Гендрон і досі не міг говорити.
Грег глибоко вдихнув повітря.
— Вони всі вважатимуть, що я просто блазень, розумієте? Вони й Лонглі мали за блазня. А я не жартую. Я будую вітряки. А ви будете постачати будівельні матеріали.
Він замовк. У кабінеті знов запала тиша, тільки ледь чутно гудів годинник. Нарешті Гендрон прошепотів:
— Де ви взяли ці фото? Діло рук Еллімена?
— Та пусте. Нема про що говорити. Забудьте про ці фото. Залиште їх собі.
— А в кого негативи?
— Чак, — переконливо промовив Грег, — ви не розумієте. Я пропоную вам Вашингтон. Яка перспектива, чоловіче! Я навіть не прошу вас викладатися на всю кампанію. Як я сказав, мені потрібне лиш відро води, щоб запустити помпу. А коли запустимо, гроші плавом попливуть. Ви знаєтеся з грошовитим людом. Обідаєте з ними, граєте в покер. Даєте їм позики під проценти, які вони самі називають. То ви знаєте, як заклацнути на них наручники.
— Грег, це ви не розумієте, ви не…
— Отак, як я щойно заклацнув їх на вас, — докінчив Грег.
Банкір дививсь на нього знизу вгору. Очі його безпорадно бігали. Грег Стілсон подумав, що Гендрон схожий зараз на вівцю, яку ведуть до різниці.
— П’ятдесят тисяч доларів, — сказав Грег. — Знайдіть їх.
Він вийшов і тихенько причинив за собою двері. Навіть крізь товсті стіни Гендрон чув його розкотистий голос: Грег гомонів із секретаркою. Секретарка — пласкогруда шістдесятирічна курка — хихотіла з ним, як школярка. Він таки блазень. Саме ця якість плюс ота його програма боротьби з юнацькою злочинністю зробили Грега Стілсона мером Ріджуея. Та народ не посилає блазнів у Вашингтон.
Чи скажімо так — не посилав.
Але то вже не його клопіт. Його клопіт — п’ятдесят тисяч доларів на розгортання виборчої кампанії. І Гендрон подумки закружляв навколо цієї проблеми, як дресирований білий пацюк навколо тарілки зі шматком сиру. Ну, це ще можна зробити. Атож, сяк-так можна — та чи буде на цьому кінець?
Білий конверт і досі лежав на столі. Банкірова дружина з усмішкою дивилася на нього із прозорого кубика. Гендрон схопив конверт і запхав у внутрішню кишеню піджака. То була робота Еллімена, напевне його — винюшив якось і зробив знімки.
Одначе напровадив його на це Стілсон.
А зрештою, може, він не такий уже й блазень. Його тлумачення політичної ситуації, що склалася на рубежі сімдесят п’ятого й сімдесят шостого років, аж ніяк не позбавлене глузду. Будувати не захистки од вітру, а вітряки… яка перспектива, чоловіче!..
Але то не його клопіт.
Його клопіт — п’ятдесят тисяч доларів.
Чак Гендрон, президент «Клубу левів» і загальний Улюбленець (торік у міській святковій процесії на Четверте липня він їхав на кумедному маленькому моторолері), дістав з верхньої шухляди столу жовтий діловий записник і почав накидати список прізвищ, дресирований пацюк за роботою. А внизу, на Головній вулиці, Грег Стілсон задер обличчя проти щедрого осіннього сонця й привітав себе з добре зробленим ділом — чи принаймні з добре розпочатим.
Розділ п’ятнадцятий
1
Згодом Джонні вважав, що коли він зрештою і опинивсь в обіймах Сейри — майже через п’ять років після того пам’ятного ярмарку, — то великою мірою до цього спричинився візит Річарда Діса з журналу «Всепроникний погляд». Його тоді пойняло таке невтримне бариня побачитися й поговорити з якоюсь славною людиною, позбутись отого гидкого присмаку в роті, що він кінець кінцем виказав малодушність, зателефонував Сейрі і запросив її приїхати. Принаймні так він себе переконував.
Він подзвонив у Кеннебанк; трубку взяла Сейрина колишня товаришка по кімнаті й сказала, що Сейра зараз підійде. У трубці клацнуло, запала тиша, і в ту коротку хвилю він подумав (але не дуже серйозно), чи не покласти йому трубку й не поставити на всьому хрест. Потім почув голос Сейри:
— Джонні, це ти?
— Власною персоною.
— Як ти там?
— Добре. А ти?
— Теж добре. Рада, що ти подзвонив. Я… не була певна…
— Досі нюхаєш той клятий кокаїн?
— Ні, я тепер штрикаюся героїном.
— Малий з тобою?
— Авжеж. Я без нього нікуди.
