Трохи згодом у переході стало начебто світліше. Спершу він подумав, що то тільки гра його уяви, щось ніби сон у сні, якщо таке можливе; та минув ще якийсь час — і світло стало надто ясне, щоб вважати його привиддям. Та й усе, що відбувалося з ним у тому переході, дедалі менше скидалося на сон. Стіни розсунулись, і тепер він ледве бачив їх, а глуха сутінь змінилася туманним сірим серпанком, схожим на присмерк теплого й хмарного березневого надвечір’я. І йому почало здаватися, що він уже й не в переході, а в кімнаті — майже в кімнаті, відокремлений від неї тільки тонесенькою плівкою, подібною до плаценти, — немов дитина, що ось-ось має народитись. Тепер він чув інші голоси — не просто відлуння, а справжні голоси, монотонні й глухі, наче то говорили давно забутими мовами якісь безіменні боги. Поступово ці голоси ставали виразніші, і зрештою він майже почав розуміти, що вони кажуть.
Час від часу він розплющував очі (чи то йому тільки здавалося) і справді бачив власників тих голосів: світлі, осяйні, розпливчасті постаті, що спершу не мали облич і то рухалися по кімнаті, то схилялись над ним. Йому й на думку не спадало озватися до них, принаймні на-початку. Він припускав, що цілком міг опинитись у загробному світі й що ті осяйні постаті належать ангелам.
З часом і обличчя, як перед тим голоси, ставали виразніші. Одного разу він побачив матір; нахилившись, вона потрапила в поле його зору й громовим голосом промовила просто в його задерте обличчя якусь страшенну нісенітницю. Іншим разом у кімнаті був його батько. Дейв Пелсен із школи. Медична сестра, яку він уже впізнавав, — її звали чи то Мері, чи то Марі. Обличчя й голоси то наближались, то віддалялися, зливаючись докупи.
Потім у свідомість закралося щось нове: відчуття, що він сам якось змінився . Це відчуття йому не подобалось. Воно викликало недовіру. Йому здавалося, що будь-яка переміна не віщує нічого доброго. Що вона може спричинитися тільки до смутку й лихоліття. Він поринув у темряву, маючи все, а тепер відчував, що виходить з неї без нічого, хіба лише з якоюсь прихованою дивною відмінністю.
Його сон доходив кінця. Сон чи що то там було — воно доходило кінця. Кімната стала тепер цілком реальна, цілком досяжна . І голоси, і обличчя…
Він уже збирався ввійти в цю кімнату. Та раптом йому здалося, що насправді він хоче зовсім іншого — повернути й утекти назад у той темний перехід, утекти назавжди. Нічого доброго там не було, тільки темрява, але краще вже темрява, ніж оце нове відчуття смутку й неминучої втрати.
Він обернувся назад. Атож, так і є: там, де стіни кімнати набували кольору воронованої сталі, в кутку обіч одного із стільців, кімната непомітно для рухливих осяйних постатей перетворювалася на перехід, що вів, як він тепер здогадувався, просто у вічність. Туди, куди канув отой другий голос, голос…
…водія таксі.
Саме так. Тепер він усе пригадав. Поїздку в таксі, водія, який жалівся на сина, що той відпустив довгі патли, що назвав Ніксона свинею. Потім — світло фар, що виринули з-за пагорба, по дві фари з обох боків білої осьової лінії. Зіткнення. Ніякого болю, тільки свідомість того, що він ударився ногами в лічильник і збив його з кронштейна. Потім — холодна твань, а далі — той темний перехід, і тепер оце .
«Вибирай, — прошепотіло щось усередині. — Вибирай, а то вони самі зроблять за тебе вибір і силоміць виймуть тебе звідси, хоч би що й де воно було, — як ото лікарі виймають дитину з материної утроби за допомогою кесаревого розтину».
А потім перед ним постало обличчя Сейри — вона, певно, була десь поблизу, хоч її обличчя не ясніло серед тих інших, що схилялися над ним. Вона мала бути десь поблизу, стривожена й перелякана. Адже тепер вона майже належала йому. Він відчував це. Він збирався просити її стати його дружиною.
