– Бери, – каже, – скільки хоч, усі озьми, усю худобу озьми, усього рішусь, у старці піду, тільки вилічи моє дитя; вона в мене однісінька… Без неї нащо й мені жити? Не буде мені ніякої радості… хто мене догляне… хто… – та так і голосить.
Дарма, що німець, та й він заплакав, і хоч би тобі копієчку узяв. У останній раз як був, і вп'ять чого-то не робив, а далі сказав:
– Нічого не можна зробити! – 3 тим і поїхав. Моливсь Наум, моливсь… і що то вже плакав! Так і підпливе сльозами. Далі вийшов із кімнати, подививсь на Марусю, бачить, що вона, як тая свічечка, догоряє, перехрестивсь і на думці каже собі:
– Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грішних, і навчи, що нам робити і як тебе слухати? – Та з сим словом і пішов.
Йде і за сльозами світу не бачить. Позвав панотця, той аж здивувавсь, що така здорова дівка, у три дні як занедужала, а вже й на божій дорозі.
Поки панотець прийшов з святостю, Наум вернувсь кріплячись, щоб не плакати, через велику силу каже Maрусі:
– Доню, запричастимо тебе! Чи не дасть бог швидше здоров'я?
– Я сього хотіла прохати… та боялась вас потурбувати… І вже здоров'я!… Хіба спасення душі… коли б тільки швидше… – ледве промовила сеє Маруся.
Кинулася Настя хату прибрати і сіни упорати, а Наум засвітив свічечку і ладаном покурив; аж ось і батюшка прийшов.
Поки Маруся сповідалася, Наум із Настею і хто іде був у них із сусідів вийшли у сіни. От Настя і каже мужикові:
– Нащо ти її так сполохав? Вона тепер подума, що вже зовсім вмира, коли привели панотця?
– Що ж, стара, будемо робити? – здохнувши тяжко, сказав Наум. – А яково ж би нам було, якби вона вмерла без покаянія?
– Та що бо ти, старий, говориш? Де їй ще вмирати? Ще тільки сьогодні четвертий день, як гаразд і занедужала…
– Але, четвертий! У бога усе готово, його свята воленька! Повелить, то я ще швидш її вмру, дарма, що вона вже на ладан дише.
Сказав Наум та й відійшов, гірко заплакавши, і каже собі тихенько: «І коли б то господь послав мені сюю милость! Воля твоя, господи!»
Тут панотець кликнув, щоб усі йшли у хату, буде її причащати. Наум, тільки сам живий та теплий, ще здужав підвести її до святого причастя… Маруся прийняла тайни Христові, як янгол божий; потім лягла, перехрестилась, підвела очиці угору і веселенько проговорила:
– Коли мені… така радість тут… після святого причастя… що ж то буде у царстві небеснім? Прийми і мене, господи, у царство твоє святе! – Панотець, посидівши і поговоривши дечого з письма, пішов додому.
Трошки погодя, чують, що кашель в Марусі ніби перестав і вже вона хоч і не стогне і буцімто спить, так у горлі стало дуже хрипіти, а у грудях аж клекотить…
От Настя і каже до старого:
– Та, єй-богу, вона не вмре; бач, їй полегшало.
– Мовчи та молись богу! – сказав їй Наум, а сам аж труситься. – Тепер, – каже, – янголи святії літають над нею. Страшний час тогді настає, як праведна душа кон-читься. Нам, грішним, треба тільки молитись богу!
– Господи милостивий! Ти сам боїшся та й мене лякаєш.
Так казала Настя, не бачачи своєї біди, а Наум знав добре усе і знав, що до чого і після чого що йде, та й каже:
– Коли б то бог милосердний сотворив таке чудо!
Далі засвітив страшну свічку, поставив перед образами, а сам пішов у кімнату… і що то вже моливсь богу! Куди-то не обіщавсь іти на богомолля! Скільки худоби Роздати на церкви, старцям…
Як ось Маруся таки дуженько промовила:
– Таточку!… Матінко!… а підійдіть до мене.
От вони н підійшли. Наум бачить, що Маруся зовсім змінилась на лиці: стала собі рум'яненька, як зоренька перед сход сонця; очиці як ясочки грають; веселенька, і від неї неначе сяє. Він знав, до чого се приходиться, здригнув увесь, скріпив серце, а сльози знай глита та думкою тільки так помоливсь: «Час прийшов… господи, не остав мене!…»
Маруся їм і каже:
– Батеньку, матінко, мої ріднесенькі! Простіте мене, грішную!… Попрощаймося на сім світі… поки бог зведе нас докупи у своїм царстві.
