– Слухай, там же немає летовища, я не зможу приземлитися, – сказав пілот.
– А мені і не треба, у мене є парашут, – зареготав Бар-Кончалаба.
– Парашут несправний. З ним не можна стрибати. Давай повернемо назад, – запропонував льотчик.
– Не бреши, парашут я перевірив, він у робочому стані. Летимо.
– Що ти зробив з Красею? – спитала Понамка.
– Трохи пригостив по голові. Він живий, не хвилюйся.
– Навіщо ти чекав нас, щоб полетіти сюди, чому не полетів сам?
– Бо думав, що ніхто не погодиться. Льотчики – забобонні люди, їх важко переконати. А тут ви з’явилися і все вирішили! – Бар-Кончалаба зареготав.
– Там дійсно небезпечно! – дратувався пілот.
– Тримайся якомога нижче, і тоді у вас буде шанс врятуватися! – наказав письменник.
– У нас, а в тебе? – спитала Понамка.
– За мене не хвилюйся!
– Ти просто вистрибнеш? А що далі, куди ти підеш?
– Чула щось про Райгород? – хрипко сказав Бар-Кончалаба.
– Райгород? Що це?
– Місто для героїв, де вони отримують вічне життя і рай. Ось я туди.
– Що за маячня? – скривилася Понамка, яка була не схильна до метафізики.
– Не маячня!
– Ти віриш у рай? – Понамка зареготала.
– Ще раз засмієшся, і я тебе пристрелю, – крикнув ображений Бар-Кончалаба.
– Чорт, мужик, ми ж там всі загинемо! Туди пацани на винищувачах боялися літати, а не те що на цій шкарбанці! – закричав льотчик, який, судячи з голосу, дійсно дуже хвилювався. – Нам кранти!
– Не панікуй! Тримайся нижче, тільки за дерева не зачепись. Коли я вистрибну, розвернешся і повний вперед. У вас дуже хороші шанси врятуватися.
– Слухай, а можна і мені у той Райгород? – несподівано спитала Понамка.
– Що? – письменник дуже здивувався.
– Хочу з тобою у той рай для героїв.
– Ні!
– Чому?
– Тому! І не відволікай мене! Мовчи! – Бар-Кончалаба щось роздивлявся, мабуть, мапу. – Ага, он покинута фортеця. Тримайся праворуч від неї. Ще недовго! А ти сиди, де сидиш! – це він крикнув мені, бо я намагався підвестися. Але не міг. У голові бозна-що. Він добряче мене вдарив. Клятий письменник, я ж підозрював, що якийсь він гнилий, щось затіває!
Сидів на підлозі, вібрував разом з нею. Летіли. Ніхто більше не розмовляв, всі були напружені.
– Так, он він, Райгород! – крикнув Бар-Кончалаба. – Лети до того поля. І набирай висоту, я не хочу розбитися! Набирай! Там я вистрибну і летіть, куди хочете! Давай! Так, добре. І не намагайся зі мною жартувати! Я стрілятиму! Зрозумів? Стрілятиму!
– Спокійно! Спокійно! Стрибай, тільки не психуй! – попросила його Понамка.
– Я пішов. Всім залишатися на своїх місцях!
Бар-Кончалаба позадкував з кабіни.
– Не рипатися! – це він кричав мені. В нього був пістолет, звичайний ПМ. Я ліг на підлогу, притиснувши руки до голови. Бар-Кончалаба відкрив двері і визирнув. Потім крикнув: – Дякую за приємне товариство! Бувайте! – він стрибнув.
Слідом за ним із кабіни стрибнула Понамка. Зачинила двері, підбігла до мене.
– Красю, як ти? – вона допомогла мені підвестися і підвела до сидіння.
– Та нічого, добре, – кивнув я.
– Молодець, тримайся, все позаду! – вона витерла мені кров з обличчя. – Зможемо полетіти до тих паничів? Мені треба дещо подивитися, – спитала у льотчика.
– Та які паничі? З мене вистачить пригод! Додому! – верещав він.
– Чого він так злякався? – здивувався я, бо льотчик не був схожим на істеричку, але зараз поводився саме так.
– Не знаю, просто не чекав такого, – посміхнулася Понамка.
– Клятий письменник, – скривився я. – Відчував, що з ним щось не так!
– Ага, якийсь божевільний. Добре, що сам вистрибнув, а не довелося викидати, – вона зареготала. – Ну що, тримайся ось за поручень. Тримаєшся?
– Так, дякую, Понамко.
– Все буде добре, ми вже повертаємося.
