Не звертайте уваги, у неї так буває: то смiється, то плаче. Вибачайте, я зараз...
Вiн, не поспiшаючи, пiдвiвся i пiшов за дружиною. За столом запала тиша.
- Це вона так, бiдолашна, за Василя переживає, - вкинула Оля.
- Та хiба ми її не лiкували? З райлiкарнi не вилазила, - скрушно сказав старший Пiдпригорщук. - Петро збирається в Полтаву. Будемо добиватися до професора. Є у Полтавi такий. Знаменитий невропатолог. Теж, до речi, земляк. Тiльки до нього непросто втрапити. У райлiкарнi обiцяли дати направлення. Та все якось руки у нас з Петром не доходять, жнива, роботи по зав'язку, скоро i на зяб орати, ось справимо обжинки... тодi вже...
- Вiн, Третяк здасться, теж з моїм батьком вчився в однiй школi i з вами, Дмитре Iвановичу? - сказала Оля.
- Який це Третяк?
- Андрiй Семенович, тепер професор...
- Якщо це той самий Андрiй, то ми з ним домовимось, - пообiцяв Коваль.
Незабаром повернувся з дружиною Петро Пiдпригорщук. У Лiдiї були червонi, заплаканi очi, але вона, здавалося, повнiстю заспокоїлася i навiть пробувала всмiхатися.
- Даруйте, - звернулася до Коваля, - менi чогось раптом так страшно стало, так страшно! - Жiнка аж пересмикнула плечима, немов вiд холоду. - Та вже усе гаразд.
Вона знову сiла до столу i стала задерикувато смiятися, немов вiдшкодовуючи перебiльшеною веселiстю свою минулу iстерику.
- Я вам можу про всiх розповiсти, - звернулася вона до полковника. - Бо мiн Петро - мовчун, а мила Оля, крiм чоловiка, дiтей та своїх овочiв, мало що знає... А я цiлий день у конторi, всi ходять. Байки i плiтки мене не минають...
Тим часом ображена Оля гукнула до вечерi дiтей, а Дмитро Iванович влаштувався з Лiдою на лавочцi над самiсiньким спуском до рiчки i, поглядаючи то на чорняву спiвбесiдницю, то на рiчку, посмутнiлу долину за нею й близьке сивiюче небо, уважно слухав розповiдь про сьогоднiшнi Виселки i взаємини виселчан. Лiдiя Антонiвна подобалася йому якоюсь войовничою жiночнiстю (пiд час розмови чорнi циганськi очi її раз у раз зблискували) i тим, що так цiкаво розповiдала про односельчан, яких характеризувала образно, з безлiччю подробиць.
Слухаючи Лiду, Коваль упiймав себе на стороннiй думцi: "Чого цiй жiнцi треба в життi? Чого не вистачає їй, щоб бути урiвноваженою i здоровою?.. Але людинi, - мiркував вiн далi, - завжди чогось не вистачає, на те вона людина. I так має бути. Певно, i цiй чорнявiй, з кiлькома брунатними цяточками на обличчi, експансивнiй жiнцi чогось не вистачає в життi. Але чого ж їй iще бажати: мiцна сiм'я, люблячий чоловiк, милi дiтлахи... Можливо, робота не задовольняє або мучить якась таємниця, про яку знає тiльки вона?
Вiдповiдi Дмитро Iванович на це не мав, та зрештою i не збирався її шукати...
2
Старий Ковтун - "iталiянець", як його дражнили у Виселках, - жив неподалiк Пiдпригорщукiв - на другому пагорбi, ближче до Полтавського шляху.
Дмитро Iванович вирiшив з ним познайомитись i зрештою знайшов для цього привiд. Корови у Пiдпригорщукiв не було (молоко для дiтей брали у колгоспi), i Коваль подумав, що найпростiше пiти до Ковтунiв по молоко - адже дачники, якi селилися з дiтьми поблизу Ворскли, саме у них купують. Та, правду сказати, Дмитро Iванович теж любив перед сном випити склянку свiжого молока, якого останнiм часом був позбавлений. Незважаючи на запевнення газет, що у Києвi i тепер, через рiк пiсля чорнобильської трагедiї, молоко перевiряють i в крамницi та на ринок потрапляє тiльки чисте, придатне для споживання, Ружена не купувала його.
До хати Ковтунiв непросто було дiстатися. Йти навкруги було далеченько, а навпростець, пагорбом, що круто обривався до Ворскли, через невеличкий ярок можна було вiдразу видертися до подвiр'я i зайти, так би мовити, з тилу.
