Вадим Сокіл займався насамперед дослідженням космічного проміння — одного з найменш вивчених фізичних явищ.
Слід визнати, що природа цього загадкового випромінювання, надзвичайно жорсткого, — воно пронизує на своєму шляху майже всі перепони, — лишалася і досі не вивченою наукою. Відомо було, що випромінювання виникає десь у бездонних глибинах Всесвіту — і, мабуть, це все. Розвиток науки і техніки за останні роки допоміг людині оволодіти великими висотами. Прекрасні радянські ракетоплани підіймалися до найвищих шарів стратосфери і починали вже штурмувати іоносферу. Але й вони не допомогли науці розгадати основні таємниці космічного проміння. Безсилими виявились також не лише радіозонди, але й штучні супутники Землі; навіть корабель «Місяць-2», автоматичні апарати якого зафіксували активність космічного випромінювання на всій відстані між Землею і Місяцем, не вніс нічого вирішально нового в це питання. Встановлено було тільки одне: що вище над Землею, що далі від Землі провадити спостереження, то активніша дія космічного проміння.
Вчені сподівалися, що тепер астроплан академіка Риндіна допоможе, нарешті, з’ясувати природу загадкового випромінювання. Щоправда, дехто з учених висловлював побоювання, що космічне проміння в глибинах міжпланетного простору може вплинути погано не тільки на прилади, а й на організм учасників експедиції. В якій мірі обгрунтованими були такі побоювання, — ніхто, природно, сказати не міг, тим більше, що інші вчені заперечували цю можливість. Все ж таки Ленінградський інститут фізичних проблем настояв на тому, щоб в астроплан були взяті запаси листового свинцю. Космічне проміння в певній мірі затримується свинцем, — в усякому разі, більше ніж іншими матеріалами. Інститут фізичних проблем вважав, що в разі потреби апарати і люди можуть бути захищені такими свинцевими аркушами.
Так чи інакше, але досі ніхто з учасників експедиції не помічав ніяких змін, не відчував ніякого впливу космічного проміння на свій організм, хоч астроплан давно вже перебував у міжпланетному просторі.
Сокіл наполегливо провадив свої дослідження, вимірюючи інтенсивність і напрям потоків космічного випромінювання. Він працював із складними приладами, і Галя Рижко з повагою поглядала на їх циферблати. Чутливі стрілки, здригаючись, відзначали інтенсивність космічного проміння, яке пронизувало весь астроплан. Інші прилади дозволяли встановити напрям, за яким проміння поширювалося у Всесвіті. Справа була в тому, що чимало вчених взагалі заперечували думку про якийсь переважний напрям потоків цього проміння. Дослідження Сокола мали за мету перевірити всі такі догадки і встановити істину.
Нікого, крім Риндіна, Сокіл не знайомив з наслідками своїх спостережень і висновками. Тільки Микола Петрович, керівник експедиції, мав право коли завгодно підходити до Вадима під час його роботи і переглядати розрахунки і записи. Одного разу Галина Рижко випадково почула коротку розмову:
— Чи певні ви, що головний потік іде саме з боку крабовидної туманності Тельця? — запитував стурбованим тоном Риндін.
Сокіл відповів, дещо вагаючись:
— Поки що всі дані говорять саме так, Миколо Петровичу. Але ось півгодини тому гамма-прилад показав, що напрям змінився на шість градусів. Може статися, якраз у цей час пости керування відхилили курс ракети?
— Сумніваюсь. Вони попередили б мене або принаймні сповістили б про це потім. Треба перевірити. Цікавіше за все, що в такому разі головний напрям космічного проміння збігається з одним з головних потоків радіовипромінювання. Ви пам’ятаєте, їх три, такі потоки: від дзети Тельця, від «наднової» зірки в сузір’ї Кассіопеї і від тієї точки в сузір’ї Лебедя, де, як твердять, зіткнулися дві галактики. Перевіряйте, перевіряйте, Вадиме! Це надзвичайно важливо. Невже центри виявляться спільними і для космічного проміння, і для радіовипромінювання?..
І Риндін повернувся до себе в навігаторську рубку, а Сокіл з головою занурився в свої розрахунки.
