- От-от, - вхопився гiсть. - Виходить, маєте час i можна без усяких офiцiйностей. Просто погостюєте у нас по-земляцькому, придивитесь. Адже вам багато не треба, щоб розiбратися. Знаємо, чули про вас. I вже як земляка насмiлилися потурбувати. Побачите, що нашi Виселки уже не тi, що колись, це тiльки один такий бандит, як пережиток, залишився, - показував погрозливу цидулку, що лежала на столi, гiсть. - Та ви з ним впораєтесь!.. - Знаємо, що ви, Дмитре Iвановичу, i риболовлю любите. У Днiпрi, я гадаю, поки вiн iще не очистився вiд усяких стронцiїв, не дуже наловишся, а наша Ворскла чиста, вода - як сльоза i риба теж. Поживете в нашому домi. Мiсця вистачить. - Так, Олю? - звернувся до жiнки. - У нас хата велика. Половина моя, половина братова. А дiти у пiонертабiр поїдуть - зовсiм просторо стане, буде вам окрема кiмната... А за Василя, - зiтхнув вiн, - ми дуже непокоїмось. Вiн у нас старший, значить, за батька.
- Вам треба до мiлiцiї звернутися. Покажiть це, - Дмитро Iванович знову узяв в руки погрозливий папiрець, - вашому дiльничному.
- У тiм-то й рiч! Не хоче Василь до мiлiцiї. Вiн i сам трохи мiлiцiонер. Тобто командир сiльської дружини, i йому соромно звертатися за допомогою... Та й взагалi, Дмитре Iвановичу, хто буде з цим морочитися?! Кому треба?! Покладуть пiд сукно, або якщо шуму нароблять, то оцей, - Пiдпригорщук знову тицьнув на папiрець, спочатку притихне, а потiм, коли все забудеться, таки помститься Василевi. Або гiрше того - знайти не знайдуть, а люди з Василя посмiються, з нашими висельчанами не будь макухою! - Вiн закiнчив, i знову губи його стислися i куточки ображено опустилися.
- Василь не пiде до мiлiцiї, - пiдтвердила жiнка. - Дуже просимо вас, Дмитре Iвановичу, приїдьте, допоможiть. Ви ж наших людей знаєте, самi на Ворсклi виросли, швидко розберетесь... Батько мiй, Порохня Андрiй, з вами в одному класi вчився в першiй школi. Не пам'ятаєте?
- Чого ж, Порохню пам'ятаю. Та й усiх наших. Як вiн?
- На фронтi загинув, - зiтхнула Оля.
Помовчали. Дмитро Iванович iз сiмнадцяти учнiв першого передвоєнного випуску свого класу знайшов тiльки п'ятьох.
- Та й у мiлiцiї вашiй люди мiсцевi, обстановку знають, легко знайдуть автора.
- Дмитре Iвановичу! - Оля, здавалося, готова була по-справжньому розридатися. - Дмитре Iвановичу!..
Петро Пiдпригорщук, уже втративши надiю привезти у Виселки полковника, сидiв мовчки.
- Що вiн робить у колгоспi, ваш брат? - раптом спитав його Коваль.
- Механiзатор. Як кажуть, передовик змагання... Та не в тiм рiч. Йому до всього дiло. Любить правду i в очi рiже. А буває, й заходи вживає. Ну, звiсно, добровiльна дружина, так що не одному сала за шкуру залив... От i боїмось за нього. Хоч народ у нас не такий, як колись, та кiлька виродкiв знайдеться... Може, вiд якоїсь яблунi яблуко недалеко вiдкотилося...
- Значить, правдолюбець такий ваш брат не з службового обов'язку?
- На громадських засадах, -пiдтвердив Пiдпригорщук... - На громадських... I ви, Дмитре Iвановичу, теж на громадських засадах допомогли б, - раптом, радий iз своєї винахiдливостi, блиснув очима гiсть. - Тим бiльше що вся ця бiда у Василя за те, що вiн ваш помiчник, мiлiцiї, я маю на увазi.
- О, ви - хитрун, - посмiхнувся Коваль.
Пiдпригорщук, вiдчуваючи, що полковник починає вагатися, заговорив швидко, схвильовано:
- I я вас, Дмитро Iванович, не як полковника, а просто як дорогого земляка у гостi запрошую... Певно, давно на батькiвщинi не були... У райцентрi, на тому мiсцi, де ваша хата стояла, на горi тепер готель, та все одно люди говорять не "там, де готель", а "там, де Ковалi жили".
