що мчали просто до хутора. Першим влетів на подвір’я степовий кінь з козаком – молодша сестра зиркнула на смагляве обличчя, червоний шлик – і серце їй забилося, а рум’янець розквітнув на щоках. За ним влетів мурза татарський на тонкостаннім бахматі, що низько над землею стелився. Середня сестра подивилася на чорні очі, на кожух зі сріблястої вовни – і опустила очі додолу. Вслід за ними лях об’явився на спіненім скакуні, що аж дибки ставав. Старша глянула на пишно оздоблену зброю і на шапку з павиним пір’ям, а відчула, що на такого витязя всеньке життя потайки сподівалася.
Матері вдома не було. Сестри гостинно коней прип’яли коло плоту, а потім винесли з хати молоко, сметану і квашені огірки. Спочатку розмова не дуже й клеїлася, весь час на сміхи переходячи, але поволі наступила черга для солодких слів, живого стріляння очима, а врешті невинні поцілунки, наче ґвалтом відвойовані, ще їх тісніше зблизили. Ось уже гості вирішили до вечора перебути, бо, мовляв, за прохолоди легше мандрувати, аніж у спеку. Усі були такі веселі, наче до раю потрапили.
Несподівано, мов грім з ясного неба, об’явилася Сукуриха. Непривітно вклонилися їй гості, а коли вона скоса глянула на дочок і помітила рум’янець на щоках, а в очах живі іскри, то так зморщила чоло і так очима люто блиснула, наче гадина, коли має скочити на людину. Вершники, вже не зволікаючи, швиденько забралися з хутора, а, їдучи, не розмовляли між собою, тільки мріяли про нові відвідини. Козак уперше розмарився про розкоші і зваби заміжжя і вирішив на найближчій раді подати голос про необов’язковість парубоцтва на Січі. Мурза, наче піп, розважав про Ісуса і Магомета, зробивши висновок, що усі поклоняються одному Богові і різниця віри не повинна стати завадою в спілкуванні людей. Лях тим часом запрагнув рівності станів і дитячою цяцькою назвав свій герб, яким досі пишався: чаплю на блакитному полі . А далі сягнув до Адама і Єви і сказав, що всі ми походимо від одних батьків, всі ми брати, а тому повинна бути межи нами рівність.
Та прибувши до Бердичева, кожен рушив своїм шляхом і чутки про них пропали.
З тієї хвилі на Дударевім хуторі запанували смуток і туга. Материнська сварка, хлипання дочок розліталися широко, наче голуби від згорілого будинку, а дівочі приваби в’янули, мов цвіт на осіннім морозі. Незабаром смерть полічила пальцем одну по другій. Померли всі три сестри і померли без сповіді. Мати закопала їх неподалік, сама порпаючи землю, бо цвинтар для них був зачинений. Жоден цвіт, жодне зілля не проросло на могилах. Виглядали так свіжо, начеб учора тільки насипано їх, мовби чекали на когось. Тривало так упродовж шести літ. Щоночі бачили люди Сукуриху з розпатланим скуйовдженим волоссям, з висохлим лицем, з якого стирчали кості, що, здавалося, ось-ось продірявлять шкіру, як ходила вона круг могил доччиних, кидаючи якісь зерна на північ, захід і полуднє. За конвульсійним кривлянням вуст можна було здогадатись, що вимовляє якісь слова закляття, але ніхто не смів наблизитись, щоб дочути, що мовить і що саме чинить.
На тому світі усе з часом міняється, щось одне в’яже нить, а щось друге її розриває. Союз трьох народів так само розірвався. Орди перекопські сплюндрували Московію і до Польщі помчали, по дорозі Україну палячи й руйнуючи. Сейм ухвалив посполите рушення, розбіглися вісники, шляхта коней осідлала. Гетьман дістав листа від Сейму й короля, і козацтво на сполох задзвонило. Усі рушили в поле– тривога і біль їм шлях торували, а пожежі заграви по ночах світили.
Чи то сліпий випадок, чи то невідь-яка сила покермувала, що на тім самім місці, де сестри поховані були, орда татарська обозом стала. Та ще не встигли вони й з коней зійти, як тут з-під Солотвинськоголісу гусарська хоругва налетіла на них. І такий то бій був кривавий, що перемога то на один, то на другий бік схилялася, але ось від Журбинець примчали сотні козацькі і взяли бусурманів на списи. Татарва приснула на Бердичів топитися в водах Гнилоп’яту, вкривши поле бою так густо, наче житнім колоссям за добрих жнив. Та ніхто не тішився перемозі, бо всі три полковники головами наклали.
