Це, як кажуть, було б дуже печально зрозуміти, в кожному разі. А прагнемо ми зрозуміти не так уже й багато. Однак це для нас дуже важливо, бо без цього ми — не ми, а просто безглузді істоти, які нічого не розуміють і розуміти нічого не хочуть. Я, здається, вже згадував про те, що на цьому світі є небагато речей, котрі чогось варті. Вип'ємо ж за це!
— Він що, Горбачова копірував? — щиро поцікавився Білинкевич у Мартофляка, коли тост було реалізовано.
— Ні, ви мені скажіть, хто цей балакучий юнак, котрий сидить отут, серед нас? — дещо гостріше, ніж перед тим, запитав Гриць.
— Старий, ми, здасться, домовлялися, — нагадав Білинкевичу Хомський.
— Вибачаюся ще раз, але з вами так цікаво, що я не можу…
— Він що, запрошений в наше товариство? — з'ясовував для себе Гриць.
— Ні, Грицю, він виконує тут свої службові обов'язки, — запевнив Хомський.
Білинкевич знітився ще більше, на цей раз уже не жартома. Але, на щастя, в розмові випала деяка пауза, пов'язана з пожиранням шинок і ковбас, а також помідорів, огірків і грибочків.
— Хочете, я розповім вам коротко сюжет своєї повісті? — заговорив по хвилі Хомський, витираючи губи серветкою.
— А як вона називається? — спитав Мартофляк.
— Вона називається «Мерзотники». Це повість у новелах.
— Розповідай, але так, щоб ми зрозуміли, — зажадав Немирич.
— О'кей. Дія відбувається на початку століття в маленькому провінційному містечку в Галичині. Там буде в деталях описано перший політ на літаку одного графа — як він піднімається в небо і описує цілих три кола над пустирем, де зібралися юрми здивованих глядачів. Директор приватної гімназії прагне спокусити одну зі своїх учениць і по допомогу вдасться до гіпнотизера. Потім до містечка прибуває ерц-герцог Фердинанд у супроводі цілого полку кірасирів. І виявляється, що всі вони давно вже готують на нього замах. Це така терористична організація, яку очолює той старий гіпнотизер. Починається судовий процес над директором гімназії, але йому вдається вийти сухим з води, оскільки під час процесу відбувається землетрус. Учениця гімназії, котра в цей час саме молилася в церкві, западається разом із церквою під землю. Вона опиняється в невідомій раніше підземній країні. Тим часом пілот, якого я вивів на самому початку, ніяк не може посадити свого літака, адже землетрус усе знищив.
— Прекрасно! — похвалив Мартофляк, з'ясувавши спочатку, чи Хомський уже закінчив розповідь.
— А я майже нічого не зрозуміла, — зізналася Марта.
— Я й сам не все там розумію, — погодився Хомський, — однак чимось воно мені дуже подобається.
Випивши за прекрасну повість Хомського, друзі зауважили, що повз їхній стіл уже декілька разів проплив якийсь голомозий масивний мерзотник, виразом обличчя дуже схожий на акулу. Він кинув на вас кілька оцінюючих поглядів, хоча важко було визначити, добре це чи погано. У кутку зали ви запримітили вельми інтимний столик, за яким і сидів той грубас у товаристві ще кількох таких самих ґевалів, щоправда, дещо молодших віком. Дивувало, що в цій загальній атмосфері ресторанного напівзбожевоління Акулячий Писок та його партнери зберігали в собі абсолютний спокій і діловитість.
Але Бодьо розвіяв ваше хвилеве сум'яття, притарабанивши цього разу шість гарячих шніцелів по-гуцульськи і ще триста грамів на загальну вимогу.
— Ростику, більше не пий, — тихенько сказала Марта.
— Не буду, — пообіцяв їй Мартофляк. — Більше, ніж треба. А поки що — пропоную випити за те, що ви є!
Горілка ще текла їхніми стравоходами, коли Гриць штовхнув під столом Мартофляка ногою і запропонував:
— Маю щось тобі сказати. Може, вийдемо на два слова? І вони пішли, а ви залишилися при столі вчотирьох.
— Бачите, йому вже не можна сьогодні пити, — сказала Марта.
— Марто, кохана, я запевняю тебе, що все буде якнайкраще, — переконано мовив Немирич. — Ростик надзвичайно витривала людина.
— Я краще знаю, витривала чи ні,— наполягала Марта.
