V
«О, вітай, моя домівко,
тиха пристане по бурях,
до якої ненастанно
здавна-здавна я тужив!
Камінь тут довкола мене -
се тверда, незламна віра,
се мій дім і мій притулок,
подушка і накриття.
Хрест отсей - то мій товариш,
мій повірпиі; у дпі смутку,
оборона від спокуси
і підпора в скону час.
Небо синє, що крізь отвір
загляда в мою печеру,-
се надія, що полине
у той шлях душа моя.
Сонце ясне, що при сході
на часок в мою домівку
сипле золото й порфіру,-
се великий божий дух,
що в блаженнії хвилини
грішну, скорбну людську вдачу
ущасливлює безмірних
райських розкошів чуттям.
А те море лазурове,
що там гріється на сонці,
а внизу тут б'єсь о скали,
і хлюпочеться, й реве,-
се життя земного образ
ясний, тихий та принадний,
коли здалека дивиться,
а гіркий, страшний вблизу.
Се мій світ. Усе змінчиве
щезло геть. Затихли крики,
гомін бою життьового
тут мене не долетить.
Щезло все дрібне, болюще,
що чуття в душі ворушить
і увагу відвертав
від найвищого єства.
Полишилось лиш постійне,
супокійне і величне.
Про постійне і величне
думай тут, душе моя».
Так балакав сам до себе
у яскині своїй старець,
що ще вчора звавсь Вишенський,
а сьогодні вмер для всіх.
Так балакав не устами -
він устами вже давненько
відовчився промовляти,
тільки голос духа чув.
І в яскині у куточку
сів на камені, плечима
сперся о стіну холодну,
голову схилив униз.
Голова його могутня
на худій, жилястій шиї
гнулася сама вдолину,
мов на тичці той гарбуз.
Сперши бороду на груди,
впер він зір у одну точку
і сидів отак недвижно
довго-довго, наче спав.
Зразу все немов померкло
перед ним, і дрож пробігла
по худім, старечім тілі,
і зомліли змисли всі.
Потім мов теплом дихнуло,
і по тілі розлилося
щось солодке, м'яко-м'яко
попід шиєю пройшло.
І в душі мелькнула мати,
як його малим хлоп'ятком
попід шийку лоскотала,
ах, а він сміявсь, сміявсь!
Потім слух його прочнувся;
мов діамантова нитка,
тон якийсь потягся довгий -
любий, радісний такий!
І душа, мов той метелик,
десь летить за любим тоном;
та чимдалі тонів більше
і все дужчають вони.
Вже гармонія могутня
ллється синьою рікою,
і розкішні тони, бачся,
небо й землю обняли.
І пливе душа аскета
на гармонії величній,
мов на морських хвилях лебідь,
вверх гойдається, то вниз.
Поміж небом і землею
вверх, то вниз душа аскета
розколисана несеться
швидше, швидше, розкішніші
І гармонія велична
робиться фіолетова,
далі синьо-лазурова,
далі пурпуром ярким.
Ось із хвиль тих пурпурових
стрілив промінь золотистий,
вибухнув вулкан огнистий,
ріки світла иотенли.
Розлилось безмежне море
світла ясно-золотого,
і зелено-золотого,
й білого, неначе сніг.
Грають світляні каскади,
величезнії колеса
у всіх кольорах веселки
котяться по небесах.
І рука якась незрима
розпуски барвисті пасма,
розпуска могутні тони
з краю світу аж на край.
Розпускає, порядкує,
і збирає, і мішає -
мов калейдоскоп гігантський,
грає світ весь перед ним.
Мов дитя, душа аскета
потонула в тому морі
тонів, фарб, у тім розкішнім
захваті - і він заснув.
VI
День за днем минав рівно,
як на морі безбережнім
хвиля хвилю рівно гонить,
хмара хмару в небесах.
У своїй печері старець
знов на камені недвижно
спочиває, вперши очі
в лазуровий неба звід.
Втім - о диво! Щось живеє
ворухнулось! На незримій
нитці понад вхід печери
зі скали спускавсь павук.
Старець пильно, дух заперши,
придивлявся павукові,
мов його не бачив зроду,
мов се з того світу гість.
А павук собі швиденько
від верха до споду входу
нитку натягав, по нитці
зараз догори поліз.
І почав як стій снувати,
протягати, заплітати
ниточки, і швидко сітка
вхід яскині заплела.