Тільки Сукуриха вночі з’явилася вбрана, мов на весілля до своїх дочок, і байдужим оком поглянула на побойовисько, а коли в рисах одного з трьох гостей впізнала козацького полковника, що лежав на могилі наймолодшої доньки, дико засміялася й копнула ногою трупа. Потім, помітивши серед мерців татарського мурзу, схопила його рукою за кучеряве волосся, зліплене сукровицею, і виволокла на могилу середульшої доньки. Те саме вчинила і з тілом ляського проводира. А вчинивши теє, застрибала не знати від якої втіхи і, чи то в землю запалася, чи то в повітря злетіла, але більше про неї ніхто не чув.
Якийсь чоловік, що сховався в царині , усе те бачив й іншим оповів. Тоді зібралися люди з надовколишніх сіл, позносили всі тіла, не роблячи різниці межи трьома народами, і висипали високу могилу, яку звуть Могилою трьох сестер або Могилою Сукурихи.
Минуло з тої пори багато часу. Я був ще молодий, коли в наших околицях страшна моровиця жниво своє збирала. Весь Галчинець тремтів зо страху. Одного разу, пам’ятаю як нині, їхали ми з небіжчиком Байдою опівночі попри Могилу. В небі виднілося холодне обличчя місяця, вітер завивав, а коні голосно пирхали, і страх проймав нас аж до шпіку кісток. Я молився, а Байда сміявся, бо то був запеклий недовірок. Аж тут зненацька побачили ми якусь постать несусвітню. Я хотів було коня завернути, але Байда пустив свого коня чвалом до Могили, і мій кінь теж за ним пішов. Тут ми впізнали, що то була молодиця з Галчинця з роду Сукурів, Сукурихою дітьми прозивана. Мала лопату й чорного півня, а в торбинку збирала якесь зерня, схоже на просо. Власне, вона й оповіла нам усе те, що ви щойно почули. Змусила тільки поклястися, що раніше, як за п’ятдесят літ від того дня, нікому не розкажемо, що бачили її на Могилі. Потім пішла до села, сіла верхи на лопату і об’їхала довкола наше село, сіючи зерно обабіч себе і тиснучи півня, аби щоразу кричав. Тільки дві хати, що були за рікою, зосталися за межами кола.
І от настав той час, коли чума стала збирати покоси у всіх селах на довкіл. Тоді ж біла карета з’явилася, запряжена шестіркою білих жеребців, з фірманами та лакеями у білому вбранні. Карета прилетіла учвал від Журбинець , та заледве наблизилася до Сукуришиного кола , то стала, наче вкопана. Потім карета щезла, а на її місці з’явився бугай, за ним вершник і нарешті біла дівиця – сама пані Чума. Та й вона не могла переступити кола, тільки регіт чортячий розливався довкруж. В цілому селі ніхто від чуми не вмер, а дві хати, які зосталися за рікою, вимерли до ноги.
Оце нині якраз п’ятдесят літ і проминуло, закляття скінчилося, – завершив оповідь старий Левко, а троє його слухачів сіли на коней і повернулися до села.
Небавом отець Павло Немоловськийпоховав останки Левка. А Могила як стояла, так і стоїть, а люди переказують одні одним оповідь дідову. Минуть роки й віки, а в Галчинцю говоритимуть про Могилу трьох сестер, про чари Сукурихи, як про вчорашній випадок, бо поголос людський, наче світ, великий, і, мов душа, безсмертний.
...
Народився 27. ХІ. 1804 р. в с. Медведів Стародубського повіту на Чернігівщині у родині багатого українського поміщика, що походив з козацького роду. Дебютував віршами у 1823 р. в російських часописах.
Видав у Москві кілька поетичних збірок, в яких оспівав природу й історію України: «Опыты в стихах» (1828), «Лира Ивана Бороздны» (1834), «Лучи и тени» (1848). Автор поеми «Поэтические очерки Украины, Одессы и Крыма» (1837). Жив у своєму родовому маєтку, постійно провідуючи Москву та спілкуючись із тамтешніми літераторами.
Помер 7. ХІІ. 1858 р. у с. Медведів.
Легенда «Золота гора» публікується у перекладі упорядника за альманахом «Утренняя звезда на 1840 год», Петербург, 1840, стор. 99 – 115.
