На допомогу йому, як завжди, заквапилася моя дружина Ксанда i вкрадливо спитала, чому б i справдi не дозволити йому погратися iз звiрятком.
Я не мiг коротко вiдповiсти на її питання i замислився, пiдшукуючи слова. Цього було досить, щоб вона почала давню пiсню про чоловiчий егоїзм, про гарних та поганих чоловiкiв. Вона вдавалася до цього щоразу, коли хотiла добитися, щоб я дiяв всупереч своїй волi. Вона думала, що я не розумiю її справжнiх намiрiв, що може обдурювати мене i водити за носа. А я добре розумiв її гру, та... робив так, як вона хотiла. Те, чого не могли добитися мої опоненти й вороги - досвiдченi старi вовки науки, - добивалася вона. Менi робилося тоскно, я починав жалiти i її, i себе. Я думав про те, чи варто псувати нерви i здоров'я собi i їй, i поступався. Це часто коштувало менi недешево, але я нiколи не знав наперед, яку цiну доведеться платити. Не мiг я передбачити її i цього разу.
Гуруу годинами бавився iз звiреням, гойдав перед його носом мотузочком i дзвiнко смiявся, коли Бiдоласi не вдавалося його схопити. Ксандi подобалося гладити шовковисту бiлу шерсть, подобалося, що звiреня поводиться тихо, майже не видає звукiв, хiба що iнколи тихенько попирхує.
За матiр Бiдолаха мав довгошерсту сульгiпу Масу. Вона вилизувала його, дозволяла гратися своїм хвостом, їсти iз своєї миски.
Через два тижнi пiсля мого повернення до столицi мене викликав жрець Талiу. Його довгобразе, гостре, мов сокира, обличчя мало виснажений вигляд, наче пiсля тяжкої хвороби.
Я ввiчливо спитав про його здоров'я.
Талiу мовчки схилив голову, дякуючи за турботу.
- Я ознайомився з твоїм звiтом, - сказав вiн. - Ми давно знаємо один одного, я довiряю тобi. Ти певен, що бiлi звiрi не становлять великої небезпеки для людей?
- У кожному разi меншу, нiж ми для них, - вiдповiв я, усмiхаючись. - Менi розповiдали, що два полки вiдправлено для винищення їх у провiнцiю Еме. Мабуть, невдовзi у мене лишиться один-єдиний екземпляр i я зможу вигiдно продати його звiринцю.
Жрець нiяк не реагував на мiй жарт.
- А ще ти писав, - провадив вiн далi, куйовдячи клинчик бороди, - що чутки про силу й хитрiсть бiлих звiрiв дуже перебiльшенi...
Я розчув грiзнi нотки в його голосi й насторожився. "Що сталося? Новий напад бiлих звiрiв? Чому ж я нiчого не знаю про це?"
- Ми без зайвих зусиль знищили цiлу родину цих звiрiв. Самця, самицю, шiстьох дитинчат. Вони поводилися, як звичайнi звiрi, не виказали нi особливої сили, нi хитрощiв...
- А чутки?
- Чи можна вiрити оповiдям неписьменних чафхiв? Чафхи ладнi напатякати що завгодно, аби їх слухали. Вони добалакалися до того, що хитрiсть бiлих звiрiв перевершує людський розум!
Я уважно стежив за жерцем i все ж прогавив момент, коли вираз його обличчя почав змiнюватись. Тепер воно ще дужче стало скидатися на сокиру - холодне, гостре, без зморщок.
- Ну, то слухай. Два полки, про якi ти згадав, геть . знищено. Провiнцiю Еме перетворено на пустелю. Знищено людей i худобу, посiви i сади. Гинуть лiси, бо кору на деревах погризено...
Його похмурi очi виблискували сталлю.
Я обiперся рукою об стiл, щоб не впасти. Я не мiг повiрити в те, що почув.
- I все те вчинили бiлi звiрi?
- Може, в тебе виникла пiдозра, що я чафх? - вiн не пiдвищував голосу. Точнiсiнько так, не змiнюючи тону, вiн посилав людей на страту.
- А чи правильнi данi?