Його знов опосіло оте відчуття неспокою, сильніше, ніж будь-коли, і цього разу воно пов’язувалось із Сейрою. Але бажання бути з нею переважило, і він прийняв рішення. Він повернувся спиною до того темного кутка, а коли згодом поглянув туди через плече, перехід зник, і обіч стільця була тільки гладенька біла стіна кімнати, в якій він лежав. Трохи згодом він почав розуміти, що то за кімната, — ну звісно ж, то була палата в лікарні. А темний перехід лишився в пам’яті далеким, невиразним спогадом, хоча й ніколи не забувся зовсім. Та куди важливішим і нагальнішим було інше: те, що він — Джон Сміт, що в нього є дівчина, яку звуть Сейра Брекнелл, і що він попав у жахливу автомобільну катастрофу. Він здогадувався, як неймовірно йому пощастило, що він зостався живий, і лишалося тільки сподіватися, що руки-ноги та все інше в нього ціле й здорове. А лежить він, мабуть, у клівз-мілзькій міській лікарні чи, ще певніше, в Східному медичному центрі штату Мен. Самопочуття підказувало йому, що він тут уже не перший день. Мабуть, пролежав непритомний десь із тиждень або й півтора. Отож час уже повертатися до життя.
Час уже повертатися до життя . Саме ця думка була в свідомості Джонні, коли все знов набрало чітких обрисів, стало на свої місця і він розплющив очі.
Було 17 травня 1975 року. Містера Старрета давно уже виписали додому з настановою щодня проходити дві милі пішки й уникати їжі, багатої на холестерин, яку він так полюбляв. Тепер у другому кінці палати лежав старий, що з останніх сил відбував п’ятнадцятий раунд двобою з чемпіоном у великій вазі — раковою пухлиною. Він саме спав після уколу морфію. До палати ніхто не заходив. Було чверть на четверту дня. Екран вимкненого телевізора тьмяно відсвічував зеленим.
— А ось і я, — хрипко промовив Джонні, ні до кого не звертаючись.
Його вразило, який кволий у нього голос. У палаті не було календаря, і він не міг знати, що пролежав непритомний чотири з половиною роки.
3
Хвилин через сорок з’явилася медсестра. Підійшла до старого на другому ліжку, замінила колбу на капельниці, тоді зникла за дверима туалетної і повернулася з голубим пластиковим глечиком. Долила води у квіти на столику старого. Там було з півдесятка букетів і кільканадцять листівок з побажаннями скоро одужати, що стояли розгорнуті на столику й підвіконні. Джонні спостерігав, як вона клопочеться коло старого, але поки що не хотів подавати голосу.
Сестра віднесла глечик на місце і підійшла до ліжка Джонні. «Зараз переверне мені подушки», — подумав він. На мить їхні погляди зустрілись, але вона й оком не змигнула. «Не знає, що я прокинувся. Певно, й раніше лежав з відкритими очима. Це їй ні про що не говорить».
Вона просунула руку йому під потилицю. Рука була холоднувата, приємна, і в цю мить Джонні дізнався, що сестра має трьох дітей і що найменший хлопчик минулого літа майже осліп на одне око. Нещасливий випадок під час святкового феєрверку на Четверте липня. Хлопчика звали Марк.
Вона трохи підняла голову Джонні, перевернула подушку й уклала його знов. І вже почала була відвертатися, обсмикуючи на стегнах нейлоновий халат, та раптом здивовано озирнулась. Мабуть, зрештою збагнула, що в очах пацієнта з’явилося щось нове. Щось таке, чого не було раніш.
Сестра роздумливо подивилася на нього й уже знов відверталась, коли він промовив:
— Добридень, Марі.
Вона остовпіла й рвучко зціпила зуби, аж Джонні почув, як вони клацнули. Рука її метнулася до грудей, туди, де висіло маленьке золоте розп’яття.
— О б-боже, — мовила вона. — Ви вже не спите. Отож-то я й подумала, що ви сьогодні якийсь не такий. А звідки ви знаєте, як мене звуть?
— Мабуть, чув уві сні. — Говорити було важко, страшенно важко.