Золота гора, або я тебе вирятую
(українська легенда)
Була година лихоліття. Бурхливим потоком ішли шведи на Русь православну. Тоді й Україна, моя Вітчизна, колишня жертва воєнних розрух, давняя страдниця за святу справу, не вбереглася від злигоднів. Вона пам’ятала свого Богдана і не знала, що крамольний гетьман, який піднісся був на найвищий щабель почестей і влади, гордо замислював перемінити булаву свою на скіпетр. Та ледве універсал Мазепи із табору під Симеонівкою пролунав на Україні, ледве чутки про наближення запрошених ним шведів розлетілися від стародавніх стін Новгорода-Сіверського до далеких кресів південної України, войовничі серця козаків запалали помстою.
Хай же буде благословен тлін ваш, далекі витязі України! Не байдужими очима дивляться правнуки на мовчазні, але красномовні пагорби, під якими шляхетні кості ваші, перемішавшись із кістяками суперників, прийняті були до обіймів землі – спільної неньки!
Приємно провідувати ці славетні могили і весняної пори, коли вони яскраво зеленіють, і взимку, коли сніги загортають їх пухкою габою, а верхи могил височіють, мов чола дідуганів-очевидців минулого.
В непроглядних лісах села Вороб’ївки, неподалік від Новгорода-Сіверського, бовваніє і донині одна із таких могил, оточена неосяжними яругами: з дна їхнього піднімаються велетенські сосни, що ледве сягають вершин могили, а в підніжжі його дзюрчить узруївська срібновода криниця. Старі люди кажуть, що в цім місці були колись розбійницькі схрони, що ховалися в нетрях лісу, як у неприступній фортеці. Там-то й об’явилися товпища шведів. Хто їх переможе в такому страшному, сливе зачарованому місці?
Та ось на світанку із-за гори, що прилягала до Вороб’ївського бору, насунулась якась густа хмара. «Чи то не царськеє військо, чи не козаки реєстровії, або компанійці?» – міркували перехожі, але не вгадали. З берегів Дес-ни, Унечі і Ваблі, з різних сіл і хуторів потяглися валки селян, що були озброєні абичим. І, покинувши родини на Божу волю, розсипалися на всьому терені, готові разом із військом пригостити вогнем та мечем липових союзників. Даремно ті говорили їм: «Ми ваші, а ви наші!», даремно посланці Мазепи намагалися вгомонити несподіване хвилювання. Розлючена вольниця, мов небесная кара, губила шведів без жалю то в лісах, то на дорогах. Що ж міг учинити гетьман зі своїми прихильниками? Голос народу – голос Божий.
Наче покликаний у свідки земних тривог, місяць виглядав із-за хмари і світлими очима озирав сотні дві козаків, що спинилися коло узруївської криниці. Поміж ними виділявся вродою їхній отаман. Чорні, як смола, очі й волосся відповідали смаглявому кольору обличчя, яке відсвічувало українською лагідністю і шляхетністю. Мовчки він крокував туди й сюди, або, спершись на шаблю, уважно розглядав обрій. Нерідко сльози зблискували на його довгих віях, та він, намагаючись приховати свою тугу від товаришів, бадьоро давав команди.
– Щось не видно клятих нехристів, – говорив він комусь. – Кишать собі, наче змії у Вороб’ївській пущі, та тільки дратують нас надаремне! Скорше б уже на життя чи на смерть змірятися з ними.
– Правду кажеш, Хомо, – відказував його співрозмовник, – всім уже надокучила шведська хитрість. Троє діб волочимося даремно, може, хоч цієї ночі пофортунить. Не журися, Хомо, так. Чи ти маєш щось потаємне на серці? Признайся лучче товаришам. Ми у всьому тобі віримо, тому й вибрали на отамана. Повір же й ти нам свою журбу, то, дасть Біг, і повеселієш.
– Тяжко мені говорити вам, чесне товариство, про своє горе, але хай буде по-вашому. А ви ж мене не згадуйте поганим словом, коли згину у нинішнім бою. Слухайте ж, скажу вам усю правду… Ще замолоду припала мені до серця козачка Докія, що жила біля нашого хутора. Чепурна така дівчина! Вона мене теж покохала. Бувало, і гуляємо разом, і пустуємо, і пісні співаємо. Діло було дитяче, ніхто нам не перечив. А як котрогось дня, траплялося, що ми з Докією не бачимось, так у обох у нас серденько і занедужає! Ото вже і я підріс, і вона розцвіла, мов маків цвіт. Ще сильніше ми стали одне одного любити, хоч ані я своєму батькові, ані вона матері не сміли в тім признатися.