— Слухай, то чом би вам якось не сісти та не приїхати сюди, поки ви ще там?
— Та я б залюбки, Джонні. — У голосі Сейри забриніла теплота.
— Батько працює у Вестбруку, то я тут і за кухаря, й за мийницю посуду. Додому він повертається о пів на п’яту, і о пів на шосту ми сідаємо до столу. Отож запрошую тебе на пізній обід, але попереджаю: всі мої фірмові страви мають в основі франко-американське спагетті.
Вона тихенько засміялася:
— Запрошення прийнято. Коли найкраще приїхати?
— Як щодо завтра чи післязавтра?
— Завтра, — сказала вона, якусь мить повагавшись. — Тоді до зустрічі,
— Бувай здорова, Сейро.
— Ти теж.
Він замислено поклав трубку, почуваючи й збудження, і водночас наче провину — без будь-яких на те підстав. Але ж свідомість наша повертає куди хоче, чи не так? А його свідомість у цю хвилину хотіла зважити можливі наслідки, про які, мабуть, краще було б не думати.
Ну що ж, те, що їй потрібно знати, вона знає. Знає, коли батько повертається додому, — то чого ж іще?
Та в свідомості була на це й відповідь:
А що ти робитимеш, якщо вона приїде десь ополудні?
Нічого, відповів він, хоча й не дуже в це вірив. Досить було йому подумати про Сейру, про її гарні уста й зелені очі, як його охоплювала млявість, розгубленість і навіть страх.
Джонні пішов до кухні й узявся неквапливо готувати їжу — нехитрий обід на двох. Батько й син жили по-парубоцьки. І то було зовсім непогано. Джонні помалу одужував. Вони вели розмови про ті чотири з половиною роки, що випали з його життя, про матір — до цієї теми підступались обережно, манівцями, але щораз ближче, наче по спіралі. Мабуть, їх спонукала до цих розмов не так потреба зрозуміти, як потреба порозумітись. Ні, жилося їм таки непогано. Усе немовби ставало на свої місця. Для них обох. А в січні він поїде в Клівз-Мілз і знов почне вчителювати. Він уже одержав від Дейва Пелсена піврічний контракт, підписав його і відіслав назад. Як буде без нього батько? Житиме собі далі, гадав Джонні. Людина має таку здатність — просто жити день за днем, верстати свій шлях, без особливих переживань, без великого шуму. А Джонні частіше приїздитиме до нього, може, на кожну суботу й неділю, як буде треба. За короткий час сталося стільки всяких перемін, що лишалось тільки поволі брести навпомацки, наче сліпцеві в незнайомій кімнаті.
Він поставив у духовку печеню, перейшов до вітальні й увімкнув телевізор. Потім вимкнув, сів і почав думати про Сейру. Малий. Якщо вона приїде рано, малий не дасть їм волі.Отже, зрештою все гаразд. Усі стежки перекрито.
Та бентежні думки й сумніви ще довго не давали йому спокою.
2
Вона приїхала наступного дня о чверть на першу в маленькому червоному «пінто»: прошурхотівши шинами по під’їзній дорозі, спинилася на подвір’ї і вийшла з машини — ставна, гарна, з темно-русявим волоссям, яке ворушив лагідний жовтневий вітрець.
— Привіт, Джонні! — гукнула вона, піднісши руку.
— Сейра! — Він спустився з веранди й пішов їй назустріч.
Вона підвела обличчя, і Джонні легенько поцілував її в щоку.
— Зараз, дай тільки витягну його величність.
— Тобі допомогти?
— Ні, ми чудово даємо собі раду, правда ж Денні? Ану, малий! — Вона спритно відстебнула ремені, що тримали пухке маля на сидінні, й узяла його на руки. Денні поважно, але з видимою цікавістю розглянувся по подвір’ю, тоді спинив очі на Джонні й усміхнувся.
— Гу! — вигукнув він і замахав рученятами.
— Здається, він хоче до тебе на руки, — сказала Сейра. — Дуже дивно. Денні, як і його батько, справжній республіканець і людина досить стримана. Хочеш його взяти?
— Авжеж, — мовив Джонні не дуже впевнено. Сейра посміхнулася:
— Він не розіб’ється, і ти його не упустиш, — сказала вона й передала малого на руки Джонні. — А як і впустиш, він, мабуть, тільки підскочить, мов м’ячик. Страхітливо гладка дитина.
— Гу, бу! — мовив Денні, безтурботно обійнявши Джонні за шию і вдоволено дивлячись на матір.
— Просто диво дивне, — сказала Сейра. — Він ніколи не йде отак до… Джонні! Що, Джонні?
