— Гадаю, так, — підтвердив той.
— Наш корабель розрахований тільки на трьох пасажирів, на трьох розраховані і всі наші запаси. Чим, наприклад, нам годувати вас, а?
— Я, Миколо Петровичу, звикла їсти дуже мало. Весь останній місяць я привчала себе до цього. Мені вистачить найменшої крихітки, — переконливо відповіла Галина Рижко.
Риндін не зміг стримати посмішки: доводилося визнати, що йому починало щось подобатися в цій дівчині, яка вперто трималася свого і на все знаходила відповідь, бодай і наївну. Чого, наприклад, варта ця простодушна, майже дитяча відповідь: «Я звикла їсти дуже мало»!
— Ну, про це потім, — сказав він по можливості суворо. — Хто ви, скільки вам років?
— Мене зовуть Галиною Рижко. Мені дев’ятнадцять років. Студентка другого курсу політехнічного інституту. Комсомолка.
— І все ж таки наважилися на такий недисциплінований вчинок — потай забратися в астроплан? Поставити під загрозу успіх нашої експедиції? — з докором вимовив Риндін.
Галина Рижко збентежилась — чи не в перший раз:
— Миколо Петровичу, я розумію, з цього погляду я зробила негідний вчинок. І, мабуть, дістану покарання… коли повернуся на Землю. Адже ж тут комсомольської організації немає.
— Мда… — погодився Риндін, погладжуючи свою сиву борідку і скоса поглядаючи на супутників. Ні, вона навіть кмітлива й дотепна, ця дівчинка!
— Але в мене справді не було іншого виходу, — продовжувала Галина. — Адже я твердо вирішила, що мушу летіти! Я писала вам, просила взяти мене з собою, доводила, що підготувалася і стану вам у пригоді.
— Писали мені?
— Так, писала, і не один раз. І завжди одержувала відмову. Правда, не від вас особисто, а від вашого секретаря. Ну чого можна чекати від бездушного секретаря? Бюрократ, і все тут!
— Це чому ж, дозвольте спитати? — насторожено промовив Риндін, згадавши свого старанного і нібито дуже чутливого секретаря. — Я, знаєте, щось не помічав.
— Так то ви, а то я, — переконано відповіла Галя. — Як же не бюрократ, коли на всі листи, навіть найдоказовіші, завжди відповідає одне й те ж саме: «Задовольнити ваше прохання неможливо». Твердить одне й те ж, наче зазубрив. І не звертає ніякої уваги на докази. Типовий бюрократ!
— Та-ак, — розуміюче кивнув головою Риндін. — І його відповіді вас не переконали?
— Звичайно, ні! Правда, спочатку я розгубилася…
— Такого не може бути! — переконано перервав її Ван Лун.
— Чому? Звичайно, розгубилась, — простодушно подивилася на нього Галя. — Все ж таки відповідь від імені академіка Риндіна. А потім я подумала: адже це відповідає не сам академік Риндін, в нього, мабуть, немає навіть часу прочитати мої листи, він такий зайнятий! А от, коли б він прочитав, було б інакше. І тоді я вирішила сама все розрахувати, перевірити.
— І що ж?
— І виявилося, що секретар — бюрократ. Мене можна було взяти. І я остаточно вирішила, що полечу з вами на Венеру і назад.
— Ні, ви чуєте? — сплеснув руками Риндін. — Навіть і назад! Ну, далі?
— І в мене не було іншого засобу, крім того, щоб потай пробратися на корабель. Це було дуже трудно, знаєте.
— Ще б пак! — підтвердив Риндін. — Лишається тільки дивуватися, як можна було це зробити при такій охороні.
Галина посміхнулась — задерикувато й весело:
— Ну, якщо хочеш, то перехитрити завжди можна. Особливо — дівчині. Треба дуже захотіти. Мені допоміг мій комбінезон механіка. От я і пробралась. Залізла в скафандр. А товариш Ван Лун знайшов мене… на щастя, вже тепер, коли корабель летить.
Риндін багатозначно переглянувся з товаришами. Становище й справді було своєрідне: адже дійсно, ні в космічний простір дівчину не викинеш, ні на Землю звідси не повернеш.