Галя Рижко зрозуміла в усій цій розмові мало що. Тут було страшенно багато темного й незрозумілого, в цій заплутаній астрономії! З часом вона безумовно зрозуміє все, цього Галя була певна. І якщо б вона не вирішила ні про що не запитувати Вадима Сергійовича, доки він не перестане офіціальничати, — звісно, можна було б дуже швидко довідатися, в чому тут річ. Але Сокіл мовчав — чи то від збентеження, чи чомусь ще… А сама Галя починати не могла: тут уже було питання самолюбства!
Більш за все подобалося Галі допомагати Ван Лунові. Щодо готування їжі і господарських справ, то все це Галя, як ми пам’ятаємо, взяла в свої руки з першого ж таки дня. До речі, Ван Лун аж ніяк не заперечував. У нього лишалося чимало діла. Крім обов’язків штурмана, про які ми вже говорили, він стежив за роботою численних приладів, що автоматично очищували повітря в астроплані, видаляли з нього вуглекислоту, додавали свіжого кисню і регулювали вологість повітря. Схвально поглядаючи на Галю, яка допомагала йому, Ван Лун промовляв:
— Дуже, дуже добре, дівчино! Ще трохи — і Микола Петрович, вважаю, дозволить передати вам все господарство. Шанобливо прошу — придивляйтеся, вивчайте. Воно взагалі дуже інтересно.
Втім, Галині Рижко здавалося неймовірно цікавим буквально все. Микола Петрович заохочував інтерес дівчини до справ експедиції. Посміюючись, він казав:
— Ви, Галю, можете принести нам велику користь. Навіть не нам, а всій науці. Подумайте тільки: все, що ви візьмете на себе, розвантажить Ван Луна і Вадима. У них залишиться більше часу для головних справ. А від цього, безумовно, виграє наука. Звичайно, тут, як і всюди, треба знати міру. Якщо, наприклад, забрати надто багато обов’язків у Ван Луна, то він почне витрачати весь час на тренувальну стрільбу. А це для науки, гм, не найкорисніше.
— Вважаю скромно: все ж таки корисніше, ніж ліричні вправи для геолога, — ущипливо відповів Ван Лун, покосившися в бік Сокола.
Діло відбувалося під час обіду. Сокіл, мабуть, не розчув фрази Ван Луна, занурений у власні думки. Інакше він обов’язково відповів би аналогічною шпилькою на адресу Вана. Такими вже були звичні стосунки двох друзів.
На загальне здивування Сокіл раптом палко заявив, немовби підбиваючи підсумок своїм міркуванням:
— Археоптерикс мусить бути! Неодмінно мусить бути.
Сенс цього вигуку зрозумів тільки Ван Лун, який зразу ж таки охоче підтримав розмову:
— Це, роблю висновок, нове віяння в науці? Дуже цікаво. Згадую: вчора один мій добрий друг наполегливо запевняв, що ми не зустрінемо археоптериксів. Боюся помилитись, але він нібито доводив, що розвиток фауни на Венері ще не дійшов до них.
— Я не говорив так, — ображено заперечив Сокіл.
— Попереджав, боюся помилитись, — ввічливо нагадав Ван Лун, посміхаючись.
— Киньте, Ван! Тут справа не в жартах, та ще сумнівного характеру! Так, я вчора ще не вирішив для себе цього питання. А сьогодні прийшов до певних висновків. На жаль, для вас усе це не дуже важливо.
— Дозволю собі спитати: чому? — насторожено примружив очі Ван Лун.
— А що являє собою для вас цей самий археоптерикс? У кращому разі — чергову ціль для пострілу, і все.
— Можна й так. Вважаю, ваш археоптерикс мене цікавить менше, ніж інші тварини. Як мисливця, підкреслюю.
— А інакше ставитися до нього ви й не можете. Тим часом для геолога чи палеонтолога це питання надзвичайно важливе. Його правильне розв’язання може багато на що пролити світло. Що таке, кінець кінцем, археоптерикс? Ну, скажіть, Ван!
Ван Лун не любив запитань «з підковиркою», які охоче ставив перед ним Вадим Сокіл. Однак палеонтологією він у свій час трохи цікавився: тут нібито не було нічого підступного. Презирливо скрививши губи, Ван Лун відповів:
— Хм… думаю — такий птах… з різних ваших потвор однієї з ер… як це?.. мезозойської чи плезозойської?
— Ха-ха-ха! — розреготався геолог, переможно поглянувши на Риндіна і Галю. — Як ви зволили сказати? «Плезозойської» ери? Ой, не можу! Ха-ха-ха! Дорогий Ван… ой, не можу! Ха-ха-ха! Ви, мабуть, вважаєте, що назва ери походить від найменування тварини плезіозавра? «Плезозойська»! От насмішив!