Тут стала їм руки ціловати; а вони так і розливаються, плачуть і її цілують. От вона їм і каже вп'ять, та так веселенько й усе усміхаючись:
– Спасибі вам, мої ріднесенькі, що ви мене любили!., і кохали мене… Простіть мене, може, коли вас не послухала… або сердила… Мені бог гріхи простив… простіть і ви!… Не вбивайтесь дуже за мною, бо се гріх… та пом'яніть мою грішну душу… не жалуйте худоби: усе земля і пил… Годі ж, годі, не плачте ж… Бачите, яка я весела… там мені буде прехороше!… Коли-небудь треба і вмерти… Ми недовго будемо різно: там год – як часиночка… Бачите, я не жалкую за вами… бо скоро побачимось… Васи… ох! Василечка мого як побачите, скажіть, щоб не вбивавсь… скоро побачимось… Я його дуже, дуже любила!… Горішки мої положіть мені у руку, як помру; а платок… верніте йому… А де ви? Я щось вас не бачу… Таточку! Читай мені… голосно молитви… а ти, матіночко… хрести мене… По-бла-го-словіть же… мене…
Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним і слова сказати; а він що скаже слово, та й заллється сльозами, переплаче та вп'ять чита. Настя чи перехрестила двічі та й знемогла і тут же впала. Сусіда подала Марусі у руки свічку і вже насилу руку розправила, бо вже стала застивати… От вже і гласу її не стало чути… Наум нахиливсь та над ухом їй голосно чита: «Вірую во єдиного бога» та «богородицю»… а се вона – зирк очима та й сказала голосно: «Чи ви чуєте?., Що се таке?» Наум впав навколішки і каже:
– Молітеся усі! Янголи прилетіли по її душу!
Далі Маруся ще спитала:
– Чи ви бачите? – Та й замовкла… здохнула важко… тільки й промовила:
– Мати божа!., прийми… – і успокоїлась навіки!
Наум скочив, сплеснув руками, підняв очі вгору і стояв так довгенько. Далі пав перед образами навколішки і моливсь: «Не остав мене, господи, отець милосердний, у сюю горкую годину! Цілий вік ти мене миловав, а на старості, як мені треба було у землю лягати, послав ти мені таке горенько!… Укріпи мене, господи! щоб я не согрішив перед тобою!»
Кинувся до Марусі; припав до неї, виціловав їй руки, щоки, шию, лоб і усе приговорює:
– Прощай, моя донечко, утіха, радість моя! Зав'яла ти, як садовий цвіточок; засохла, як билинка! Що я без тебе тепер зостався? Сирота! Пуще малої дитини. Об дитині жалкують, дитину приглядять, а мене хто тепер пригляне?… Тепер ти у новім світі, меж янголами святими; знаєш, як мені тяжко, як мені гірко без тебе: молись, щоб і мене бог до тебе узяв! Закриваю твої оченьки до страшного суду! Не побачу у них своєї радості більш! Складаю твої рученьки, що мене годували, опатруваліг, обнімали…
Він би й довго коло неї вбивався, так тут сусіда підійшла та й каже:
– Пусти, дядьку, вже ти її не піднімеш; а ось прийшлії дівчата убирати Марусю; ти йди та давай порядок, бо, бач, Настя безчувственна теж лежить.
Наум став над Настею, вп'ять гірко заплакав та й каже:
– Уставай, мати! Дружечки прийшли, нехай убирають до вінця нашу молоду… а я піду лагодити весілля!…
Пришедши він до панотця, не зміг і слова сказати, а тільки що плаче, так що й господи! Піп зараз догадавсь, та й каже:
– Царство небесне їй! Праведная душа була, упокой її господи со святими!
А помолившись, і став розважати Наума, поки позіходилися дяки; далі пішли у церкву, піп став служити панахиду, а по душі звелів дзвонити на непорочні, як по старому і по почотному чоловікові; та й послав сукно і став-ник і звелів йти читати псалтирі.
Увішедши Наум у церкву, так і пав перед образами та й моливсь, що таки за впокой душі свого дитяти, а то таки знай узивав:
– Господи милосердний! Дай мені розум, щоб я, при такій тяжкій біді, не прогнівив би тебе не тільки словом, та ні же думкою!
Як же заспівали «вічную пам'ять», так і сам почувся, Що йому якось-то стало легше на душі, і хоч і жаль йому дочки, що то вже і казати, кріпко жаль! та зараз і подума: «Воля божа! Вона теперечки у царстві; а за такеє горе, що ми тепер терпимо, бог і нас сподобить з нею бути!»