Галя Рижко тим часом задумливо крутила в руках ґудзик від комбінезона, який вона одержала від Ван Луна. Підвівши голову, вона помітила погляд Риндіна і цілком спокійно пояснила:
— Це коли я лізла в скафандр, так, правда, дуже поспішала, щоб встигнути. Боялася, що ви повернетесь. Зачепилася рукавом і відірвала ґудзик. Він відскочив і покотився. А мені вже ніколи було вилазити за ним. Ну, нічого, я пришию.
Дівчина розмовляла так невимушено, наче й справді вона не вчинила нічого особливого. Ну, їхала, скажімо, в тролейбусі зайцем. Контролер виявив, примусив купити квиток, і все тут. Можна їхати далі, діло закінчено, слід подумати і про те, щоб пришити ґудзик, який відірвався під час посадки, добро — він знайшовся. Саме так подумав Сокіл. Він скоса поглянув на дівчину:
— Слухайте, Галю, ви, очевидно, не розумієте все ж таки, що ви накоїли. Адже я вам не раз пояснював всю неможливість, всю безглуздість вашого наполегливого прагнення вирушити з нашою експедицією…
— І зовсім не так! — палко вигукнула вона. — Ви, звичайно, заперечували. А пам’ятаєте, як ви сказали, що самі особисто були б раді, коли б я полетіла з вами? Пам’ятаєте? Ні, скажіть, ви пам’ятаєте?
Сокіл безпорадно розвів руками. Ніяково відповів:
— Проте я говорив все це зовсім в іншому плані… так сказати, в особистому.
— А особисте завжди невіддільне від загального і навпаки, — тріумфуюче заявила Галя. — І я тоді ж таки зрозуміла, що коли б не офіціальна заборона взяти ще кого-небудь, то й ви б погодилися… може статися, навіть скоріше від інших, — додала вона, потупивши очі і ледве помітно всміхаючись.
— Прямо дивно! — тепер уже цілком щиро обурився Ван Лун. — Ви вважаєте, все діло в офіціальній забороні? Отак: заборонено, і все? А дозволю собі спитати, — продукти? Ваша, пробачте, вага? І де користь від вас, вибачте, в чому?
— Даремно ви сердитеся, товаришу Ван Лун, — простодушно відповіла дівчина. — Їсти я буду дуже мало, адже ж я вже говорила, що спеціально тренувалася, і не обтяжу вас. Вага у мене маленька-маленька, всього п’ятдесят шість кіло. І за час подорожі я навіть ще більше схудну, от побачите. І до подорожі я підготувалася. Можу, Миколо Петровичу, допомагати вам в роботі з приладами. Спеціально навчалася в обсерваторії.
— Що?
— Моя мама працює в Кримській астрономічній обсерваторії. І я завжди дуже цікавилася астрономією, допомагала їй і раніше. Потім, коли вирішила летіти, ще більше підучилася у мами. Ну, звичайно, я їй нічого не казала про свої плани. Бо мами — вони ще гірші від бюрократів-секретарів, їх ніколи ні в чому не можна переконати, вічно вважають тебе за дівчисько, наче ніколи не були самі молодими. От вам, Вадиме Сергійовичу, допомагатиму шукати на Венері ультразолото. Завжди дуже любила хімію і геологію. І можу також взяти на себе готування їжі на кораблі, адже це жіноча справа, — закінчила вона, скоса глянувши на Ван Луна. Помітивши, що він з цікавістю подивився на неї, Галя додала: — Ще вмію трохи стріляти. Мене хвалили в нашому гуртку. Звичайно, не те, щоб по-справжньому, як ви, товаришу Ван Лун, але трохи можу.
Ван Лун розшукав свою люльку, яка за цей час встигла перепливти до протилежної стінки, з трудом знову розпалив її. Метка дівчина, нічого не скажеш. Вона на все має відповідь. А щодо готування їжі, це, звісно, ідея, хм… дуже-дуже нудне заняття для чоловіка, що там не кажи…
Галя Рижко вже помітила роздум Ван Луна і поквапилася додати ще, ледь-ледь посміхаючись:
— І я не курю, значить, не буду витрачати на себе повітря. Бачите, все зовсім не так погано, як вам здалося.
