Джонні й Сейра закінчили університет рік тому, і тепер обоє вчителювали у клівз-мілзькій середній школі, яка, одна з небагатьох, ще не була поглинута об’єднаною окружною системою освіти. Викладачі й адміністративні працівники університету, а також студенти вподобали Клівз як спальний корпус, і місто мало з цього неабиякий зиск. Мало воно й гарну середню школу з найсучаснішим обладнанням. І хоч би що там бурчали городяни про «тих університетських» з їхніми «тяжко розумними» балачками, демонстраціями за припинення війни у В’єтнамі та втручанням у місцеві справи, проте ніхто з них і слова не казав проти доларів, що пливли до міської скарбниці у вигляді податків на ошатні професорські особняки та багатоквартирні будинки в районі, що його дехто із студентів називав «стук-грюк-забудовою», а дехто — «кварталом-привидом».
Сейра постукала, і з-за дверей долинув дивно приглушений голос Джонні:
— Не замкнено, Сейро, заходь!
Трохи нахмурившись, вона штовхнула двері. Квартира потопала в темряві, і лише на стелі ледь блимали тьмяні відсвіти жовтої мигавки на перехресті за півкварталу. Меблі бовваніли горбатими чорними тінями.
— Джонні?
«Запобіжники в нього перегоріли, чи що?» — подумала вона й невпевнено ступила крок уперед — і раптом перед нею виринуло з темряви обличчя, навіть не обличчя, а жаска подоба, яку побачиш хіба що в моторошному сні. Вона світилася примарним мертвотно-зеленкуватим світлом. Одне око було широко розплющене й дивилося на Сейру злякано й мовби зацьковано. Друге неначе лиховісно підморгувало, ледь видніючись крізь стулені повіки. Ліва половина обличчя — з розплющеним оком — була нібито нормальна. А от права, здавалося, належала якомусь чудиську: неприродно викривлена, товсті губи розтягнуті, і так само примарно світяться в темряві ощирені хижі ікла.
Сейра здавлено зойкнула й відсахнулася назад. Та ось спалахнуло світло, і замість якоїсь темної печери вона знов опинилась у знайомій кімнаті Джонні: на стіні — карикатурний Ніксон, зображений як торговець старими автомобілями, на підлозі — плетений килимок, зроблений матір’ю Джонні; кругом пляшки від вина, що правлять за свічники. Жаска подоба перестала світитись, і Сейра побачила, що то просто маска, такі продають у дешевих крамничках до Дня всіх святих. За порожньою очницею до неї підморгувало голубе око Джонні.
Потім він скинув маску й став перед нею такий, як завжди: у вицвілих джинсах, та брунатному светрі, з приязною усмішкою на обличчі.
— Із святом тебе, Сейро! — мовив він.
Серце її і досі злякано калатало. Джонні таки добряче її настрахав.
— Дуже смішно, — мовила вона й повернула назад до дверей. Такі жарти були їй не до вподоби.
Джонні перепинив її уже в дверях.
— Гей… Я вибачаюся.
— І таки є за що. — Сейра дивилася на нього холодно — чи принаймні намагалась. Гнів її уже майже минув. На Джонні просто не можна було сердитися довго, ось у чім річ. Любила вона його чи ні — то була й для неї самої ще загадка, — але сваритися з ним надовго чи таїти на нього зло ніяк не випадало. Сейра подумала: а чи міг хто коли-небудь довго мати зуба на Джонні Сміта? — і сама ця думка видалась їй такою кумедною, що вона мимоволі всміхнулася.
— Ну, отак воно краще. А то я вже подумав був, хлопче, що ти хочеш мене покинути.
— Я тобі не «хлопче».
Джонні окинув її поглядом.
— Та це я вже й так знаю.
Сейра була в грубому хутряному пальті — штучний єнот чи щось таке ж загальноприступне, — і простодушний натяк Джонні знову викликав у неї усмішку.
— В цій шкурі й не добачиш, — мовила вона.
— Е ні, я добачаю, — заперечив Джонні.
Тоді обняв її і поцілував.
Вона не хотіла відповідати на його поцілунок, але, звісно ж, відповіла.