Ван Лун помітно образився, хоча голос його звучав, як і раніше, урівноважено:
— Дозволю собі зауважити: ніколи не вважав себе знавцем палеонтології, — сухо відповів він. — Моя спеціальність — енергетика, і ще трохи подорожі та полювання. Назви ер пам’ятаю не дуже, можу помилитися. Сподіваюсь, коли ваші звірі з’являться, знайду для них підходящу кулю. А вам можна буде спокійно працювати, сподіваюсь також. І сказати потім, яка тварина, яка саме ера. І підкреслюю: не дуже добре володію вашою мовою. Можу іноді помилятися. Пробачте!
Микола Петрович вирішив, що йому слід втрутитися в розмову, яка набула дещо гострого характеру. Він м’яко зауважив примирливим тоном:
— На вашому місці, Вадиме, я не звертав би уваги на випадкову обмовку. Цілком ясно, що Ван Лун просто помилився на слові. Зрозуміло, що він хотів сказати не «плезозойська» ера, а «палеозойська», чи не так, Ван?
— Вадим міг зрозуміти одразу, — стримано і все ще трохи ображено підтвердив Ван Лун.
Микола Петрович так само примирливо закінчив:
— А вам, Вадиме, не завадило б щиро визнати, що ви й досі не взялися як слід за тренувальну стрільбу. Ніби ви не знаєте, що це — ваше слабке місце. Ви зобов’язані оволодіти пістолетом і гвинтівкою не гірше від нашої Галі. Ви йому допоможете, дівчино? У Ван Луна щось нічого не виходить з його другом.
Галина Рижко, зашарівшись (і коли вже вона відучиться від цієї поганої звички?..), мовчки кивнула головою. Сокіл покосився на неї і покірливо відповів:
— Завтра ж таки почну, Миколо Петровичу. Визнаю, що відстав.
— То ж бо й є. І ось що я думаю, Вадиме. Питання про археоптерикса досить цікаве, а мені, на жаль, не довелося чути ваші міркування на цю тему. Чи не погодитеся ви з’ясувати нам ваші погляди? Час зараз є. Це буде корисно нам усім і, зокрема, нашому молодшому товаришеві. — Він указав на Галю.
— Наш молодший товариш, Миколо Петровичу, — відповів Сокіл, протираючи окуляри, — обізнаний на цьому дещо більше і глибше, ніж дехто із старших…
— Вадиме! — докірливо перестеріг його Риндін.
— Та ні, я, право ж таки, нічого не хотів сказати такого. Ви в цьому переконаєтеся самі. Ми чимало розмовляли з Галею на теми геології і палеонтології… ще там, на Землі, — додав він. — І якщо мова зайшла про лекцію, то дозвольте перше слово надати товаришці Рижко. Вона впорається з цим, запевняю вас.
Микола Петрович помітно зацікавився:
— Ви так вважаєте, Вадиме? Ану, прошу вас, Галю. Ми слухаємо.
Галя безпорадно подивилася на Риндіна, на Сокола, який тримався так, ніби все це його зовсім не обходило, на Ван Луна, що співчутливо дивився на неї. Виходить, як на іспиті. Там теж люблять отак запрошувати: «Прошу вас, ми слухаємо…» Ну, гаразд, якщо слухаєте, то слухайте! Галина Рижко ніколи не ухилялася від бою. Будь ласка!
— А про що я мушу розповісти? — вже задерикувато спитала вона саме Сокола.
— Ну… про геологічні періоди, чи що.
Галя набрала повні груди повітря і хутко заговорила:
— Історію Землі поділяють на два часи: догеологічний — це неймовірно довгий період космічного розвитку нашої планети, — і геологічний. Цей останній поділяється на ери, а ери на періоди. Періоди — на епохи. Найстародавніші ери — архейська і еозойська. Вони не залишили нам майже ніяких ознак життя тварин і рослин. Наші знання про розвиток життя починаються з палеозойської ери, з першого її періоду — кембрійського. За ним ішли девонський, кам’яновугільний і пермський періоди цієї ж самої палеозойської ери. Після цього почалася мезозойська ера з її періодами: тріасовим, юрським і крейдяним. Далі — кайнозойська ера. Це вже наша ера. її періоди — третинний і четвертинний. Все!