Така от була історія з розщепленням.
8
Твердо переконаний: у кожної людини пам’ять може «відтерпнути» й повернути собі чутливість. Але для цього потрібні а) великі старання; яким супутні б) великі страждання; в) кому в наш час цікаво полювати за вітром на таких невигідних умовах? У душі я розумів, що далеко не кожному цікаво гаяти свій час на примари, «невидимі органи» й іншу галабурду. Справді, живемо тільки раз, і робити це потрібно так, як писав кумир мого жовтенятського дитинства Микола Островський: «…штоп нєбила мучітєльно больна за бєсцельно прожитиє годи, штоп нє жог пазор за мєлачнає прошлає, і штоп ти, Пєтя, мох сказать нах: фся жізнь і фсє сіли билі отдани самому прєкрасному в мірє – барьбє за асвабаждєніє…»
Кожен сам вибирає, як жити, і як не жити.
Тому я вирішив залишити людей у спокої. Якими би вони не були – люди перестали викликати в мене зацікавлення. Я не міг звинувачувати їх, – кожен сам вибирає ціль. Та й не мав інтересу це робити – тільки б не «жог пазор за мєлачнає прошлає». Вони такі ж, як і я.
Ми однакові.
Нас немає за що пожаліти.
9
Я закінчив школу, гарно провів випускний. Чи міг я рік тому уявити, що зможу отримати задоволення від випускного? О ні, я вважав це нижчим власної гідності – насолоджуватися тим самим, що й інші люди. Але тепер, коли інтерес до людей пересох, я відчув, як можу без жодної шкоди для власної гідності, без усілякої бридливості спілкуватися з ким-завгодно. Я навіть знову поновив деякі старі знайомства – правда, свідомо тримав їх мілкими в емоційному плані, але ці люди справді були о’кей, вони були мені по душі й чимось навіть імпонували.
Колись я боявся, що відверте поводження з людиною – запорука того, що вона використає отримані знання і нанесе удар по моїх слабкостях. Я ж опинився в парадоксальній ситуації – як би глибоко не відкривався, я не ставав від цього слабшим, а мій суперник – сильнішим. А тут ще й виявилося, що всі поєдинки відбулися без моєї участі. Суперників не стало. Може, вивітрилися. А може, їх і не було, цих суперників.
Непомітним чином із мене втекла маска такого собі хитрого куркуля, який щось знає, але нікому не скаже. Можливо, я й дійсно щось знав, але зуб даю: знання це нікому, крім мене, не потрібне, а кому потрібне, тому й відкриється, рано чи пізно.
10
Літо в нашій сім’ї видалось неспокійним. Неля без продиху скандалила з мамою на предмет переїзду в Тернопіль до хворої баби Віри, про яку я вже згадував.
Хтось із маминої родини мусив сидіти біля старої, бо та уже геть ослабла, сама собі їсти не зварить. По всіх розкладах виходило, що настала черга мами. А мама власне придумала їхати в Польщу на заробітки, тому що з економікою в хаті стало зовсім хижо. Інша річ, що за кордон повиїжджали й інші мамині сестри. Як не крути, мусив їхати хтось із наших.
Тоді мама вирішила сплавити в Тернопіль Нелю, бо та вже однаково засиділася в домі, 23-й рік, як не як. Неля, коли дізналася про це, закатала страшну істерику – у нас в сім’ї ще такого не було. Жінки били посуд, говорили одна одній погані слова. Обидвом принципово розходилося на тому, щоб не їхати. Мамі – зрозуміло, вона за сім’ю думала. А Неля, я так підозрюю, мала тут якесь велике і дуже таємне кохання, від якого не можна було відходити, як від грудної дитини. Основним аргументом першої було: «Ти проститутка, думаєш тільки про себе!», друга погоджувалась, але зауважувала, що як вона про себе не подбає, то хто ще? Їй он, уже двадцять три, усі подружки заміж давно повиходили, по двоє дітей уже мають, тільки вона дівує. Ну, і так далі.
11
У серпні мама не витримала. Після виснажливого скандалу вона зібрала речі й просто вночі, благословивши нас словами: «Подихайте тут», пішла з хати ловити машину до Тернополя. Неля заціпила зуби і нічого не сказала. Було видно, що перемога їй тепер здавалась не такою бажаною, як гадалося. Але нічого – розхазяйнувалася, відчула себе господинею, і все в нас пішло на лад. Не подохли.
Хата спорожніла. Батя пустився берега, наскільки мені було відомо, поїхав десь із вуйком Зеньом на Закарпаття. Восени там багато роботи, завжди потрібні зайві руки.
Він сильно здав, мій батя, відколи розвалився СРСР. Там, на Закарпатті, вони з вуйком Зеньом будуть їздити від господи до господи, підробляти на виноградниках, а ввечері все пропивати. Він теж романтик, мій батя, як і я, – забити на все, мандрувати осінніми пейзажами, бухати і згадувати часи студентства. Колишній геолог, між іншим. Чогось у його дорослому житті бракувало з того часу, відколи припинились експедиції на Північ. Явно чогось бракувало, інакше б чого він так пив?