— Пробач, що я тебе налякав, — сказав він і, добродушно потершись носом об Сейрин ніс, пустив її. Потім підняв маску над головою. — Я ж то думав, ти посмієшся. У п’ятницю надіну її в класі.
— Ой, Джонні, та це ж буде порушення дисципліни.
— Е, якось переживу, — осміхнувся він.
І таки пережив би, хай йому абищо.
Сейра щодня приходила до школи у великих «учительських» окулярах, стягши коси в такий тугий вузол, що, здавалось, вона от-от зойкне від болю. Спідниці носила до колін, тим часом як у більшості її учениць вони ледь прикривали штанці («А ноги в мене однаково кращі, ніж у будь-якої з них», — зловтішно думала Сейра). Вона суворо стежила, щоб учні сиділи в класі за алфавітом, — згідно із законом середніх чисел, це мало принаймні тримати бешкетників на певній відстані один від одного, — і рішуче відсилала порушників спокою до заступника директора, виходячи з міркування, що за свої каральні функції він отримує додатково п’ятсот доларів на рік. Та все одно її робота в школі являла собою повсякденну боротьбу з демоном, що вселяється майже в кожного вчителя-початківця. З демоном Дисципліни, А ще більше турбувало Сейру те, що вона постійно відчувала присутність негласного колективного суду — чогось ніби учнівської громадської думки, — який оцінював кожного нового вчителя, і що його присуд був щодо неї не дуже сприятливий.
А от Джонні, здавалося б, зовні аж ніяк не відповідав усталеному уявленню про доброго вчителя. Він переходив від класу до класу, мов сновида, занурений у якісь солодкі мрії, і часто запізнювався на уроки, спинившись побалакати з кимось під час перерви. Він дозволяв учням сидіти де їм заманеться, отож вони щодня опинялися на інших місцях, причому найзапекліші шибайголови незмінно тяжіли до задніх рядів. Сейра за такого безладу навряд чи запам’ятала б усі імена й до весни, а Джонні, здавалося, вже тепер міг назвати кожного учня.
Він був високий на зріст, трохи сутулуватий, і діти прозвали його Франкенштейном. І Джонні це начебто анітрохи не дратувало, а навпаки, навіть тішило. Та попри все те, на його уроках завжди було тихо і діти з них майже не тікали (тим часом як Сейра мала постійний клопіт з прогульниками), а отой колективний суд ставився до нього видимо прихильно. Джонні належав до тих учителів, яким літ через десять присвячують шкільні щорічники. А Сейра — ні. І, намагаючись збагнути причину цього, вона часом аж шаленіла.
— Може, склянку пива на дорогу? Чи вина? Чи ще чого?
— Ні, але я сподіваюся, ти сьогодні багатий, — сказала вона й узяла його під руку, поклавши собі більш не сердитись. — А то ж я менш як три сосиски не їм. А надто на останньому окружному ярмарку року.
Вони виправлялися в Есті, містечко за двадцять миль на північ від Клівз-Мілза, що його єдиною претензією на сумнівну славу було проведення Найостаннішого сільськогосподарського ярмарку року в Новій Англії . Ярмарок закривався у п’ятницю ввечері, перед Днем усіх святих.
— Зважаючи на те, що платня в нас у п’ятницю, споряджений я непогано. Маю вісім доларів.
— Ого… хвалити бога, — мовила Сейра, закотивши очі догори. — Я завжди знала: як буду безгрішна, то здибаю колись багатенького дядечка.
Джонні посміхнувся й кивнув головою.
— Еге ж, дитинко, наш брат сутенер гребе хіба ж такі-і-і гроші! Ось тільки надягну куртку, і вирушаємо.
Сейра дивилася на нього з болісною ніжністю, і внутрішній голос, що озивався тепер дедалі частіше, — коли вона стояла під душем, читала книжку, готувалася до уроку, лаштувала самотню вечерю, — раптом вихопився знову, наче один з отих півхвилинних рекламних роликів посеред телевізійної передачі.
Він дуже милий хлопець, з ним легко ладнати, він веселий, ніколи не доведе тебе до сліз. Та чи кохання це? Тобто чи досить усього цього для кохання? Навіть коли ти вчилася кататись на двоколісному велосипеді, тобі довелося не раз упасти й збити собі коліна. Можна сказати, плата за науку. А то ж був сущий дріб’язок.