Вона повернулася до кабіни, я дивився в ілюмінатор. Ріка, по берегах ліси, якась тінь майнула згори, я намагався побачити, що то було, втиснувся обличчям в ілюмінатор, але нічого не побачив. Підвівся, щоб перейти до протилежного борту і подивитися звідти, коли раптом удар, від якого літак здригнувся. Перерваний вереск пілота, лайка Понамки, я покотився по салону, ледь не почав блювати, так мені було зле і страшно. Підхопився, бо Понамка могла бути у біді, я мусив допомогти своїй добрій панні. Зробив кілька кроків і зупинився. Бо в ілюмінаторі по правому борту побачив величезного змія, який летів паралельно з нами. І тримав у величезній пащі пілота! А потім узяв убік від літака. Мене почало трусити від нервів! Двигун ревів, а літак нахилився вперед.
– Чорт! Красю, пілот кудись зник! Ми падаємо! – закричала Понамка. Кричала вона не тому, що злякалася, а просто перекрикувала двигун і інформувала мене про ситуацію.
Ми дійсно падали, літак нахилився вперед, і я побіг до кабіни. Ноги підгиналися, мене всього трясло.
– Фак, падаємо! – продовжувала доповідати Понамка. Я забіг у кабіну. Вона була вся у крові. І велика дірка ліворуч, якраз над місцем пілота. Самого пілота не було, змій схопив його і вирвав з крісла. – Земля! – закричала Понамка, і я побачив, що попереду на нас летіла земля, дерева, ліс. – От херня! – крикнула Понамка.
Я штовхнув її праворуч, на порожнє сидіння, а сам стрибнув у крісло, де раніше сидів пілот. Обома руками схопився за важіль керування, вперся ногами і потягнув його до себе. Двигун ревів, ми падали, земля ставала все ближче. Я помітив, що ми падаємо не так прямовисно, як раніше, але здавалося, що все одно нам забракне часу. Я відчайдушно тиснув важіль на себе і заверещав. А потім дерева, що були вже поруч, несподівано зникли, і ми побачили небо. Понамка радісно закричала, але нас завалило на правий бік. Я трохи зменшив оберти, намагався відчути літак. Мені вдалося його вирівняти.
– Йо, Красю, ти що – льотчик? – закричала Понамка і здивовано подивилася на мене.
– Ні, але десь тисячу годин на авіасимуляторах налітав. Щоправда, на сучасних винищувачах, а не на таких музейних експонатах, – я вже контролював літак, роздивлявся, куди летіти. – Понамко, витри кров з карти, – попросив її, бо сам боявся кинути важіль керування.
– Красю, ти крутий! А я думала, що ти порнуху годинами дивишся! Сидить, напружене таке, пика червона! – вона витерла мапу. У дірку, через яку витягли пілота, сильно задувало. І мені було страшно.
– Понамко, іди у салон, дивися в ілюмінатори по обидва боки, щоб нас знову не атакували, – попросив я.
– Добре! – вона стрибнула у салон.
– Чисто! – крикнула невдовзі. Я кивнув. Роздивлявся мапу. Але вона була до одного місця, бо це мапа території навколо Оклункова. От би мапу Бар-Кончалаби сюди! Згадав, що ми летіли до башти на захід, потім узяли на північ і так тримали, аж поки не дісталися покинутої фортеці. Потім узяли трохи на схід. То зараз летіти на південь і дивитися, чи не побачу знайомі орієнтири. Збільшив оберти, мені хотілося якомога швидше забратися звідси.
– Понамко, що там?
– Чисто! Красю, як виберемося, я тебе буду називати Нестеров! – крикнула Понамка і засміялася. Вони любила стресові ситуації, у ній починав грати адреналін, а мені було дуже страшно. Схопився за важіль, перелякано оглядався навколо. Потім подумав, що ніколи ж не садив «кукурудзник». Якби «F-16», я б його посадив, я стільки разів його садив, я знав, що робити! Але цей «Ан-2»! Хоча технологія приблизно однакова. Знизитися, зменшити оберти, трохи задрати ніс і все. Клятий письменник! У яку халепу нас втягнув!
Краєм ока я помітив щось праворуч.
– Понамко, праворуч! – закричав з переляку.
– Щось наближається! – Понамка зовсім не злякалася. – Диви, падла, дракон, чи що?
Мене почало трясти ще більше. Збільшив оберти до максимуму. Але ця шкарабанка така ж швидка, як гуска на дорозі. Дракон наближався до нас.
– Нам капець! – заволав я. Якби це був невеличкий літачок, щось на кшталт «Сессни-180», можна було б спробувати маневрувати, але не на цьому сараї з крилами!
