– Доброго дня, Краснодаре, – привітався охоронець, усміхнений сільський дядько років за п’ятдесят. Щодня він прокидався о п’ятій і на велосипеді їхав зі свого села на роботу. Дві години, якщо дорога хороша. Взимку дуже не наїздишся, то він переселявся сюди і ночував у коморі на першому поверху. Тиждень жив тут, тиждень вдома.
– Доброго, Петре.
– До вас клієнт приходив.
– Так рано? – здивувався я, а сам вилаяв себе, що запізнився. Треба було їхати, а не прогулюватися.
– Ага, сказав, що за годину ще зайде. Що сьогодні в меню? – охоронець принюхався до торби з їжею, яка духмянила повітря.
– Суп з реберцями, макарони з рибою та млинці з сиром та медом.
– Ого! І що, твоя шефиня з’їсть все це? – охоронець показав руками дебелий розмір торби з їжею, яку я ніс.
– Понамка – боксер, спортсмени завжди добре їдять, – запевнив я.
Охоронець закрутив головою.
– Вона ж і невеличка. Нехай там баскетболістки, що під два метри…
– Тут все залежить від швидкості обміну речовин, а не від розміру.
– А правда, що ти нічого не їси, а з сонця годуєшся? – спитав охоронець і заворожено подивився на мене.
– Так, – збрехав я.
– І що, вистачає?
– Влітку – так, а взимку – доводиться під’їдати трохи. Замало сонця. Якби десь ближче до екватора жив, у Туреччині чи в Єгипті, там би вистачало цілорічно.
– Слухай, а як ти їси те сонце? – охоронець дуже зацікавився.
– А для чого тобі?
– Та як для чого! Вчора триста гривень віддав за комбікорм для свиней. Ото якби свиней на сонце перевести, можна б було добряче економити! – чесно зізнався Петро.
– Ні, не вийде зі свинями. Щоб сонцем харчуватися, шкіра мусить бути чиста, без волосся.
– Та яке там у свиней волосся! І їх же поголити можна, як треба!
– Все одно не вийде, бо для сонцеїдства потрібно зосереджуватися і відкривати чакри. У свиней якісь чакри мають бути, але зосередитися не вийде, – запевнив я.
– Погано. Я вже думав, ото б свиней на сонце перевести. І продавати потім сонячне сало. Звичайне по тридцять, а сонячне по шістдесят гривень за кілограм! Бо екологічно чисте і корисне для здоров’я! Сало, що увібрало в себе енергію космосу!
– Це ти сам вигадав? – здивувався я такій маркетинговій спритності простого сільського дядька.
– Та ні, рекламний агент один приходив, просив пропустити. Я йому сказав: вигадуй рекламу для сонячного сала, тоді пройдеш. Він і вигадав. Непогано ж? Сало, що увібрало в себе енергію космосу!
– Та непогано. Або можна ще так: сонячне сало – промінь світла у темряві буття, – запропонував я.
– Якось той, похмуро, – закрутив головою Петро.
– На похмурості гроші можна й зробити, бо ж товар не простий, ексклюзивний.
Я впевнено закивав. Дурив голову зовсім не для того, щоб насміятися з селюка. Це моя добра панна Понамка Хаос наказала, щоби я потроху розпускав чудернацькі плітки про нас. Казала, що для нашого бізнесу добре, коли будуть про нас люди балакати щось загадкове і незрозуміле. Ото і пустив я мульку, начебто сонцем харчуюся.
– А он, до речі, і ваш клієнт. На вулиці сидить! – Петро вказав на якогось чоловіка, що сидів на лаві біля будівлі і палив цигарку.
– О, дякую. Зараз спитаю, що йому потрібно.
– Слухай, а кролів теж не вийде на сонце перевести? Вони в мене кастровані, спокійні, – з надією спитав Петро. – Їх же сто штук, жінка з ніг збивається, щоб трави їм накосити. А так би я шифер з кліток скинув і нехай сонце їдять!
– Про кролів подивлюся в літературі, – пообіцяв я і поспішив на вулицю. Роздивлявся клієнта і намагався проаналізувати, як вчила Понамка, чи буде від нього зиск, чи ні. Років під шістдесят, у костюмі, відносно новому. При краватці. Чиновник? Ні, бо он руки натруджені, збиті, у чиновників руки білі, ніжні, пальчики, як сосисочки. Але й не селянина руки. І сам на вигляд інтелігентний. Та й палить цигарки недешеві. Бозна-хто такий.
