Сказавши се, Іванів батько тричі перехрестився, ліг зі старою, котра давно вже хропіла і не чула, що її чоловік розказував, а Іван і собі поліз на піч. Тільки що погасили вони світло, аж і тут-таки де не взялась зозуля. Сіла під вікном і стала кукувать.
– Щось недобре вона віщує! – сказав, зітхнувши, старий.
А Іван так само, як і Оксеня, всю ніч не спав, і всю ніч зозуля над ним кувала.
ІІ
Настала осінь: всі люди вже обробились, обжались та, позасівавши поле, тільки просили милосердного Бога, щоб їм послав хороший урожай. Наступила та пора, що старії люди віддихають від літніх трудів, а молодії женяться. У хаті Прокопенка й Настенка тільки й думали об весіллі.
– Ти, Іване, – казав батько свойому сину, – у п’ятницю підеш на базар, бо треба скупить дещо к весіллю, а у суботу пошлемо до молодої старостів.
Тут почули вони, що у їхній церкві дзвонять.
– Для чого се дзвонять? Сьогодні понеділок і празника нема ніякого… Се, може, дзвонять за упокій. Ну, вічний йому поклін, царство небесне!
Аж ось у хату увійшла шинкарка Перепелиха. Бачте, почула, що тут думають справляти весілля, так оце вона прийшла сказать, щоб ні в кого не брали горілки, опріч неї. От вони погомоніли трохи об тім, а далі старий Настенко й пита:
– А що, чи не чула ти – де то вже тобі не чуть: к тобі кожний день ходять люди із усього села – дак чи не чула ти від кого, хто у нашому селі вмер?
– Батечки святі! Я й забула вам сказать, що вмерла ваша родичка Степанида. Да як – нехай Біг сохранить! – вона страшно вмерла! У мене уранці була одна жінка, котра се бачила. Сказано, ледащо!
– А як же вона вмирала?
– Як!.. Сяя ж жінка була там до самісенької її кончини і розказала мені усе. Отже, перед самою кончиною Степанида кріпко не своїм голосом закричала: «Ох, лишенько мені! Порятуйте ж мою душечку! Дайте хоч мені вмерти! Ох, болить моє серце!.. А ви що за люди стоїте в головах і в ногах? Се ви прийшли за моєю душею: беріть її, тільки глядіть, щоб мені було тепло у вас у пеклі. Ай! Душно! Жарко!» А опісля вона зиркнула на людей і сказала: «Люди добрі! Порятуйте мене!» Тут усі догадались, що вона відьма, а як відьма коли вмирає, то завсіди треба зняти стелю, а без сього вона не може вмерти. Ну, тут були старі люди, котрі знали се, і зараз же взяли да й зірвали стелю. Тільки що зірвали, от Степанида і стала кончаться: заплющила очі, а далі знову їх відвела, зареготала на весь рот і духа спустила.
– Біг накаже погане сім’я, – сказав, перехрестившись, старий Настенко. – На тім світі вона відвітить за свої діла.
Наступив четвер. Іще звечора потолкували батько й мати, що треба завтра на базарі скупити синові дещо для весілля. Іван ліг скоро спати, щоб завтра раніше встати, бо до города було хоч і недалеко, а все-таки верстов з десяток набереться.
Ще тільки на світ бралося, як Іван, прихопивши рублів п’ятнадцять, пішов на базар. Ніч була темна й холодна. Незабаром пройшов Іван село і зійшов на кладовище, що за селом, недалеко від великої дороги. Не знаю чого, а тільки щось йому стало сумно, а то найбільш тоді, як порівнявся з могилою своєї тітки. Він перехрестився і прискорив кроку. Та, як уже йшов по дорозі, то здалося йому, наче хтось за ним крадеться. Озирнувся назад… Аж – Господи твоя воля! – на кладовищі на однім хресті щось біліє, як сніг, та вихається, мов на колисці. Циганський піт пройняв Івана.
«От тепер же я пропав! – подумав він, хрестячись. – Треба тікати. Може, де попереду зустріну людей, котрі ідуть на базар».