Брат переїхав у Мукачево, жив там із дівчиною. Влаштувався на фірму охоронцем. Продавав наліво якісь електрошашличниці. Сподіваюся, він не крав їх у себе на роботі. Але ні, він не такий.
А ще восени мене чекала армія.
Тривалий час я готував себе до моменту, коли доведеться поповнити ряди збройних сил України. Зранку присідав, відтискався від підлоги, ввечері йшов на турніки підтягуватись. Армія – це вам не жарти, слабаків там не люблять. Як «дєди» підуть «духів» табуретками пиздити, доведеться за себе постояти.
Нелі випадало зоставатися одній на господарстві. Вона це розуміла, тільки не могла наразі второпати, добре це чи погано. Напевне, були ще проблеми з отим засекреченим коханням. Все виходило зовсім не так, як вона планувала, і її це гнітило.
12
Віддамо сестрі належне, Неля показала себе не такою вже й безпорадною. Вона відкрила курси з підготовки до вступу в розрекламований коледж за містом, наступного року там передбачався перший набір. Кажуть, у Львові коледж уже користувався успіхом. Не знаю, звідки взялися гроші, але з інтернату, що стояв безпритульним на околицях міста, буквально за рік ударними темпами зробили чічу-лялю.
Від нічого робити – повістка щось барилася – пішов у коледж на будівництво, спитав, чи не потрібна допомога. Мене взяли штукатурником. І башляли тут пристойно, погодинно. Зі мною в одній бригаді працював Слон. А бригадиром назначили Вітьку, уявляєте?
До сестри зачастили інтеліґентні підлітки зі Стрия, яких вона підтягувала з англійської. Відколи поїхала мама, Неля змінилася до невпізнання. Вдавала тепер із себе велику інтелектуалку, ходила по хаті, накинувши на плечі мамину хустину. Навіть голос, тон помінявся, став, як у вчительки. На кухонному столі перед приходом учнів вона клала кілька збірок поезій, авторами догори – Зеров, Стус, Олена Теліга. Я здогадувався, на що вона мітить – хоче влаштуватись у коледж. Вона баба з характером, куди хочеш пролізе, а якщо треба, то й кого хоч попхає.
Підлітки, що навідувалися до нашої хати, всі як один, мріяли вчитися в новомодній бурсі, і всі жадали нових зустрічей зі своєю репетиторкою. У їх присутності навіть мені до сестри слід було звертатися англійською.
, а потім закривалися разом із учителькою в Нелиній кімнаті. Спершу заняття проходили на кухні. Потім, напевне, Неля дойшла до таємних параграфів, які мені чути не можна було, і стала запрошувати юнаків до себе в «ґабінет».
Цілими днями звідти лунало: «Май нейм із Павло. Ай ем фоуртін їарс олд. Ай ем е скулбой».
– Уотс йуор фейворіт уезер, Павло? – питала Неля і хихотіла.
– Е-е-е… Зе уезер із файн… ой, забувся… Май фейворіт… ги…
14
Врешті, обтяжливе чекання набридло. Щодо армії Василь мав рацію. Краще самому з’ясувати, які мої справи, та не мучити душу.
Поголив голову, взув кирзові черевики і попрямував до районного військкомату. Там спитав, чому не приходить повістка на моє ім’я. Якась дівчина-секретарка, всього на пару років старша за мене, довго розгрібала папки з документами, водила пальцем по списках, але не змогла сказати нічого втішного чи скрушного. Мене у реєстрі не числилось.
Врешті, в пухкій амбарній книзі ми спільними силами надибали когось із подібним прізвищем. Це виявився мій брат.
Справа заповідалася непростою, а дівчині геть не було охоти вникати у наші сфери сімейні. Я спробував пояснити, що у П’яточкіних хлопців двоє – один, котрий значиться, той служив, інший ні, але хоче, однак того іншого, котрий ще не служив, і котрим є я, брат того, котрий є, чомусь немає.
– Якщо ти є, то чому тебе немає? – бовкнула секретарка і почервоніла.
Бідачка не могла втямити, в чім помилка. Якщо немає в списках, то зрозуміло, що не служив, бо ж немає в списках. Її дратувало те, що той, кого не було в списках, стояв навпроти і допомагав їй самого себе, неіснуючого, у тих списках шукати. Простіше було би взагалі стерти цього нахабу з пам’яті. Тоді би точно все було, як у списку.
Нарешті їй терпець урвався. Секретарка категорично запевнила, що всі, хто вчилися в школі, приписані до цього військкомату, а відтак занесені у списки. Після чого прямим текстом порадила не набридати, а поскоріше йти додому. Навіть почала називати мене Василем, буцім я і є той бугай, котрий повернувся з десанту.
Я хотів було ляпнути, що мене, мабуть, не було на уроці, коли ці списки складалися – прогулював там, або вийшов попісяти, але відчув: тут усе набагато серйозніше.
Такі дивні справи. У списках немає, а хто є, той вже відслужив. А кого нема, того й не може буть. А все, що не вклалось, потрібно забуть. І за братіка молодшенького, єдинокровного, раба божого П’яточкіна Петра Івановича, нічого й не чуть.