— Ти сьогодні схожа на кінозірку, — шепнув їй на вушко Хома.
— Якщо Мартофляк не може не пити, то він мусить пити, інакше я просто чогось не розумію, — твердив своєї Немирич.
— А ви знаєте, хто це щойно пройшов коло нашого столу? — зненацька нагадав про себе Білинкевич.
Ви запитально подивилися на нього.
— Це Пєтя.
— І хто він такий, чорт забирай, що ти з таким пієтетом вимовляєш оте «Пєтя»? — зацікавився Немирич.
— Це король рекету.
— Може, скоро підемо звідси? — знову занепокоїлась Марта.
— Показати йому спину? Це вище наших можливостей! — завівся Немирич. — Ми мусимо гідно репрезентувати себе.
У фойє ресторану Гриць і Мартофляк курили.
— Ростику, уявляєш, яка навколо лажа, — казав Гриць. — Я вже геть замахався. Вони на кожному кроці. Розумієш, старенький, адже він тягне на цілого капітана. Звідки він узявся, хто його привів до нас?
— Він зустрічав Хомського на вокзалі. Сказав, що від Мацапури.
— Тим гірше для Мацапури. Розумієш, старенький Ростику, я на них маю чуття. Це лажа, причому страшна.
— Я так не думаю. Який їм сенс? Він і справді всього лише комсомольський хлопчик, як каже.
— Не будь таким легковіром. Як може простий комсомольський хлопчик так зухвало користуватися цими штуками?
— Якими штуками?
— Ну, підземний хід, ключі, всі офіціанти кланяються, вільний стіл для нас відразу знайшовся. А ти бачиш, як він лізе зі своїми питаннями?
— Ну, йому просто цікаво.
— Йому цікаво, я згоден з тобою. Слухай, Ростику, коли ти збираєшся до Америки?
— Десь наступного місяця. Я ще не маю квитка.
— Знаєш що? Візьми в мене оцих десять доларів, але так, щоб ніхто не бачив…
— Навіщо вони мені, Грицю?
— Я дарую тобі. Купиш там що-небудь для Марти. Вона в тебе фантастична, старий.
— Дякую.
— Ти розумієш, зараз навколо така лажа. Ми повинні триматися. Я їх ненавиджу всіх, розумієш? Давай, я зараз скажу йому все, а тоді натовчемо йому хавальник, га?
— Ну, цього не треба.
— Чого ти такий обережний, такий вихований? Йому треба дати по рогах, чесне слово! Якщо ти не хочеш, то я сам зроблю це!
— Грицю, ми тільки ускладнимо ситуацію. Треба просто якось делікатно відшити його…
— Ну, чого, чого ти такий делікатний? Ти що, графського роду?
— Скажи мені краще, як справи з Юрком.
— Лажа, Ростику.
— Звідки ти знаєш?
— Я знаю від його лікаря. Останні аналізи тільки підтвердили.
— О, Господи!
— Все може бути. Він, до речі, сам знає краще за нас.
— То, значить…
— Лажа, Ростику, розумієш. А тут ще й цей слимачок пхається в душі…
— У нас вистачить, щоб розрахуватися?
— Там вийде не більш як півтори сотні. Можна, я зараз викличу його надвір і дам йому по чайнику? Ти ж знаєш, я можу…
— Можеш, Грицю, але це справді не той випадок. Я прошу тебе. Ти докурив?
— Так. Ходімо?
— Ходімо, вип'ємо ще чогось. Слухай, а може, він просто педераст? — висловив припущення Мартофляк.
— Одне з двох.
— Або одне з другим.
Вони повернулися до столу саме в той момент, коли Хомський наливав.
— Ми мали таке враження, що вас уже не буде, — поділився своїми думками Немирич.
— Але ж ви всього не випили, — заперечив йому Мартофляк.
— Ростику, я тебе дуже прошу, — благала Марта.
— Пане Мартофляк, а коли саме ви рушаєте до Америки? — поцікавився Білинкевич і гикнув.
Гриць, хоч на цей раз і змовчав, проте досить виразно подивився на Ростислава.
— Яке це мас значення? — відповів той. — Америка — то цілком інший світ.
— Може, у вас виникнуть якісь контакти з тамтешніми редакціями, видавцями?
— Вибач, як тебе звати? — доброзичливо спитав Мартофляк.
— Ігор.
— А я чомусь думав, що Іван.