Зиркнув назад, аж привидіння вже недалеко від нього та так прямісінько до нього і йде. Побіг Іван так, що й землі під собою не чує. А мертвець за ним гониться. Іван зобачив збоку дерево й кинувся до нього. То була стара верба, розбита громом, уся середина була в неї пуста. Він у ту вербу заховався, присів і очі заплющив, щоб не бачити мертвеця. Одначе не витримав і таки визирнув. Вже мертвець не більш як кроків десять від Івана. Усе ближче… ближче… «Ти тут!» – крикнув він так голосно, що, може, верстов за десять було чутно…
Щойно засвітилося в хаті у Прокопенка, як щось під вікном як не зарегоче: «Ха! ха! ха!» – та так страшно, що староста і його жінка аж побіліли. А затим у відчинену кватирку просунулася синя-пресиня рука і киває якраз на піл, де лежала, укрившись постілкою, Оксеня.
Ні живі ні мертві були старі, як уздріли синю руку. «Кукуріку!» – півень, і де тобі ділась тая рука.
– Добре, що наша Оксеня ще спить, а то б і вона злякалась, – проказала, хрестячись, мати.
– Нехай собі спить з Богом, – мовив батько.
От розсвінуло, стара затопила хату, а Оксеня все спить.
– Збуди Оксеню, – сказала мати і вийшла до хліва.
Охрім став будити свою дочку та якось і приторкнувся до її руки. «Чого се у неї такі холодні руки?» – подумав собі, а як розкрив, то побачив, що у неї все тіло холодне. Тоді припав до її грудей – а вона й не дише.
– Ой, Боже ж мій! – закричав Охрім так розпучливо, що його почула жінка на дворі.
– Що тут таке? – сполохалася вона.
– Ой лишенько ж нам! Глянь, жінко, на Оксеню – вона вмерла!
Оксенина мати не тямила, що робить.
– А Боже ж мій! – гірко заплакала вона. – Моя донечко, моя голубочко! Ти ж збиралася на весілля, а тепер ляжеш у сиру землю!
– Здрастуйте! – сказав, убігши в хату, Чечилів парубок, а далі бачить, що тут плачуть та й став, як укопаний. Ще вчора він бачив, як ішла Оксеня за водою, а тут лежить уже мертва. Тут йому розказали все, як було, і що хтось у їхнє вікно просував синю руку.
– Що за диковина? – здивувався парубок. – А там за селом, недалеко від гостинця, знайшли розірваного чоловіка. Там саме неподалік ночували чумаки, і вони говорили, що чули, як спершу хтось крикнув: «Ти тут!», а далі хтось несамовито так заверещав, наче його давили. Наші хлопці дивились на мертвого і говорили, що якраз як син Настенка – та не знаю.
– Син Настенка! – зойкнули в один голос старі і залилися гіркими сльозами, бо надіялися мати його своїм зятем, а тепер і він і їхня дочка на тім світі.
– Піду тепер до Настенка, – сказав парубок, – спитати, чи в господі його син.
Щойно він устиг зайти в хату до Настенків і розказати про все, як за дверима почулося: «Відчиніть!» Мати Іванова відчинила, а там… Пресвята Богородице! Два десятника держали на руках куски розірваного Іванового тіла. Вони внесли його в хату і положили на стіл. Бездиханні упали на землю батько й мати, як уздріли, що се їх син. Тут позбігалися сусіди, почали біля них панькаться, і їм стало лучче. Опісля, поплакавши, мати з другими жінками стали обмивать і убирать свого сина, а батько позвав чоловіків та став з ними труну робити.
На третій день поховали Івана й Оксеню в одній ямі, проклинаючи відьму. А скільки було народу на похоронах! Дак і Боже упаси! Зійшлися, бачся, із усього села, бо усякому в диковину була така смерть і усяк подумав собі: «Нехай наградить їх за се Біг милосердний і пошле на тім світі Царство Небесне! Коли тут їх розлучила зла недоля, дак нехай вони там ізійдуться укупі й будуть радуваться!»
ІІІ
– Чи бач, жінко? – питав, дивлячись у квартиру, Іванів батько. – Скільки йде пребагато людей! Чи не ховать кого? Дак ні ж бо: труни не видно, і у церкві не дзвонять. А піду спитаюсь у людей, що се означає.
А чого ж то справді зібралося стільки народу, і куди він іде?… Мало не зо всього села зійшлися люди, старі й молоді, щоб подивиться, як будуть пробивати прокляту відюгу. От відкопали, розкрили домовину – на відьмі була порвана вся одежа, і вона лежить не догори, а ниць. Тут уже всі здогадалися, що се неодмінно вона згубила зі світу Івана й Оксеню. Коли ж її перевернули, то побачили на її морді кров.