Бодро дійшов додому. Вже Марусю нарядили і положили на лаві, біля вікна. Став Наум над нею, помоливсь, зложив руки нахрест та й став приговорювати:
– Доненько моя милая! Марусенько моя незабутняя!Що ж ти не глянеш каренькими своїми оченятами на свого батенька рідного? Що ж не кинешся рученьками обняти його?… Що не проговориш до нього ні словечка?… Ти ж мене так завсегда зострічала… а тепер… закрила свої оченьки, поки вздриш господа на страшному суді; зложила рученьки, поки з сим хрестом, що тепер держиш, вийдеш з домовини назустріч йому; скріпила уста, поки з янголами не станеш хвалити його!… На кого ж ти нас покинула?… Узяла наші радощі з собою; хто нас буде веселити такою добрістю, як ти? Хто нас, сиріт, на старості буде жаловати?… Хто нас, як билиночок у полі, буде доглядати?… Хто зопинить наші горючії сльози?… Хто обітре нам смажнії уста?… Хто у болісті промочить нам запекший язик?… Не повеселила ти нас, живучи з своїм Василем! Не порадовала нас своїм весіллячком!… Береш своє дівування у сиру землю!… Зате подруженьки убрали твою русу косу, як до вінця; скиндячки положені… квіточками заквітчані… і з правого боку тож квітка; нехай люди бачать, що ти була дівою на землі, дівою йдеш і на той світ.
Який зібрався народ – а вже таки повнісінька була хата і в вікно багато дивилося – так усі навзрид плачуть!… Та й як можна було утерпіти, дивлячись на чоловіка, що зовсім у старості, сідого, як лунь, немощного – стоїть над своїм дитятею, що одним одна й була йому на світі, і ту пережив, і ту, на самім цвіту, хова, а сам зостається на світі з старістю, з недугами, з горем, один собі з старою до якого часу! Яка вже їх жисть буде?… Та що й казати! Та ще ж яка й дитина! Коли б уже яка-небудь, так собі, так би і сюди й туди; а то ж дівка, не то що на усе село, та вряд чи де й близько така була: богобоязлива, богомільна, до усякого діла невсипуща, слухняна, покірна, звичайна, тиха, розумна, і що вже красива, так вже нічого й говорити! І що то: хто й знав її, хто й не знав, то усяк любив і поважав, і як почули, що вона вмерла, то всі ж то, і старі, і молоді, та й мала дитина, усі за нею жалковали і збіглися дивитись на неї і по ній журитись.
Об старій Насті вже нічого й говорити: не здужала не то що порядку давати, та й з місця не вставала; усе сиділа біля покійниці, і вже не плакала, бо і сліз не стало, а тільки тяжко здихала і ні півслова не здужала, голосячи, приговорювати.
Послухавши псалтиря, що дяк усе читав, Наум сів біля своєї старої та й каже:
– Що, стара? Управились ми з тобою? Збирались весілля грати, аж ось похорони! Ох-ох-ох! Хвали, Насте, бога!
– Се нам за гріхи наші, Науме, бог наказаніє послав! – сказала йому Настя.
– За гріхи! – сказав, подумавши, Наум. – Чи є така кара, щоб нею удовлити за наші гріхи? Що день, що час ми тяжко согрішаєм перед господом нашим; так чого ж ми достойні?… Якби отець наш небесний робив з нами не по милосердію, а по правді своїй святій, так ми б і давно недостойні і на світ дивитись. Міри нема його добрості!
– Зачим же він узяв у нас одну нашу радість? Що ми тепер будемо?
– Зачим? Дурна, дурна! Зачим узяв? Щоб дитина добрая, за добрість і йому милая, поживши у сьому злому світі та бачачи других, не пішла слід за тими, що не по його волі роблять; щоб не стала й вона така, котрих він не любить. А за лихе і злеє дитя бог карає отця і матір, так би ми були б і за неї у одвіті; а тепер, коли дитя наше було добреє, то через неї і нам що-небудь бог з гріхів простить.
– На кого ж ми тепер зостаємось? І хто нас у старості та у немощах догляне? – питала ще таки Настя.