Підійшов, чоловік здивовано на мене подивився.
– Доброго дня, мене звати Краснодар Горностаєв, я з детективної агенції «Хаос», – привітався я і гостинно посміхнувся. Коли поступив до «Хаосу», хотів узяти простіше псевдо, але моя добра панна Понамка сказала, що нічого змінювати не потрібно, бо Краснодар Горностаєв – те, що треба для ТОВ «Хаос». Чесно кажучи, не думав, що надовго тут затримаюся, бо кому потрібна детективна агенція у маленькому українському місті, де колись все вирішували бандити, а тепер прокуратура? Але виявилося, що в Оклункові було достатньо людей, які мали проблеми, але не хотіли звертатися за їх вирішенням до органів. Бо прокурори мали завеликі вимоги і впевненість, що весь світ їм винен. То у «Хаоса» були клієнти, не те, щоб багато, але ми якось виживали.
Клієнт здивовано подивився на мене.
– Так той, мені казали, що у «Хаосі» дівка працює, – нарешті сказав він.
– Правильно казали. Але зараз наш генеральний директор Понамка Хаос на завданні. Я можу вислухати вашу справу. Якщо не проти, ходімо до офісу.
– Ну, ходімо, – кивнув дядько, трохи розгублений.
Ми зайшли до будівлі, Петро записав клієнта до журналу відвідувань. Микола Ігнатович Налімов – директор фірми «Оклунків-зв’язок». Не чув ані про нього, ані про фірму. Ми пройшли до ліфта. Микола Ігнатович придивлявся до моєї торби, з якої віяло смачним обідом для Понамки.
Піднялися на наш поверх, я провів клієнта до офісу, сам сховав їжу в задній кімнаті. Там у нас і їдальня, і місце, де Понамка спить після обіду.
Я сів за лептоп і відкрив документ нової справи.
– Слухаю вас, – звернувся до гостя.
– Мені треба знайти людину, – сказав він.
– Кого саме?
– Мого співробітника, Іллю Нетудихату.
Я записав і посміхнувся прізвищу. Любив такі незвичні, козацькі. Всі ці Іваненки, Петренки, Михайловські та інші видавалися мені банальними та нудними. А тут – Нетудихата!
– За яких обставин він зник? – спитав я, а сам подумав, що обставини, як завжди, прості. Хлопець зібрав гроші з клієнтів і зник кудись. Міліція за такі справи береться, лише коли хлопець десь поблизу, його можна притиснути, потягти з нього гроші. Якщо ж той улив непомітно, сховався невідомо де, то міліції його шукати нецікаво. Могли б за справу узятися бандити, але з ними клієнт зв’язуватися не хотів. То прийшов до нас. Комерційний розшук, такі випадки у нас траплялися частенько. Ми знаходили людину, повідомляли її адресу, а потім вже клієнт вирішував, як натиснути і повернути гроші. Чи за допомогою міліції, а чи тих же бандитів. Ми не брали в цьому участі, бо моя добра панна Понамка Хаос вчила поважати законодавство, особливо кримінальне. Я теж був тільки за законність у справах, бо з моєю біографією краще не потрапляти до рук слідчих органів.
– Його викрали, – несподівано сказав клієнт, зруйнувавши всі мої припущення.
– Викрали? – перепитав я, бо Оклунків не Чечня якась, тут людей зазвичай не викрадають.
– Так, викрали. До нас прийшли клієнти. Якісь дуже дивні. Ось, я їх записав, – чоловік подав мені флешку.
Я вставив її у лептоп.
– Тека «Чубаті», – підказав чоловік.
Я зайшов у теку, побачив відео, натиснув на нього. Пішло зображення з камери спостереження, встановленої, мабуть, у кабінеті гостя. Ось він сам за столом, ось до нього прийшли. Звука немає, тільки зображення.
– Що це за цирк? – здивувався я.
Бо на відео побачив трьох чоловіків дивного вигляду. Один високий, міцний, з голеною головою, але не повністю, а з довгим та пишним оселедцем, закрученим за вухо. При вусах. Двоє інших були нижчі, не такі широкоплечі, з повністю поголеними головами, без вусів. Той, із оселедцем, був одягнений у жупан і червоні шаровари. Підперезаний широким поясом.