Два чоловіка, обернувшись постілками, стали пробивать відьму. Уставили кіл проти серця, один чоловік держав за кіл, а другий довбнею по колу стук!.. Кров аж свиснула! Пробивши, укинули в яму і ті постілки, котрими обертувались чоловіки, засипали яму землею, а могилу зрівняли, щоб і зовсім її не було знать.
Отака пригода лучилася в тім селі. І не було на теє ради.
Втоплениця
I
– А що, Миколо, чи все благополушно? – спитав батько сина, котрий тілько що приїхав із нічлігів та, поставивши у хліву коней, увійшов до хати.
– Слава Богу! Коні наші цілі, і ніякий звір не тривожив їх ніччю, – відказав син. – Та от що було у Чорному, де ми сьогодні ночували. Ледве усі нічліжники не покидали своїх коней і не дали драла із лісу.
– Що ж там таке з вами було?
– Гм! Що? Тепер днем і в хаті страшно вимовити… – Промовив Микола, запалюючи люльку. – Ми цілісіньку ніч трусилися від переляку, мов у крещенські морози… Ото ми іще позавчора зговорилися їхать на нічліг у Чорний Яр, бо там добра дуже паша. А вчора таки й поїхали і там, недалеко від хати, що ото на тім боці ставу, обібрали собі місце. Ніколи ще не було такого великого з’їзду, як учора. Трохи що не з усього села зібралися хлопці. Ну, ми, попутавши коні, розклали вогню, повсідалися кругом, а Тимошенків Юрко й каже:
«Хлопці! А чого нам оце без діла сидіть? Гляньте, який великий вогонь розклали! Тепер би славно спеклась картопля. Ануте лишень беріть мішки та катайте в село за картоплею».
А нашим хлопцям і на руку ковінька, їм тілько напомени, а вони готові хоч в огонь. От зібралося чоловік, може, п’ятнадцять і прудко пішли в село красти картоплю. Невзабари понаповняли хто мішки, а хто пазухи і гайда з городу. Вийшли за село, заспівали пісню: ідуть, жартують, регочуть – звісно, молоді… От так два парубка, Антипенко й Передеренко, відстали од гурту і тюпали далеко позаду. Несуть на плечах картоплю, курять люльки та так і до тії хати дійшли, що біля ставу пустує.
«Василю! – каже Антипенко. – Глянь, у хаті світиться! Що се означає? Тут же, бачся, давно вже й люди не живуть. Хіба чи не наші хлопці задумали там ночувати».
«Справді світиться! А ходім же побачимо, що вони там роблять. Да спершу зирнем у вікно».
От, сказавши сеє, увійшли у двір, підійшли до вікна, Антипенко перший у вікно й зирк. А се діялося вже опівночі.
«Ого, чи бач, Василю! Да тутечки, видно, якії-небудь заїжджі пани зостановилися ночувать, бо на столі стоїть свічка і покладені тарілки, ложки, ножі й виделки. Да який превеликий стіл і тарілок скільки! Мабуть, чоловіка на двадцять зготовлено!»
«Ану, постій і я подивлюся, – сказав Василь, – що там за чудо… Що за диковина! Та й у хаті нема нікого…»
Та з сими словами й зиркнув набік, аж коло печі якась панночка порається – виймає горщики і наливає страву у полив’яні миски. Панночка в білому платті, на голові гребінь, а намиста, намиста! – уся шия так золотом і сяє. Яка ж вона спереду має бути, думають хлопці, коли ззаду така пишна. Тим часом панночка, наливши у миски якоїсь страви, положила ополоника на горщик, взяла в руки по мисці і відвернулась від печі… Господи, твоя воля! Лице у панночки було синє, мов сукно, і руки сині, а із рота вода так і крапала. Наші парубки тепер тільки здогадалися, що се за панночка, що се якась русалка наготувала вечеряти ще й другим русалкам. Вони як пустяться відтіля – і мішки з картоплею покидали, аби б мерщій убраться од такої панночки. Відбігши чимало від хати, озирнулись назад – а там у двір із лісу дівок, може, зо двадцять у білому платті так і шмигонуло. Антипенко й Передеренко прибігли до нас білі, мов полотно, а ми на той час сиділи коло вогню та пекли картоплю.
«Де се ви так барились?» – питаємо.
А вони давай нам розказувати і, хоч нас було тут чимало, то все-таки кріпко злякались. Хотіли ми вже побрати коні та скоріш і драла з лісу. А далі трохи й осміліли, бо тут були й старі люди.