– І я те ж думав з першого часу, – каже Наум, – а далі, по моїй молитві, бог такий мені розум дав: не було у нас дитяти – самі по собі жили, будем і без неї. Ти скажеш: тогді були молоді та здорові, а тепер старі, не здужаємо робити на себе. Насте, Насте! І у молоді літа не самі по собі ми і жили, і робили, і пропиталися, бог нам помагав, він же нам і тепер не дасть пропасти. Поживемо ще, потерпимо ще за гріхи наші на сім світі, по його воленьці прийде і наша година. Ти мені закриєш очі, а тебе… тогді круглу сироту, у біді, ще й лучче не покине той, що й маленьку комашечку догляда, та й збереть нас докупи, і наша Маруся нас тамечки зостріне. Коли ж не-будь прийде сей час; не сто літ будемо тут бідствовати… та хоч би і сто літ, хоч би і більш, і хоч би ще гіршу біду нам бог послав – коли є ще яка гірша сієї, – так чи може ж то ізровнятись против того, що нам буде у господа милосердного і де тепер наша Маруся? Годі ж, годі, не плач та давай порядок. Живий живе гада, так і ми; треба усе полагодити, як звичайно, і як тільки можемо що зробити і за душу, і за славу нашої Марусі.
Стало надвечір. Під коморою знакомий Наумові маляр малює труну – та що за славна була! Дубові дошки та товсті, та сухі, як залізо, та й зроблено чисто, як столярна; бо й теслі, що її робили, жалкуючи об Марусі і люблячи Наума, від щирого серця її робили. А як ще маляр вичорнив її, та на криші змальовав хрест святий, та кругом пописав слова усякими красками, у головах намалював янгола божого, а у ногах списав патрет із смерті, з кістками, та так живо, що як настояща смерть, так така домовина, що хоч би і усякому доброму чоловікові таку бог привів. У хаті і у кімнаті жінки порались, то діжу наставляли, то муку сіяли, то локшину кришили, то птицю патрали; а народ то біля мертвої, то біля відчиненого вікна, що над нею, дивилися; а обоє старі із журби так вже стяглися, що аж злягли… Як разом – крик! Хтось дуже застогнав, аж закричав… Народ за вікном тож крикнув: «Василь! Василь!», – і розступивсь. Наум, почувши сеє, скочив, зирк у вікно… лежить бідний Василь біля вікна, мов мертвий зовсім!…
У ті пори, як дзвонили по душі Марусі, їхав мимо церкви сердека Василь і поспішав якомога до хазяїна з радістю, бо усе зробив, як тільки лучче можна було, і віз йому великі бариші. Як їде і чує, що дзвонять; здригнув кріпко, неначе йому хто снігу за спину насипав, а у животі так і похолонуло, і на душу така журба пала, що й сам не зна, що він таке став. Перехрестивсь і сказав: «Дай боже царство небесне, вічний покой помершому!», а сам по коням погнав, щоб швидше одчот віддати хазяїну та й до Марусі і щоб вже з нею не розлучатися аж до весілля.
Так от яке весілля знайшов Василь! А як побачив свою Марусю, замість щоб на посаді сидіть, лежить на лаві під церковним сукном, хоч і убрана і заквітчана, та не до вінця з ним, а у яму від нього іти! Як се побачив, закричав жалібно, застогнав, поблід як смерть та тут же і впав мов неживий!…
Насилу та на превелику силу його відволодали. Вже й водою обливали і трусили… аж ось зирнув, повів кругом очима та й сказав тихесенько: «Марусю!., де моя Маруся?»
– І вже, сину, Маруся ні твоя, ні наша, божа! – став
йому Наум казати. – Покинула нас!
Василь сидить, як окам'янілий, і ие баче, і не чує нічого. От Наум подумав, бачить, що треба його розжалобити, щоб тільки він заплакав, то йому й легше буде; от і став до нього говорити… Та вже ж як то жалібно говорив, що й подумати так не можна, як то він йому усе розка-зовав: як його Маруся любила, як за ним убивалася, як занедужала і, вмираючи, що йому наказовала… Василь, сеє слухавши, як заплаче… зарида! як кинеться до неї… припав, ціловав їй руки… і не вимовить нічого, тільки: «Марусю… моя Марусенько!» То покинсть її, плаче та вбивається, та вп'ять до неї… А народ таки увесь, та що то – і малі діти так і голосять, дивлячись на нього і старих, що обплакують і його, неначе мертвого.
Оттак було усе до вечора. Народ помаленьку розійшовсь, і вже ніччю Наум, знемігшись зовсім, трошки задрімав. Прокинувсь, дивиться, що Василь і не дума відійти від вмершої; стоїть біля неї навколішках, та знай руки їй цілує, та щось і приговорює з горючими сльозами. От Наум йому й каже:
– Спочинь, сину, хоч трохи! Завтра тобі тяжкий день буде; зберися з силою. Бачиш, і я, вже мені більш її жалко, та й я таки трохи задрімав, щоб хоч мало голові легш було.