– Не бійся! Коли воно наблизиться, розвернись до нього правим боком, три секунди і різко вниз! – крикнула Понамка.
– Що ти замислила?
– Виконуй! – строго закричала Понамка.
– Слухаюсь! – відповів я з якимось полегшенням. Бо тепер можна було не чекати вірної смерті від якогось прибацаного чудовиська, якого бути не може, а виконувати накази керівництва. Подивився праворуч. Тварюка наближалася. Як вона могла так швидко літати? А хер з нею, мені було начхати, Понамка знає, що робити.
– Давай! – крикнула вона.
Я повернув літак праворуч. Почув постріли. Постріли! Чотири постріли, а потім я різко звалив літак униз, майже штопор, але удар у крило, літак кілька разів крутнуло, мене ледь не викинуло з крісла. Змушений був кинути важіль, щоб втриматися. Потім таки схопив його, ледь вирівняв літак, озирнувся.
– Понамко! – заверещав щосили, бо злякався, що її викинуло у двері, через які вона стріляла.
– Спокійно! – відповіла вона. – Не бачиш ту падлу?
– Здається, ні!
– А що то тече з крила? – спитала Понамка. – Праворуч!
Я кинувся дивитися. Рідина, жовтувата рідина, наче «кукурудзник» вирішив посцяти. Рідина витікала зі вм’ятини, що залишилася після удару тварюки об крило.
– Бозна! – крикнув я, повернувся у крісло, а потім побачив, що стрілка на датчику пального швиденько прямувала ліворуч. – Херня, нам пробили бак!
– Ну, буває, не хвилюйся! – заспокоїла мене Понамка. Я дивився вниз. Під нами ліси. Сідати в них – вірна смерть.
– Понамко, нам потрібна галявина! Якесь чисте від дерев місце, де я спробую посадити літак. Десь поблизу, в нас усього кілька хвилин!
– Ліворуч ліси! Праворуч теж ліси! – бадьоро доповіла Понамка. Я вилаявся. Датчик почав подавати сигнали, що пальне закінчується. Я намагався порахувати, скільки цей сарай зможе планувати з вимкнутим двигуном. Думаю, що недовго.
– Ну що, Красю, будемо жити? – спитала Понамка, що залізла до кабіни. В руці у неї був пістолет.
– У тебе є зброя? – здивувався я, хоча ж вона стріляла з чогось у дракона і дивуватися я не мусив.
– Є! – Понамка задоволено посміхнулася.
– А чому ти не пристрелила Бар-Кончалабу?
– Красю, я – боксер, а не вбивця. До того ж у нього пістолет був уже у руці, а мені ще треба було його вихопити!
– Ліс закінчується! – крикнув я. Узяв трохи праворуч. – Нам треба дотягнути туди!
– Дотягнемо! – запевнила Понамка, і в цей момент двигун почав кахкати, а потім замовк. Пальне скінчилося.
– Спробуємо полетіти планером, – тихо сказав я. Ми поступово втрачали висоту і швидкість. Кінець лісу ставав все ближче, але не факт, що ми могли дотягнути до нього. – Понамко, біжи у хвіст! – наказав я.
– Для чого? – здивувалася вона.
– У хвості найбільші шанси вижити! Швидше!
– Я тебе не покину.
– Понамко, до біса розмови! У хвіст! – заверещав я.
Вона вистрибнула з кабіни.
– Міцно тримайся, буде сильний удар, втримайся, щоб тебе не розбило всередині літака! – крикнув їй. А сам розумів, що вже досить чітко бачу гілки дерев. Метрів тридцять до них, не більше. Ми летіли тільки за рахунок втрати висоти. Поле вже поруч. Встигнути! Встигнути! Я не закривав очей, хоч дуже цього хотів. Не можна було закривати, бо якщо нам пощастить, треба буде садити літак.
Я чув, як гілки почали шурхотіти по пузу літака, але ми не зачепилися, пролетіли ліс і вискочили на поле! Я потягнув важіль на себе, щоб хоч трохи задерти ніс. Ну і тепер дай Бог, щоб у траві не було глибоких ям. Тягнув важіль на себе, ось тепер можна заплющити очі. Удар! Літак підстрибнув, пролетів ще трохи, знову удар, і ми покотилися. Намагався гальмувати закрилками, коли несподівано попереду виник зарослий травою рівчачок. Колеса провалилися туди, літак став дибки, вперся носом у землю. Тріск, я стрибнув до салону, а літак гепнувся пузом догори. Я вдарився головою і знепритомнів.