Коли малюк обвинув рученям шию Джонні, на того враз наринули приємні відчуття, так наче його обмили лагідні струмені теплої води. Нічого темного, нічого тривожного. Все елементарно просто. Ні думок про майбутнє. Ні турбот. Ні гірких спогадів. І ніяких слів, тільки відчуття тепла, чистоти та ще зримі образи — мати і якийсь чоловік, тобто він сам, Джонні.
— Джонні? — Сейра дивилася на нього занепокоєно.
— А-а?…
— Все гаразд?
Вона питає про малого, зрозумів Джонні. Чи все гаразд із сином. Чи він не добачив чогось тривожного. Якихось прикрощів.
— Усе чудово, — відказав він. — Коли хочеш, можна піти в дім, але я здебільшого сиджу на веранді. Скоро доведеться цілими днями тулитися до груби.
— Як на мене, то на веранді найкраще. Та й Денні начебто має охоту дослідити подвір’я. Вели-и-кеподвір’я, як він каже. Правда, малий? — Вона легенько покуйовдила його волоссячко, і Денні засміявся.
— А він не впаде?
— Нічого з ним не станеться, хіба що захоче з’їсти котрусь з отих трісок.
— Вони завеликі, то я нащепав на розпал, — сказав Джонні, обережно, наче китайську вазу, ставлячи малого на землю. — Рубаю дрова — добра зарядка.
— Як ти себе почуваєш?
— Мабуть, кращого годі й сподіватися, — відповів Джонні, згадавши, як кілька днів тому спустив з веранди Річарда Діса.
— Це добре. Коли я приїздила до тебе минулого разу, ти був досить кволий.
Джонні кивнув головою.
— Операції…
— Джонні…
Він поглянув на Сейру, і в душі у нього знову сколихнулися сумніви, почуття провини, якісь приємні сподівання — все впереміш. Сейрині очі дивилися на нього щиро й спокійно.
— Що?
— Ти пригадуєш… про обручку? Він кивнув головою.
— Вона була там. Там, де ти сказав. Я викинула її.
— Он як? — Він анітрохи не здивувався.
— Викинула й ні слова не сказала Уолтові. — Вона труснула головою. — Сама не знаю чому. І тепер мене точить думка про це.
— Забудь, та й годі.
Вони стояли на сходах веранди лицем одне до одного. Щоки в Сейри палали, та очей вона не опустила.
— Є дещо таке, що я хотіла б довести до кінця, — сказала вона просто. — Те, що нам так і не випало нагоди докінчити.
— Сейро… — почав був він і замовк.
Ніяк не знав, що казати далі.
Внизу, недалеко від них, Денні прошкандибав кілька кроків, гепнувся на задок і, анітрохи тим не збентежений, радісно гугукнув.
— Атож, — провадила Сейра. — Не знаю, добре це чи погано. Я люблю Уолта. Він добрий чоловік, любити його легко. Мабуть, чи не єдине, на що я здатна, це відрізнити добру людину від лихої. Ден, той, з ким я зустрічалася в коледжі, був лихий. Ти дав мені відчути зовсім інше, Джонні. Якби не ти, я б ніколи не змогла правильно оцінити Уолта.
— Сейро, ти не повинна…
— Ні, повинна , — заперечила вона. Голос її став низький і напружений. — Бо таке можна сказати тільки раз у житті. І тебе або зрозуміють, або ні, але так чи так, а на цьому й кінець, бо надто важко заводити колись іще таку розмову. — Вона благально подивилася на Джонні. — Ти мене розумієш?
— Так, здається, розумію.
— Я люблю тебе, Джонні, — сказала вона. — І весь цей час любила. Я намагалася переконати себе, що нас розлучила воля божа. Але не знаю. Хіба несвіжа сосиска — то божа воля? Чи ті двоє серед ночі на шосе? Єдине, чого я хочу… — Тепер вона говорила з дивним притиском, і слова її звучали в холоднуватому жовтневому повітрі, мов дзвінкі удари карбувального молоточка по золотій платівці. — Єдине, чого я хочу, це те, чого нас позбавили. — Голос її затремтів, очі дивилися вниз. — Хочу всім своїм серцем, Джонні. А ти?
— Так, — мовив Джонні й простяг до неї руки. Але Сейра, похитавши головою, відступила, і він збентежився.
— Не при Денні, — сказала вона. — Може, це й дурниця, але я почуватиму себе так, наче прилюдно зраджую чоловіка. Я хочу всього, Джонні. — Її щоки знов запашіли, і ті принадні рум’янці паморочили Джонні голову. — Хочу, щоб ти обіймав мене, цілував, пестив… — Голос її знову затремтів і мало не урвався. — Мабуть, це недобре, але я не можу нічого з собою вдіяти. Хай недобре, зате справедливо. Чесно.