— Я ще зайду до туалету, — гукнув їй Джонні.
— Ну-ну… — Сейра ледь помітно всміхнулася.
Джонні був з тих людей, які бозна-чому вважають за необхідне сповіщати всіх і кожного про свої природні потреби.
Вона підійшла до вікна й визирнула на Головну вулицю. До автостоянки біля О’Майкового закладу, де подавали піццу й пиво, сходилися підлітки. Раптом їй захотілось опинитися там серед них, залишивши позаду свої нерозв’язні проблеми — або ж відклавши їх на майбутнє. В університеті все було простіше. Неначе в казковій Небувальщині, де й студенти, і навіть викладачі могли почувати себе товаришами Пітера Пена й ніколи не ставати дорослими. А на роль капітана Гака завжди знайшовся б якийсь Ніксон чи Агню.
Вона познайомилась із Джонні лише у вересні, коли вони почали вчителювати у школі, але обличчя його запам’ятала ще із загальноосвітнього курсу, обов’язкового для всіх студентів. Вона тоді прикипіла серцем до Дена, а Джонні і Ден не мали між собою нічого спільного. Ден був майже бездоганний красень, дотепний і невтримно-гострий на язик — від чого Сейра завжди трохи ніяковіла, — дуже охочий до чарки й палкий у любощах. Добре підпивши, він часом ставав брутальним. Сейрі особливо запам’ятався один такий випадок у барі «Бронзова стойка» в Бангорі. Чоловік у сусідній кабіні докинув якийсь жарт до Денової розповіді про університетську футбольну команду, і Ден, умить скипівши, запитав, чи не заважає йому голова на в’язах. Той вибачився, але Ден хотів не вибачень — він хотів бійки. Він почав робити образливі зауваження на адресу жінки, що була з тим чоловіком. Сейра поклала руку йому на плече й попросила вгамуватися. Та Ден скинув її руку, і в погляді його сірих очей зблиснула така лють, що решта слів застрягла у неї в горлі. Зрештою Ден і той чоловік вийшли надвір, і Ден почав його бити. Бив аж доти, доки той — не молодий уже, років під сорок, із помітним черевцем чоловік — заверещав. Сейра ніколи ще не чула, як верещить чоловік, і більш ніколи не хотіла б цього почути. Потім вона й Ден мусили мерщій забиратися геть, бо власник бару бачив, як усе було, й викликав поліцію. Сейра охоче подалася б додому сама («Ой, та невже?» — глузливо запитав її внутрішній голос), але до університетського містечка було дванадцять миль, автобуси вже не ходили, а «голосувати» вона боялася.
Дорогою назад Ден мовчав. На щоці в нього була подряпина. Усього одна подряпина. І коли вони доїхали до її гуртожитку, Сейра сказала Денові, що більш не хоче його бачити. «Як тобі завгодно, крихітко», — озвався Ден так байдужно, що вона аж похолола; і коли він удруге подзвонив їй після тієї пригоди в «Бронзовій стойці», Сейра знов пішла до нього. Хоч у глибині душі й зневажала себе за це.
Так тривало цілий осінній семестр її останнього року в університеті. Ден і страхав її, і водночас вабив. Він був її перший справжній коханець, і навіть тепер, за два дні до Всіх святих 1970 року, він залишався її єдиним коханцем. Із Джонні до цього в неї ще не дійшло.
Зв’язок з Деном урвався раптово, на початку цього року. Він завалив екзамен і покинув університет.
— Куди ж ти тепер? — боязко спитала Сейра, сидячи на ліжку його товариша по кімнаті, тим часом як Ден жбурляв у дві валізи свої речі.
Їй хотілося спитати про інше, більш особисте. Чи буде він десь поблизу? Чи піде працювати? Чи вчитиметься далі на вечірньому факультеті? Чи є в його планах на майбутнє якесь місце для неї? А втім, ось про це вона нізащо б не зважилася спитати. Бо сама не була готова почути його відповідь. Та й відповідь, яку дав Ден на оте її єдине загальне запитання, прикро вразила Сейру.