Двоє інших одягнені у полотняні штани, сорочки та безрукавки. Схожі на артистів провінційного театру у виставі української класики.
– Ага, бачите! – збуджено спитав гість і тицьнув пальцем в екран.
– Хто це?
– Клієнти. Прийшли і замовили у нас обладнання.
– Так і прийшли? – здивувався я, бо не бачив, щоб люди у шароварах вулицями ходили.
– Так і прийшли. Я сам ледь з крісла не впав, подумав, чи не розіграш бува, – пояснив гість. – Але ні, не розіграш. Головний у них цей вусатий, з оселедцем. Поголені його слухаються і слова проти не скажуть. Так ось, вони замовили у нас обладнання для побудови системи зв’язку. В них біля двадцяти об’єктів, які треба обладнати раціями, щоб створити єдину систему зв’язку. Цікаве замовлення, ми нарахували одного обладнання і матеріалів десь на двісті тисяч.
– А вас не здивувало, що вони так виглядають?
– Слухайте, у мене фірма, мені заробляти треба! Хоч з рогами прийдуть, але якщо потрібен їм зв’язок, то я зв’язок зроблю! – трохи роздратувався гість.
– Вони виглядають, як клоуни.
– А ось і ні! Можливо, на відео і як клоуни, але в житті все було серйозно. Дуже серйозно. Я давно в бізнесі, у дев’яності доводилося мати справу з бандитами. Так ось, ці хлопці були дуже серйозні. І як би там вони не одягнені, але сміятися мені не хотілося!
– Вони погрожували вам?
– Ні, зовсім ні. Але ось цей, з оселедцем, говорив так, що я одразу зрозумів: краще з ним не жартувати. Знаєте, є такі люди, які говорять, а ти відчуваєш ніж під горлом. Ось і з ним було так само.
– Зачекайте, а це що в нього? – здивувався я і тицьнув пальцем в екран.
– Шабля. У цього, з оселедцем, була шабля, а у поголених – кинджали. Бачите, за поясами.
– Вони що, з Кавказу? – спитав я.
– Та ні, розмовляли по-нашому. Ну, як по-нашому… – гість зам’явся. – Я їх більш-менш розумів, але це була і не українська, і не російська.
– А яка ж?
– Ну, не знаю. Зараз так не говорять, але я їх розумів. Не все, але здебільшого. До того ж один з голомозих міг розмовляти українською.
– Тобто вони точно не з Кавказу? – спитав я.
– А що, на Кавказі є хлопці, які носять оселедці? – здивувався гість.
– Та просто шаблі, кинджали…
– Кавказці зараз із ножами ходять або з пістолетами, судячи з російських новин, – пожартував гість. – Мене ця зброя теж трохи напружила. Хоч вони ж не хвалилися нею, не погрожували, шабля і шабля, є і є. Але якось мені було тривожно, то я попросив аванс. Завжди десять відсотків беру, а тут сказав, що половина суми наперед. І ось дивися!
Гість тицьнув пальцем у екран. Я побачив, як чоловік з оселедцем кивнув одному з голомозих, той скинув з плеча шкіряну торбу, дістав звідки пачку.
– Це бакси? – здогадався я.
– Бакси, бакси! Ти бачиш, скільки? Сантиметрів десять завтовшки! І сотнями ж!
Ми дивилися, як голомозий відрахував гроші і подав їх моєму теперішньому гостю. Той ошелешено почав перераховувати.
– А чому ви вирішили писати це на відео? Щось підозрювали? – спитав я.
– Ні, я просто пишу всіх, хто приходить до мене у кабінет. Про всяк випадок. Щоб не було провокацій. У мене були неприємності з податківцями. Вони з мене тиснули хабар, я їх послав, а вони мене звинуватили у даванні хабаря. На рівному місці! Ледь відбився і після того поставив камеру, щоб мати записи. Ось дивіться, я узяв кілька купюр і попросив секретарку сходити у банк, він у нас на першому поверсі, щоб перевірити, чи не фальшивка. Я з грошима звик бути обережним, а тут досить велика сума. Секретарка збігала, приходить бліда і каже, що долари фальшиві. Всі купюри, які я дав. Добре, що касирка в банку знайома, не викликала міліцію. Секретарку аж тіпало всю. Я теж побілів, вже подумав, що це якась підстава, УБОЗ вирішив наїхати чи СБУ. А ще боявся, що ці хлопці мене порубають на шматки. Але дісталося не мені.