Я сказав ум: "Як прийшов потоп i знiс усiх, так i ваш храм облуди буде знесено. Бо де буде падло, там зберуться й орли. Нерозумнi i слiпi ви, бо святите золото! Горе вам! Бо за злочинами вашими прийдуть чорнi днi. I обложать храм окопами, i обступлять навкруги, i стиснуть звiдусюди. I знищать його з лиця землi, i не залишать каменя на каменi! Бо цей храм уже не божий дiм молитов, а вертеп з кублом гадючим!"
- Ти справдi це сказав? - не стримав свого подиву прокуратор.
- Я сказав це...
- Першосвятенник Кайафа знас про це?
- Вiн теж слухав мене.
- Коли це було?
- Три днi тому.
- А потiм ти з ватагою спiльникiв пiшов грабувати храмових мiняйл?
- Я нi в чому не винен. Хiба на мене хтось скаржився?
- Масш рацiю: нема нi скарг, нi позову. Адже, щоб звинуватити тебе, ум треба викрити самих себе. Але зараз я зроблю одне припущення. Якщо воно вiрне, можеш не вiдповiдати нiчого. Ви забрали у мiняйл монети старого карбу?
Запала промовиста мовчанка.
Велична Клавдiя Прокула з веселою повагою позирала на свого проникливого чоловiка.
Понтiй Пiлат бачив, як до Веселого Германа пiдiйшов легiонер i про щось доповiв.
Веселий Герман пiдняв руку, просячи дозволу потурбувати прокуратора.
- Пiдiйди! - дозволив йому Понтiй Пiлат i, коли той наблизився, запитав: - Щось трапилося?
- Прийшов колишнiй першосвятенник Аннан, тесть Кайафи. Просить, щоб ви його прийняли.
- По мою душу прийшов, - тихо мовив Iсус.
- Про що ти? - запитав прокуратор.
- Аннан вимагатиме мосу смертi.
- Заспокойся, - твердо сказав Понтiй Пiлат. - Без серйозноу провини я ще нiкого не скарав. А за тобою я нiякоу вини не бачу. Розходження у поглядах на призначення храму е суто релiгiйним i моуй юрисдикцiу не пiдлягас. Право ж святенникiв на смертний вирок i покарання скасованi.
6. АННАН, ТЕСТЬ КАЙАФИ
Коли Веселий Герман повiв затриманого через бiчнi дверi, Клавдiя Прокула мовила:
- Я хочу лишитися.
- Але ж Аннан - не в'язень, - завагався Понтiй Пiлат.
- Шкода, що вiн досi не в'язень...
Прокуратор засмiявся.
- Зрозумiй, моя люба, я б охоче, але...
- Але, мiй Понтiю, вiдiслати мене зараз було б ще бiльш жорстоко, нiж примушувати мене мовчати. Хiба я тобi заважала? А тепер... Та це все одно, що вiдiбрати у мене книгу на найцiкавiшому мiсцi.
- Пiдкажи, як вмотивувати твою присутнiсть, i ти залишишся.
- Ах, мiй Понтiю, це так просто!
- Навiть просто? - усмiхнувся Пiлат.
- Авжеж! - запалена надiсю, наполягала Клавдiя Прокула. - Хiба ти кликав до себе того Аннана? Хiба тут мiститься твоя канцелярiя, де ти мусиш дотримуватись службових приписiв?
- Нi i нi! - сказав Пiлат. - Що з цього?
- Аннан прийшов без зову. Прийшов до твого приватного житла. Прийшов як прохач. Ти тут повний господар. Ти можеш його навiть взагалi тут не прийняти i призначити зустрiч в канцелярiу у час зручний для тебе. Отже...
- Отже, менi лишасться дати згоду.
- О, мiй Понтiю, у подяку тобi я знову обiцяю стiйко мовчати.
- Ця присяга тiльки свiдчить, що ти у мене велика розумниця.
Тим часом прислужники внесли до портика масивний, гiдний сану несподiваного вiзитера стiлець з твердою й прямою спинкою: iудеу чомусь люблять сидiти в незручнiй, задерев'янiлiй позi. Та хай! Хоч би й на цвяхи сiдали. Химернi мiсцевi звичау та уподобання адмiнiстрацiю Риму не обходили.
Як i в'язень Iсус Назарей, минулорiчний першосвятенник Аннан, тесть теперiшнього - Кайафи, виглядав у портику чужорiдним тiлом, хоч являв собою зовсiм iнший соцiальний тип. В'язень був тут темною плямою, святенник - занадто пiстрявою. В'язень стукотiв по мармуру дерев'яними пiдошвами, святенник вiддзвонював дрiбними срiбними бубенцями, нашитими по всьому його фантастично барвистому вбранню. На груди звисав триколiрний омофор - ознака, що вiн походить з роду блаженного Левiя. До пояса був припнутий розшитий бiсером мiшечок з паличками-жезлами для жеребкування.
