- Чого? - гукнув Карпо. - За се i могоричу слiд. Є семигривеник у кишенi… ходiмо, прогуляємо!
- От добрячий цей Карпо! Послiднiм дiлиться… Ходiмо, ходiмо, - вiдказав перший усач, видно, голiнний до скляного бога.
Валка душ з п'ять вiддiлилася вiд громади i напрямилася до шинку, що тута ж, тiльки через майдан, стояв, червонiючи своїми вiкнами.
Карпо, простуючи мiж народом, знову стрiнув Прiську, що плуталася i не знала, куди i як їй вийти.
- Ви ще й досi тут тупцюєтесь? - обiзвався вiн. - Iдiть додому. Ваше дiло на лад пiшло. Поздоров, боже, громади, земля зосталася за вами. Iдiть додому.
- Спасибi вам, добрi люди! - промовила тихо Прiська, низько уклонившись на всi боки громадi. - А тобi, Карпе, найбiльше!
- Нi за що. Богу дякуйте. Iдiть додому та, якщо побачите Одарку, скажiть - хай не жде мене, може, я й забарюся.
Прiська, ще раз подякувавши, подибала вулицею.
Вечорiло. Сонце, цiлий день закрите хмарами, надвечiр вибилося з своєї неволi i, сiдаючи за гору, обливало червоним свiтом усе село. Свiт, падаючiї на снiг, знiмався високо вгору, красячи холодне зимне повiтря: здавалося, воно палало-гоготiло. По небу шматками розiслалися хмари темно-зеленi, аж чорнi, i додавали ще бiльшої краси прозорому повiтрю. Мороз дужчав. З села доносилися одинокi викрики жiнок, з майдану чувся неугавний клекiт чоловiкiв. Якось чудно було, якось сумно, як тiльки буває зимнього вечора. Прiська дибала та дибала, поспiшаючи додому. Вона не примiчала тiї краси свiтової; її похилу голову клопотали свої думки. Вони не були гiркi; коли б Прiська не забула радiти, вони б були, може, i радiснi; а тепер вони - тiльки тихосумнi, як i її зомлiла душа. Вона думала про землю, за котру стiльки болiла серцем, котру намiрялися лихi люди одняти… I от та земля - знову її. Поздоров, боже, Карпа, вiн одтягав її. "Свiт, видно, не без добрих людей… не без добрих людей", - шептала вона. Серце частiше стукало, очi наливались слiзьми.
Уже коло двору вона стала перевести дух i озирнулася назад. Сонце якраз проти неї сiдало; червоне, огнисте його коло так i iскрило свiтом. "I воно радiє доброму дiлу", - подумалося їй.
- Ох, нехай йому! як я уморилася, - вимовила Прiська, увiйшовши у хату i опускаючись на лаву. Вона вся трусилася, важко дихала.
Христя прикро подивилася на матiр; по обличчю пiзнавала, чи добру звiстку мати принесла за ту землю, чи лиху. I її серце було непокiйне; дивлячись на матiр - i воно в неї болiло.
- Нуте, я вам поможу хоч кожушину скинути, - сказала Христя, запримiтивши намiр матерi роздягтись.
- Поможи, дочко… Скинь, дочко… Ох! як я наморилася, - кволилася Прiська. - Сказано, нема сили, не стало здоров'я… Хто ж то коло тiї землi буде ходити, як i влiтку так буде?
- А земля хiба за нами зосталася? - боязко спитала Христя.
- О-ох! Поздоров, боже, добрих людей. За нами, дочко, - казала Прiська, спинаючись на пiч.
Христя перехрестилася. "Слава богу! Слава богу!" - шептала вона.
- Як не кричав Грицько, як не гукав, як не пiдструнчував громаду, а по його не сталося… Спасибi Карповi… Бач, я й забула. Побiжи, дочко, до Одарки, скажи: Карпо переказував, щоб не ждали його, бо, може, вiн i забариться. Дурна голова, поки дiйшла i забула! Гаразд, хоч тепер згадала… Ох, що то за добрий чоловiк, спасибi йому! - гомонiла Прiська, не примiчаючи, що Христя вже дременула з хати. Христя не забарилася вернутись.
- Питалася Одарка: де ж Карпо зостався? Кажу - не знаю, - докладала Христя матерi.
- На радощах зайшли у шинок. Спасибi їм! - одно дякувала мати.
- Та ще питалася: чи землю за матiр'ю зоставили? За матiр'ю, - кажу. А вона так зрадiла, аж пiдскочила.
- Господи! i за що цi люди мене так люблять? - здивувалася Прiська. - Учися у них, дочко… вони краще рiдних, прихильнiше самих близьких.
