Дивуюся, як у Йостека стало сил притягти отакенний сувій полотна. Віка приходить нам на допомогу. Разом із Жанною вони тримають напнутими протилежні кути, в той час як Йостек забиває кілочки.
Виходить не намет, а ціла мечеть. Всередині два об'єми – вхідний коридорчик і чотиримісна «спальня». Тент кольору вареного жовтка, із зеленими вставками. Залазити всередину намету при денному світлі дуже незвично, і коли я кажу про це вголос, всі по черзі починають залазити всередину і голосно дивуватися.
У старого нора куди як простіша, типу куреня. Разом натягуємо нескладну накривку на дві алюмінієві трубки – і куток готовий. Алік має клейонку, на випадок дощу можна кинути поверх. Алік глибоко втягує запах церати і мружиться від задоволення.
– З теплиці зняв, – пояснює він. – Огірками пахне.
Дівчата з Йостеком зникають у своїх хоромах – розпаковуватися, Алік теж стелить у себе спальник. Віка нудиться біля вогню, чекає, коли почне підкипати вода. Води повний казанок – каші потрібно зварити на шістьох.
– Ну, як тобі? – питаю змовницьки у Віки й киваю в бік оранжевого намету.
Віка водить пальцем біля скроні, хитає головою.
Кипить вода. Засипаю крупу.
їмо потихеньку мовчки і вдумливо. Небо розвиднюється достатньо, щоби на душі стало світліше. Те, що робиться над головою, вражає масштабами та величчю. Купчасті хмари, розсунувшись, відкрили просвіт і крізь нього, мов з тунелю, визирає сонце. Вечір, година сьома, і світло в цій порі описувати марна справа. Спокійне, золоте. Для мене це хвилинка радості в неперервному потоці відчаю. Сліпучо-білі хмари, кумулюс-кумулюс-кумулюс, масивні, величні. Отвір у небо засмоктує глибиною. Дивлюся на зелень буків, яка у призахідному освітленні стала палевою. В поетичному сум'ятті зітхаю:
– Як описати, як назвати цей химерний колір? Ані зелений, ані жовтий, ані золотий… Не вловити його, не вловити…
– Що, колір? – пожвавлюється Йостек. – Ти правий. На фотографіях його не видно. Але три-де графіка й відео таке ловлять. Якщо плівка JVC. Це називається «вол'юметрік ґловінґ».
Ні хріна собі.
– Це твоя професія? – питаю про всяк випадок.
Йостек киває. Він програміст і веб-дизайнер.
Віка нагадує, що варто принести дров до загального вогнища:
– Ми ж підемо вниз, правда?
Йостек каже:
– Із задоволенням.
Він тут уперше, йому страшенно все цікаво. Алік теж «за». Саме в цю хвилину вони всі мене харять. Не погасли ще в задниці піонерські багаття, чи який хрін?
Лорна сидить на землі, біля вогню, й апатично бавиться шворочкою у волоссі. Нас вона зневажає й ненавидить, на ній це прямо написано.
Мене до неї тягне, як магнітом. Мені здається, з нею можна поговорити на спільні теми.
Нарешті й Жанна прийшла до тями. Вона теж із цікавістю дивиться вниз. Надвечір потеплішало, це робить людей більш відкритими до зовнішнього. Золоте світло приємно лоскоче. Зелені гори стають чорно-золотавими.
Знову глипаю на Жанну. Вона як хворий зуб: і торкатися боляче, і перестати не можеш. Жанна переодяглася у чисту
футболку і спортивні штани. Крізь футболку манячить цупкий кутастий ліфчик. Жанна у шкарпетках і тенісних туфельках. Наївна дівчинка. Звичайно, приємно вдягнутися на вечір потепліше, підсушити ніжки, натягти сухі шкарпетки. Приємно, але ж безглуздо – зараз ми підемо вниз і від росистих трав Жаннині капчики за п'ять хвилин розклеяться по швах.
Хто ти, Жанночко? Шепни мені, що тебе непокоїть. Може, ти вагітна?
До сутінків залишається менше двох годин. Чоловіки йдуть по дрова.
– Я чув, тут у ніч на Купала можна кого хочеш виграти, – каже Йостек і дивиться на мене.
– Почни з Лорни, – раджу. – Вона в тебе закохана.
Алік сміється.
– Тільки вважай, щоб вона тобі нічого не відкусила.
Бачив, які у неї щелепні м'язи розвинуті?