Аннан вiддзвонював своуми бубенцями, мов цiла отара, аж поки не доп'явся до крiсла. У ньому вiн укляк непорушне, i бубенцi вгамувалися. Прокуратор та його дружина мовчки тупили очi на це розцяцьковане опудало з ледь прихованою зневагою.
Святенник теж позирав на латинян з тамованою вiдразою.
Цей римлянин з непристойно коротким волоссям, з голим обличчям, з його нiби стесаним носом, що незугарне продовжував лiнiю лоба, з його вузьким, наче щiлина, ротом i важкою, мов каменюка, щелепою виглядав потворно.
А його дружина?
Хiба цю дебелу, як вежа, iстоту з холодними рисами обличчя i потужною статурою ратоборця можна вважати жiнкою? ту б тримати в гуртi тягловоу худоби - ось де цiй римлянцi мiсце! Хiба уу можна порiвняти з сврейськими жiнками - гарячими, мов вогонь, тендiтними, як iграшки, нiжними, наче квiти? рврейки дозрiвають на дванадцяту весну, коли душа ще не уражена грiхом, а плоть - хтивiстю. У своу дванадцять весен вони йдуть, мов агнцi непорочнi на заклання, пiд шлюбний вiнець невинними створiннями...
А латинянки? З ухнiми тренованими фiзичними вправами ручиськами, що годнi залюбки звернути шийнi м'язи або придушити....
Вiд цих думок Аннан аж гидливо затрусив фарбованою червоною цаповою бородою.
- За нашими звичаями не мiсце нечистiй жiнцi серед чистих чоловiкiв! не стримався вiн. - Ребро [за сврейськими племiнними сказаннями, бог сотворив жiнку з ребра чоловiка] - нiкчемна частина цiлого.
В опуклих очах Клавдiу Прокули блакиттю палахнули крижанi блискавки. Проте грiм не вiдповiв на образу. Вона, тримаючи свос слово, тiльки вимогливо звела холоднi очi на Понтiя Пiлата.
- Звичау слiд шанувати, - сухо зазначив прокуратор. - Це шанування мусить бути взасмним. Хто до кого прийшов?
Аннан збагнув, що, коли й надалi дозволятиме собi дратуватися, йому залишиться тiльки пiти з цього нечестивого дому гоув-iновiрцiв. Та хiба для цього вiн переступив порiг римськоу господи?
- Я нiколи не бував у Римi, - позадкував вiн. - На жаль, вашi звичау менi невiдомi. Прикро, якщо я у свосму невiданнi когось образив. Проте тiшу себе солодкою надiсю, що ви пробачите темному старцевi його мимовiльну провину.
- Масте щось повiдомити? - руба запитав Понтiй Пiлат.
Аннан вважав, що оця груба прямота, притаманна усiм римлянам, нiчим не вiдрiзнясться вiд брутальноу невихованостi. Та чи можна дорiкати нечестивцевi, коли за ним стоуть незламна сила?
Старець втомлено заплющив повiки, перебираючи подумки, що i як мас сказати. Вiн прийшов сюди з сдиною метою - уразити спесивого римлянина i за рiшенням Синедрiону примусити його до страти того вовка, що принадився до храмовоу кошари. Безкарно! Та як вести мову, щоб не накликати гнiву? У кошику смокв може таутися змiя з уу отруйним жалом. Так! З цим нечестивим песиголовцем слiд обрати улесливу мову, в якiй сховасться змiуне жало. Тим-то надiйнiше воно вразить...
- Славний i гiдний усiлякоу почестi прокуратор Пiлат! - пишно розпочав вiн. - Блага вiстина долинула до смиренних рабiв Всевишнього господа нашого Iахвi [iм'я божества прадавнiх сврейських скотарiв; нинi вiн - бог iудаузму]. Схоплено мерзенного грiшника - Iсшуша Назарея, який так глибоко занепав до сатанинськоу безоднi, що зневажив духотворний Дiм господнiй. А ви, римляни, поклали край його безчинствам на шляхах Iудеу. Осанна! Хвала тобi, господи, що навiв ти каральну десницю на запеклого злочинця!
Клавдiю Прокулу почало бавити це одверто демагогiчне лицедiйство.
- Але згадай, Понтiю Пiлате: наш святий Синедрiон завжди вiрнопiддане допомагав iмперськiй владi по силi своуй. Запитаймо себе: хто сприяв прокураторовi Квiрiнiю, коли вiн провадив перепис населення для наведення ладу в оподаткуваннi? Ми - смиреннi раби божi i вiрнi слуги римського цезаря.