З того пагорба, найвищого у мiстечку, малому Дмитровi вiдкривався колись свiт, довгий i неосяжний, як брукована вулиця, що вела у долину i здавалася йому нескiнченною.
Там був дивосвiт, у якому далеке чахкання молотарки було гуркотом дракона, а за обрiєм, де вулиця упиралася в небо, жили таємничi казковi чудиська. Цiкаво, якою проляже вона тепер перед ним, посивiлим, битим життям i роками, та вулиця, та долина, де щоосенi чахкала молотарка, викликаючи у нього нестримне прагнення проникнути у невiдомий i, можливо, небезпечний, але такий привабливий дорослий свiт. Чи навiки пропав для нього той дивосвiт, що тасувався навколо в дитинствi, чи геть зникло очарування рiдного краю?
Вiдiйшовши вiд активної службової дiяльностi, Коваль терзався неробством. Мiряв широкими кроками нову квартиру або годинами сидiв на балконi, перед яким вдалинi могутньо сивiв Днiпро i розлягалися заднiпровi краєвиди. Коли працював, не знаходив часу посидiти за книгою, читав уривками. Тепер часу було вдосталь, а книги не читалися. Вiн згадував то одну, то другу розплутанi ним справи, знову переживав усi перипетiї, а часом по-новому осмислював їх, робив, як шахiст, новi ходи, радiючи, що й вони ведуть, як i попереднi, до тих самих висновкiв.
У душi вiн зрадiв новiй нагодi ще раз зустрiтися з таємницею i розкрити глибиннi людськi пристрастi. Зрештою, вiн не має права ховатися iз своїм досвiдом. Розумiв справедливiсть слiв Пiдпригорщука, що у районi не будуть займатися такою дрiбницею, як цей пiдкинутий лист. Розмов у мiлiцiї про профiлактику правопорушень, попередження трагедiй було багато, але на практицi й далi жили за приказкою: поки грiм не вдарить... I ворушаться здебiльшого, коли запобiгти уже пiзно... Отже, якщо чесно говорити... А там буде видно, чи слiд вжити офiцiйних заходiв i поставити до вiдома райвiддiл мiлiцiї... Втiм, це вiй уже сам почав умовляти себе пристати на пропозицiю Пiдпригорщукiв...
Та ось здалеку долетiв, усе посилюючись, гуркiт. На подвiр'я вкотився мотоцикл з коляскою, за кермом якого сидiв Василь Пiдпригорщук, а у колясцi - його брат.
Усе набуло нового руху. Дiти юрбою побiгли назустрiч. Лiда вигукнула:
- Нарештi!.. Вмивайтеся швидше, голубцi холонуть!
Василь Пiдпригорщук пiдiйшов до Коваля, привiтався, простягнувши мiцну, твердувату руку:
- Василь Кирилович.
Полковник одним поглядом охопив його постать, наче моментально сфотографував. Перед ним, обiймаючи дiтей i нiяково посмiхаючись, стояв мiцний чоловiк рокiв пiд сорок. Коваль подумав: "Як схожий рисами обличчя на брата!" Вiд старшого Пiдпригорщука пашiло здоров'ям i якимсь теплом, яке нiби обгортало спiвбесiдника. "Дивно, подумалося далi полковниковi, - щоб хтось бажав смертi такiй славнiй людинi".
Тим часом жiнки уже гукали до столу, Василь кинувся до умивальничка, прибитого надворi на сторчовiй дошцi, затим, витираючи руки i запрошуючи поперед себе Коваля, попрямував з ним до столу.
Стiл був багатий: смажена риба, холодець, сало, голубцi з кашею та м'ясом, курятина. Оля наварила картоплi, посипала кропом. Посерединi стiл зеленiв та червонiв пiр'їстою цибулею, квашеними i свiжими огiрками та помiдорами. Дмитровi Iвановичу раптом згадалися голоднi роки у цих краях. Про двадцять перший рiк вiн знав iз розповiдей батькiв, а от зиму тридцять другого - тридцять третього, коли недорiд i злочин скували голодом кобелячан, батьки попухли вiд голоду й ледве вижили, вiн до скону не забуде. I наступну весну, коли вiн з меншим братиком, подолавши острах, ходив до радгоспу бiля Виселок проривати буряки за борошняну затiрку, якою годували полiльникiв. Були й щасливi днi, коли куховарка, жалiючи малих, наливала у банку ще й другий черпак i вони його несли додому.