З трьох бокiв вiд асфальтового шляху i близьких сусiдiв старий Ковтун вiдгородився високим парканом, i хвiртка вiдчинялася тiльки пiсля того, як чужий натисне кнопку на одвiрку. Тодi у хатi господарiв лунав дзвiнок, i Iван Ковтун неквапно виходив у двiр i, пiдозрiло поглядаючи на свою хвiртку, угадуючи, хто ж там стоїть, йшов, немов пiдкрадався до неї.
Полковник подолав ярок i раптом виявив, що й вiд рiки Ковтун теж вiдгородився. Пошкодувавши дощок на четвертий бiк паркану, вiн тут натяг над самiсiнькою крутизною на двох кiлках не вiдразу помiтний оку дрiт i насадив колючої гледичiї. "Фортеця, та й годi!" додумалося Дмитру Iвановичу.
Коваль повернувся i пiшов до хвiртки нетоптаним бур'янцем попiд парканом.
Старий Ковтун зустрiв його непривiтно, блимнув з-пiд брiв настороженим поглядом: мовляв, хто такий i що треба?! Вiн не встиг це проголосити, як полковник мовчки пiдняв бiдончик. Це було красномовно. Погляд дiда трохи пом'якшав.
- Якби у вас купити молока, - промовив Дмитро Iванович.
Весь вигляд немолодого, iз сивою чуприною добродушного чоловiка, одягненого у старенькi вельветовi штани, з яких Дмитро Iванович не здер iще усiх будякiв, назбираних дорогою, та простеньку смугасту безрукавку, заспокоював, i зморшкувате обличчя Ковтуна втратило свою похмурiсть.
- Та не знаю, - сказав старий, беручись за потилицю, - у мене люди усе забирають... А ви хто такий будете? Теж дачник?
- Як сказати, - довiрливо посмiхаючись, вiдповiв Коваль. - Можна й так вважати. Вирiшив у вас тут пожити, чисте повiтря, рiчка близенько... У нашому з вами вiцi ох як воно потрiбне, чисте повiтря...
- Близенько! - хмикнув Ковтун. - По таких крутоярах ходити!.. У кого ж ви стали? - допитувався вiн, усе ще не втрачаючи своєї пiдозрiлостi.
Полковник не поспiшав з вiдповiддю. Вiн тим часом й сам з цiкавiстю розглядав старого, у якого був якийсь особливо занехаяний вигляд: давно не прана, аж чорна, розхристана сорочка лахмiттям висiла на його плечах, голi, теж чорнi ноги визирали з-пiд брудних збрижених холош штанцiв, що трималися на тiлi за допомогою старого, перекрученого паска. Дмитро Iванович зрозумiв, що "iталiянець" не просто економний, а дуже захланний чоловiк. Розглядаючи Ковтуна, полковник нiби примiрявся до нього: чи здатен цей немолодий чолов'яга на такий агресивний крок, як убивство? На ствердну вiдповiдь вiн поки що не мiг наважитися...
Втiм, його iще цiкавив тут чи не найбiльше син Iвана Ковтуна, Грицько, який шоферував у Кобеляках i вдома бував не щодня. Найбiльше, бо саме вiн, як розповiла Оля, не тiльки частенько погрожував Василевi, а навiть намагався побити. Перед тим, як знайшли у хатi Пiдпригорщукiв погрозливе послання, Василь упiймав обох Ковтунiв iз краденим на току зерном. Це було надвечiр, коли уже добре стемнiло, i Ковтуни тягли два мiшки iз зерном на тачцi. На дорозi, крiм них, нiкого не було, i, користуючись тим, що немає свiдкiв, Грицько накинувся на Пiдпригорщука. Певно, провалив би ковiнькою голову, якби той вчасно не вiдхилився...
Сина Ковтуна на подвiр'ї не було, i Коваль не наважився спитати про нього, боячись викликати пiдозру. Поки що мав вдовольнитися розмовою iз старим, придумуючи, як йому дiстати вiдбитки пальцiв на бiдончику з-пiд молока не тiльки батька, а й сина.
- Ви тут самi живете? - все ж таки спитав полковник. - Дружини немає?
Дмитро Iванович питав, хоч уже зробив свiй висновок, судячи з такого виразного свiдоцтва вiдсутностi жiночої руки, як брудний одяг господаря. Йому треба було якось продовжити розмову.
- Так, немає. Живу iз сином... То ви у кого найняли? - повторив своє запитання "iталiянець".
"Справжнiй допит!" - посмiхнувся про себе Дмитро Iванович й вирiшив нiчого не приховувати.
- У Пiдпригорщукiв, - змахнув рукою убiк, до Ворскли.
- У цих мармиз, мафiозi?! - Очi Ковтуна спалахнули, вiн скривився: - Друзi вони вашi або родичi? Нi-нi, - вiн аж вiдсахнувся вiд Коваля, - я з ними справи не маю.
- Та не їм же молоко, а менi, - запротестував полковник. - I не родичi вони.