– Та йдіть ви… я серйозно. Можна когось тут вжик-вжик?
– Можна, звичайно, – я приховую посмішку. – Там, біля вогню, будуть голі дівки лежати, у віночках на голові. Вибереш собі якусь незаразну, та й підеш до лісу вжикатися.
Алік погоджується. Старий ловить настрій.
– Тільки вважай, – застерігає він, – у лісі на Купала за такими, як ти, чорти бігають. Можуть і за дупу допнути.
– І шо?
– І півдупи відпаде. Взагалі, краще сьогодні про таке не думай, бо скочить тобі чорт у калитку, не заснеш до ранку. Вся господарка розпухне і посиніє, ще й свербітиме. І так, поки не знайдеш у землі нору зміїну і не зіллєш у неї сім'я.
– Всяке буває, – підтакую. – Тільки мені розказували, що то не чорт залазить, а така комашина. Залізе у яєчко й починає там вовтузитись. Дуже неприємний зуд з'являється. Це страшенно вимотує людину. Ти, певне, знаєш, про шо я.
– Та ну, – каже Йостек, – ти гониш.
– Гонить, – погоджується Алік. – Бо не комашина то, а справді чорт. Знаєш, як його виганяють? Треба кропивою відшмагати поміж ноги, поки він не вискочить із поганим сім'ям.
– А сім'я треба з'їсти. Або наточити в компот дівчині, яка тобі подобається. Краще навіть не в компот, а відразу в горло.
– От, наприклад, тій же ж Лорні, – каже Алік, і ми удвох сміємось.
У лісі темніє. З полінами в руках, повертаємося до табору.
Внизу, на місці загальних зборів, пробують розпалити вогонь. Сонце вже зайшло, небо вияснюється. Ознаки хорошої погоди назавтра.
Довкола вогню зосереджується пістрява публіка. Молоді хлопці й дівчата. Чоловіки та жінки, дехто навіть із грудними дітьми на руках. Чиїсь малі діти гасають одне за одним. Барабанщики сидять біля холодної скирти гілля і бубнять у тугі барабани. Лине дріб аж до опуклого неба.
Кілька хлопців-панків, голих по пояс і блискучих від поту, рачкують біля вогню і тикають у глиб гілляччя запаленою газетою.
– Горить? – гадає один, що схилився над спиною в товариша.
Той, що рачкує, порядно роздратований.
– В пизду, блядь! Сире, як хуй, блядь!
– Давай, може, я трохи…
– Блядь, не кумар, я тебе прошу!
Матюкливий панк із поголеними скронями, весь розчер-вонілий, вилазить із-під гілок. Уявляю собі, як свербить його тіло. На піт сідають мушки, на спину налипла труха. Панк лається і тре очі – під гілками надихався диму з газети.
На природі матюкатися кайфовіше, ніж у місті. Особливо матюкаються наймолодші – ті неформали, що приїхали на Шипіт уперше, матюкаються крутіше за старих кочегарів. Це різновид катартичних психотехнік. В Карпатах матюки звучать, як намолені мантри. Кажеш «нахуй» – і в ефірному тілі відкриваються пори. Кажеш «похуй» – і пересохлі меридіани освіжає життєдайна енергія. Так гори заповнюють душу, а матюки, як дренажні стоки, виносять увесь негатив назовні. Земля поглинає їх без сліду, а люди стають спокійнішими й трішечки ближчими до неба.
Очі бігають – у напівтемряві з'являються небуденної ми-ловидності хіпасі та неформалочки, що приберегли усю свою вроду для Купальської ночі… Неначе пещені плоди, такі стиглі, що, здається, опиняться в руках, варто тільки торкнутися їх долонями, вони сходять теплими росами й соками, ароматними тілесними секретами. Скрізь розливаються прянощі й токи липневого присмерку. Випадкові доторки у темряві – вогонь усе ще не розпалено. Чужа шкіра, раптові озвуки за спиною. Біля вогнища юрмиться дедалі більше людей.
Нарешті замерехтіла оранжева заграва, чується тріск гілочок. Вогонь являється народові першим полиском і зриває аплодисменти. Люди збуджені. Стоять, переминаються з ноги на ногу, часто сплетені в обіймах. Сидять хіба одиниці, в тому числі кілька азартних растаманів із лункими бонґами. Панує атмосфера товариськості, надзвичайне піднесення. Кров моя розбурхана гормонами.