Старець думав: «Висилав
ще, мабуть, своїх шпіонів
земнеє життя за мною,
хиче вислідить, мабуть,
чи ще де хоч павутинка
духу мойого не в'яже
з тим життям, аби за неї
потягти думки мої.
Сей павук, се, може, ворог,
що свою зрадливу сітку
заставля на мої мрії,
на думки мої й на зір».
І вже ось підняв він руку,
щоб зірвати павутину,
та нова шибнула думка
у старечій голові.
«Сім братів колись, тікавши
від поганської погоні,
схоронились у яскиню
і заснули твердо в ній.
А павук отак самісько
заснував весь хід яскині,
врятував їх від погоні,
спас для божої хвали.
Тою сіткою закриті
спали ті брати в яскині
триста літ, аж поки бог їх
на свідоцтво не позвав.
Збуджені господнім словом,
стали свідками безсмертя,
свідками того, що в бога
три століття - се момент.
Може, з божого наказу
сей павук тут сіть мотав,
може, бог мене на свідка
теж для себе зберіга?»
Втім тихенько забриніла
павутина; чорна муха
замоталася в ту сітку,
стала сіпатись, пищать.
І павук прибіг щодуху
і давай мотати живо
павутину і в'язати
мусі крила і лапки.
То прискочить, муху вкусить,
то відскочить, знов мотав;
муха сіпавсь щосили,
і тріпочесь, і пищить.
«Га, поганий кровопійце,-
мовив старець,- чи на те ти
аж мою найшов яскиню,
щоб і тут життя вбивать?»
І вже руку піднімав,
щоб розшарпать павутину,
увільнити бідну муху,-
та знов думка зупини.
«Без господнього хотіння
навіть мушка ся не згине;
бог і сьому павукові
дав отсей його талан.
І яке ж я маю право
відбирать йому сю страву,
на котру він своїм робом
таки тяжко працював?»
І він став поклони класти,
гаряче почав молиться,
та весь час він, молячися,
чув, як муха, мов дитя,
сіпалась у павутинні,
і пищала, і квилила.
Серце в старця тріпоталось,
та рука не піднеслась.
VII
«Цілу ніч гуляв тут вітер,
скиглив по щербатих скелях,
вило море й кам'янії
стіни гризло і товкло.
Цілу ніч страшенний холод
проникав мене до кості,
і немов на божім суді
я тремтів, зубами сік.
Я тремтів, у кут яскині
заховавшись, і тривога
проняла мене, й молитва
не ворушилась в душі.
І я чув себе безсильним,
бідним, хорим, одиноким,
мов дитя, сирітка кругла
без матусі, без вітця.
Бачилось, земля завмерла,
вимерли всі люди в світі,
я один лишивсь остатній
у страховищах отих.
Бачилось, і бог у небі
вмер, один лиш чорний демон
тепер паном у вселенній
і гуляє, і реве.
І я був, мов та пилина,
згублена з порядку світу,
що про неї всім байдуже -
богу, й людям, і чортам.
А тепер заблисло сонце,
щезли демони півночі,
уляглись вітри скажені,
теплотою подиха.
Теплота огріла тіло,
і душа воскресла в тілі,
віднайшла свойого бога
і молитву віднайшла.
Що ж се за крутії дебрі,
у які мій ум заходить?
Сеї теплоти крихітка
в тілі душу виклика!
Так удар кресала іскру
викликає із креміня,
а ся іскра - се пожежа,
жар і блиск, тепло й життя.
Жар, життя, тепло і світло,
разом з тим і смерть, руїна,
і нове життя, й безсмертя -
се душа всесвітня - бог.
Крихта теплоти і світла -
іскра в тілі у мертвому
душу будить, без тієї
теплоти душі нема.
А в душі розводить ясність,
порив, віру - без тієї
теплоти немає віри, .
ані ясності в душі.
А та віра творить чуда,
творить і найвище чудо
над всі чуда - творить бога,
відкрива його для нас.
Бог відкрився нам - от дивно!
Все він відкривався в днину,
у гарячім, теплім краї,
в світлі, в блискавці, в огні.
В реві вихру, в пітьмі ночі,
у ледах, снігах ціпущих
вія не відкривавсь нікому.
Бог - се світло і теплої
Але ж бог - творець усього,
він творець тепла і світла...
Чи творець морозу й леду?
Ні, про се мовчить письмо.
Се тепло - воно за хвилю
в мертвім тілі творить душу,
у душі тій родить віру,
вицвіт віри тої - бог...