Жрець зневажливо знизав плечима. Вiн дивився на мене так, наче я вже стояв на помостi перед катом.
- Кара чекає на тебе попереду, - сказав вiн. - А поки що за моєю рекомендацiєю тебе зараховано до групи розслiдування. Треба визначити, як боротися з бiлими звiрами. Збери всi необхiднi iнструменти й завтра зранку вирушай до жерця Сандуу.
Збентежений, я повертався додому. Хоч якi великi були мої страх i тривога, я не мiг не здивуватися, що бiля порога мене не зустрiла довгошерста Маса.
Я гукнув дружину, але вiдповiдi не було. Обiйшов кiмнати - нi Ксанди, нi сина.
- Мабуть, пiшли погуляти, а Бiдолаху i Масу взяли з собою, подумав я. - Але чому не дочекалися мого повернення?
Я вийшов на вулицю i зiткнувся з Ксандою та Гуруу. Дружина вела синка за руку, а другою вiн розмазував по личку сльози.
- Що сталося, Гу? - лагiдно спитав я, взявши його на руки.
Вiн притиснувся до мене i заплакав ще дужче.
- Зникли Бiдолаха i Маса, - вiдповiла за нього дружина. - їх нема зранку. Ми обшукали весь будинок, садок.
Як мiг, я заспокоїв сина. Силкувався не показати дружинi своєї тривоги. На її питання про причини виклику до Верховного жерця вiдповiдав ухильно: треба уточнити деякi данi про бiлих звiрiв, доведеться для цього на кiлька днiв поїхати в провiнцiю.
Ксанда довгим поглядом знизу зазирнула менi у вiчi, але промовчала. Невже не повiрила?
Удвох ми ще раз обшукали кiмнати, комiрчини...
- Поглянь-но, що це? - раптом крикнула Ксанда.
Невисоко над пiдлогою на стiнi кухнi виднiлося кiлька червоних цяточок. Я придивився уважнiше, спробував пошкребти їх. До однiєї з них прилипла шерстинка. Довга, сiра, як у Маси...
Холодний пiт оросив менi чоло. Я закляк, дивлячись на червонi цяточки.
- Ну, що це? - спитала Ксанда.
- Бризки фарби, - збрехав я. - Пам'ятаєш, кiлька днiв тому я фарбував плiнтуси?
- Не пам'ятаю, - сказала Ксанда, недбалим рухом вiдкидаючи волосся з чола.
- Виходить, забула, - мовби мiж iншим докинув я, милуючись нею. Я завжди милувався нею - i коли тривожився, i коли сварився з нею, тiльки намагався не зiзнаватися собi в цьому.
- Я не могла забути! - наполягала Ксанда.
- Ну то я забув тобi сказати, - мовив я примирливо, обiймаючи її за плечi, пiдкреслюючи i тоном, i винуватою усмiшкою, що йдеться про пусте.
Вона вийшла з кiмнати, похитуючи повними стегнами, а я опустився на стiлець, втупивши очi в бризки "фарби". Часом я вiдчував на своїй потилицi важкий погляд. Озирався, але позад мене нiкого не було.
Зрештою я рвучко пiдвiвся iз стiльця i зненацька побачив два червонуватих свiтлячки, що втупилися в мене з шафи. Я iнстинктивно подався назад, але одразу ж засоромився свого страху.
Свiтлячки виявилися очима Бiдолахи. Вiн сидiв на шафi, тому ми й не побачили його. Однак вiн же нас прекрасно бачив. I не пiдiйшов, не вiдгукнувся. Чому?
- Йди-но сюди, Бiдолахо, - покликав я. - Йди сюди, чого ж це ти?
Довелося кiлька разiв погукати його, вiн нiби вийшов iз забуття i впiзнав мене. З його червонуватих очей немовби сповзла полуда, вони втратили нерухомiсть, яка лякала, i дивилися тепер, як i ранiше, вiддано й лагiдно.
Я покликав Ксанду i Гуруу. Коли син побачив улюбленця, сльози миттю висохли на його личку. Я зняв Бiдолаху з шафи, почухав йому за вухом, i вiн з насолодою примружився.