Пошли їм, господи, всього, чого вони тiльки бажають! I не доведи, боже, коли б усi були такi, як отой Грицько: поїли б, здається, одно одного. I завдасться ж таке зле та немилосердне! Хоч би сказав - у самого мало, у самого нужда та недостача: а то добра того - на десятьох би стало! Нiт же, йому ще трохи, сухий шматок чужого хлiба йому вадить!.. Зате ж i провчили його… Вiн - слово, а Карпо йому - десятеро… Та таки не його послухала громада, а Карпа… Червоний та хмурий пiшов вiн iз збiрки, - переказувала Прiська дочцi свою радiсть, грiючи на печi посинiлi руки.
Христя слухала матiр, а сама думала: от i пiймайся такому в невiстки, - усi з тебе кишки вимотає… буде гризти, поти загризе. Нехай йому з його багатирством! Чого ж той Федiр лабузниться? Чого йому треба? Господь
3 ним! Вiн i добрий парубок, та що зможе з отаким батьком?
Ще й не додумала Христя своїх думок, як почула, що в сiнях щось зашамотiло. Вона кинулася позирнути, хто там, i на порозi стрiлася… з Федором.
- Здоровi були! - привiтався вiн, уступивши в хату.
- Хто там? - додивляючись з печi, спитала Прiська. - Засвiти, Христе, - нiчого не видно.
- Та се я… Федiр, - одказав той, тручись коло порога. "Федiр! Чого се?" - подумала Прiська.
- Засвiти, Христе! - удруге сказала вона.
- Та я свiчу.
Незабаром невеличкий каганчик освiтив сумну хату; жовтогарячий свiт розлився серед вечiрнього мороку i обдав Федора, що тупцювався коло порога.
- Чого ж ти стоїш, Федоре? - спитала Прiська. - Сiдай! Що скажеш доброго?
Федiр, зиркнувши по хатi, похнюпився.
- Та я се до вас… - рвучи слова, несмiло почав вiн. Голос його бринiв, як перервана струна: йому, видно, важко було говорити.
"Чи не сватати, бува?" - подумала Христя i глянула на Федора. Той, блiдий, стояв край порога i, мнучи шапку в руках, тремтiв. Те запримiтила i Прiська… Настало важке мовчання, ще важче ждання.
- Батько прислали, - знову промовив Федiр, i знову його голос обiрвався. - Батько сердитi прийшли додому. Напали на мене… Хотiли бити… а далi: "Пiди, - кажуть, - до… скажи: я їй цього не забуду!.." - ледве-ледве вимовив Федiр, i сльози закапали з його очей.
Дочка i мати ззирнулися… Пройшла хвилина мовчання, наче сон найшов на всiх… Нестямний стук далi їх розбудив. Коли вони прийшли в себе - Федора вже не було.
Чи сон то справдi, чи бувальщина? Дочка i мати ззиралися, дивуючись, здiймали плечима, i знову ззиралися, i знову здiймали плечима, поки Христя не розреготалася… Вона сама не знає, чого їй стало так смiшно… Дзвiнкий її регiт розкочувався по всiй хатi.
- Чого ти? - сердито спитала мати.
- Чи не дурний вiн! Чи не божевiльний! - скрикнула Христя i знову залилася…
То був непевний смiх, нестямний регiт: так смiється само лихо або почуття його. Морозом обдав той смiх Прiську, а вона, дивлячись тривожними очима на дочку, тремтiла, їй так зразу гiрко стало, так важко, лихо знову так надавило на її душу - мов недавньої радостi i не було. "Я їй цього не забуду!" - учувалося тихе Федорове шептання… "Сина прислав сказати, - думалося їй, - щоб не забули… Боже! що за причепа Грицько той, що за лихий чоловiк!"
VII
Грицько прибiг додому голодний i лютий. Та земля Притичина не одну вже нiч не давала йому спати, болячкою на серцi сидiла, спичкою ув оцi стримiла. "Хай вона не достанеться менi, а другому… тiльки аби одiбрати! Чого їй тодi жити у селi? З чого вона проживе? Опухне з голоду… Iди, голубочко, в найми… в найми iди на старiсть лiт… i дочку свою, пишну панночку, веди За собою, хай лишень коло чужої роботи помаже-покаляе свої бiлi рученьки, а то вибiлилися… Тiльки хлопцiв i глядить, тiльки їх i знає з ума зводити… Зiйдеш сама скорiше!.. Аби вас випхнути з села, а то ви менi i за вухом не свербите. А випхнути треба, бо зовсiм пропаде Федiр. Думав, як полаю - оханеться… Кий бiс! Як дурень той ходе.