— Та що це справді, Миколо Петровичу, — майже добродушним тоном поскаржився Ван Лун, відвертаючись од Галі, щоб вона не помітила усмішки, яка мимоволі з’явилася на його обличчі, — вона, зауважу, дозволяє собі вже жартувати зі мною.
— Та заждіть, Ван, — відповів Риндін, — все це надто серйозна справа. Адже її треба буде годувати, розумієте? Де ми візьмемо для неї їжу?
Але замість Ван Луна відповіла сама Галя:
— Астроплан летітиме до Венери, я пам’ятаю, сто сорок шість днів. На спуск на Венеру потрібно буде, припустімо, ще кілька днів. Я пам’ятаю всі розрахунки і цифри в статтях і доповідях, особливо — ваших, Миколо Петровичу. Я їх чи не напам’ять заучувала. От взагалі це виходить близько ста шістдесяти днів. На зворотний шлях будемо рахувати стільки ж таки. Всього — триста двадцять. Перебування на Венері — ще майже п’ятсот днів. А продуктів взято набагато більше, крім того, є ще й резервний запас. Значить, вистачить і на мене, от!
Сокіл, який почував себе трохи незручно, — особливо тому, що він так несвоєчасно і зрадницьки почервонів (і чого б це, власне кажучи?), — вирішив, що час і йому подати голос. Він відкашлявся і сказав:
— Все це гаразд, Галю, припустімо. А от уявіть собі, що нам не доведеться поповнити наші запаси на Венері. Що буде тоді?
— Ніяк не можу уявити собі такого, — рішуче відповіла дівчина, продовжуючи невинно дивитися на Миколу Петровича, немовби це він поставив їй запитання, а не Сокіл. — Ніяк не можу! Вадим Сергійович стільки розповідав мені про різних дивовижних тварин, яких нам доведеться зустріти на Венері. І говорив, що коли б я полетіла, то він переконав би товариша Ван Луна спеціально підстрелити там молоденького ігуанодона і почастувати мене Запевняв, що це буде схоже на телячу відбивну, тільки ще ніжніше. Він дуже красиво тоді розповідав. І я завжди вірила йому, Миколо Петровичу.
Сокіл бурхливо розкашлявся — певна річ, зовсім не для того, щоб замаскувати цим своє збентеження і зрадницький рум’янець, який знову розливався по його обличчю. Потім довелося протирати окуляри, тим більше, що Риндін розсміявся і навіть Ван Лун широко посміхнувся.
— Ні, таки й справді її нічим не проймеш, цю дівчину, — сказав нарешті Риндін. — Вперта, і за словом в кишеню не лазить. Товариші, у мене є пропозиція.
— Яка?
— За її словами, вона знає досить багато. Але це тільки за її словами. Давайте перевіримо, з ким ми маємо справу в дійсності. Хай кожен з нас поставить їй кілька запитань по своїй спеціальності, а вона відповість на них. Чи доведе наша нова знайома свою підготованість до подорожі? Я навіть можу почати.
Йому не заперечував ніхто. Микола Петрович задумливо кашлянув, зібрав у жменю свою борідку, подивився скоса на Галю Рижко і спитав:
— Ви згодні, дівчино?
— Згодна, Миколо Петровичу, — не замислюючись ані на мить відповіла Галя.
— Так. Е… скажіть нам, будь ласка, яка відстань від Землі до Венери?
— Під час так званої сполуки, себто коли відстань між цими планетами найкоротша, — тридцять дев’ять мільйонів кілометрів, — одним духом випалила Галя.
— Гм… а вірно, знаєте, так-так!
Микола Петрович перевів погляд на Ван Луна, немов демонструючи йому своє здивування з приводу такої точної відповіді. Потім знову подивився на Галю: вона впевнено і незалежно підвела голову, короткий її носик виглядав ще задерикуватіше.
— Так-так, — повторив Риндін. — Тепер скажіть, що таке альбедо?
— Це — кількість відбитого планетою світла!
— Чому дорівнюється альбедо Венери?
— П’ятдесят дев’ять процентів.
— А Місяця?
— Сім і три десятих процента.
— Який висновок з цього ви зробите?
— На Місяці немає атмосфери, а на Венері є, і вона дуже щільна, бо відбиває багато світла!