Язик наче пересох і насилу ворушився в роті.
Вона кивнула головою.
— Останнім часом ви явно почали подавати ознаки життя. Ну, я піду до поста чергової сестри й викличу доктора Брауна чи доктора Вейзака. Їм буде приємно дізнатися, що ви прочнулися. — Та вона ще якусь хвилю постояла, дивлячись на нього з такою неприхованою цікавістю, що він аж зніяковів.
— Чи не виросло в мене третє око? — спитав він.
Сестра нервово засміялася:
— Ні… звісно, що ні. Пробачте.
Його погляд упав на підвіконня біля ліжка та присунутий до нього столик. На підвіконні стояла пожухла африканська фіалка й зображення Ісуса Христа — картинка з тих, які любила його мати: Христос мав на ній такий вигляд, наче ладен був кинутися в бій за команду «Нью-Йоркські янкі» або звершити ще якийсь подвиг на спортивній ниві. Але картинка була… пожовкла. Пожовкла і вже почала загинатися на ріжках . І раптом його охопив такий страх, наче на нього накинули ковдру й збиралися задушити.
— Сестро! — гукнув він. — Сестро! Вона обернулася вже з порога.
— А де мої листівки з побажаннями? — Йому зненацька перехопило подих. — Онде в нього є… а мені хіба ніхто не прислав?
Сестра всміхнулась, але усмішка її була силувана. Усмішка людини, яка щось приховує. Раптом Джонні захотілося, щоб вона підійшла до його ліжка. Тоді б він простяг руку й доторкнувся до неї. А якби доторкнувся, то взнав би все, що вона приховує.
— Я покличу лікаря, — квапливо мовила сестра і вийшла, перш ніж він устиг іще щось сказати.
Джонні, спантеличений. І переляканий, подивився на прив’ялу африканську фіалку, на вицвілу картинку з Ісусом. А трохи згодом знов поринув у сон.
4
— Він не спав, — сказала Марі Мішо. — І говорив доладно.
— Гаразд, — відказав доктор Браун. — Я вам вірю. Прокинувся раз, то прокинеться й ще. Цілком можливо. Вся річ у тім…
Джонні застогнав. Очі його розплющились. Вони були безтямні, наполовину закочені. Потім він начебто побачив Марі, і погляд його зосередився. В очах майнула ледь помітна усмішка. Проте обличчя лишилося мляве й незворушне, так наче прокинулись тільки очі, а решта його єства й далі спала. Сестру раптом пронизало таке відчуття, ніби він дивився не на неї, а в неї.
— Я думаю, з ним усе буде добре, — мовив Джонні. — Як тільки йому почистять ушкоджену рогівку, око стане як нове. Повинне стати.
Марі вражено охнула, і доктор Браун поглянув на неї.
— Про що це він?
— Він говорить про мого хлопчика, — прошепотіла вона. — Про Марка.
— Ні, — заперечив Браун. — Просто розмовляє вві сні, оце і все. Не уявляйте собі хтозна-чого, сестро.
— Гаразд. Не буду. Але ж він зараз не спить, правда?
— Марі? — спитав Джонні. І спробував усміхнутися. — Я, здається, задрімав?
— Так, — сказав Браун. — Ще й розмовляли вві сні. Ось Марі аж злякалась. Вам щось наснилося?
— Н-ні-і… не пам’ятаю… А що я казав? І хто ви?
— Мене звуть Джеймс Браун. Як і того негритянського співака. Тільки я лікар-невропатолог. Ви сказали: «Я думаю, з ним усе буде добре, як тільки йому почистять ушкоджену рогівку». Здається, так, сестро?
— Моєму хлопчикові мають робити таку операцію, — сказала Марі. — Моєму синові Марку.
— Нічого не пригадую, — сказав Джонні. — Мабуть, я таки спав. — Він поглянув на Брауна. Тепер його очі були ясні й злякані. — Я не можу звести рук. Мене паралізувало?
— Ні. Спробуйте поворушити пальцями. Джонні спробував. Пальці рухалися. Він усміхнувся.
— Чудово, — мовив Браун, — Назвіть своє ім’я.