Гуруу враз вихопив його в мене i притис до себе. Звiрятко лизало йому лице вузьким рожевим язиком.
Менi вдалося умовити себе, що в мене розладналися нерви, тому й уявляються рiзнi страхи. А сульгiпа Маса ще знайдеться. Мабуть, теж сидить десь за шафою або в комiрчинi. Та зовсiм заспокоїтись я не мiг. Коли Гуруу заявив, що вiзьме Бiдолаху з собою в лiжко, я рiшуче заперечив. Зрештою домовилися, що Бiдолаха лишиться ночувати в його спальнi, але на килимку, в кутку, де ранiше спала Маса.
Заснути я не мiг. Менi вчувалися шерехи, кошлатi тiнi падали на стiни. Я раз у раз прислухався. Все було спокiйно. Але тiльки-но я схиляв голову на подушку, шерехи чулися знову. Кiлька разiв я заходив до спальнi сина. Як би тихо я не ступав, на звук моїх крокiв Бiдолаха незмiнно зводив голову.
Зрештою я перенiс його разом з килимком за дверi спальнi i тiльки тодi, заспокоєний, заснув.
Уже вдосвiта менi вчувся крик дружини. Та сон був такий тяжкий, що я не одразу збагнув, звiдки вiн долинув. "Може, приснилося?" подумав, прокидаючись.
Навкруги панувала тиша, цiлковита тиша, як i має бути в домi, де все мирно спить. Та ось я розчув рипiння дверей. Воно долинуло вiд спальнi дружини.
- Ксандо, - тихо покликав я.
Вiдповiдi не було, але рипiння повторилось.
- Це ти, Ксандо? - спитав я голоснiше.
I знову нiхто не вiдповiв, хоча дверi продовжували рипiти.
Я встав з лiжка, стараючись робити все тихо, i попрямував до жiнчиної спальнi. Вже в коридорi вiдчув легенький протяг i зрозумiв, чому рипiли дверi. Вони були прочиненi. Я вiдчинив їх i пересвiдчився, що Ксанди там нема.
Руки тремтiли, я засвiтив свiтильник. Тiнi затанцювали надi мною i довкола мене - по стелi та стiнах. Я оглянув кiмнату. Всi речi були на мiсцi. Може, вона пiшла до сина?
Прожогом кинувся я до дитячої кiмнати. Свiтильник пiдстрибував у руцi, i химери тiней помчали туди ж, випереджаючи мене i витанцьовуючи на коридорних стiнах дикий танок. Бiля самих дверей кiмнати я зупинився, похитнувся. З-пiд дверей витiкав темний струмочок...
Крик бився в моєму здавленому горлi, але коли я нарештi рвучко розчинив i тi дверi, вiн завмер, загус, став тугим сухим клубком, котрий неможливо проковтнути.
Мiй син лежав у лiжечку ниць...
Пам'ятаю, що в тi страшнi хвилини я найбiльше боявся наступити на темний струмочок - на кров мого Гуруу.
Я довго ще не мiг вимовити й слова, не мiг крикнути, покликати Ксанду. Я шукав її, обходячи кiмнати, примушуючи себе не думати про те, що побачив у дитячiй.
Ксанди не було нiде. Не було й Бiдолахи.
Мене знову охопило жахливе вiдчуття. Його не могло притамувати навiть горе. Менi здавалося, що хтось невiдривно дивиться менi в потилицю.
Тiнi зменшились - велетнi перетворилися в карликiв. Я випадково глянув на годинник. Свiтало. Надходив час, коли я мусив з'явитися до жерця Сандуу. Треба якось сповiстити його про те, що сталось, i попросити вiдстрочки. Може, хтось замiнить мене? Я передам їм мої записи, iнструменти. Ось вони, зiбранi в похiднiй скриньцi...
Машинально я вiдкрив її. Блиснули анатомiчнi iнструменти. Менi здалося, що на полiрованiй поверхнi лопатки-сокири виднiються червонi плями. Я потер їх, вони не зникали. I раптом я збагнув, що це за плями: лопатка, наче дзеркало, вiдбивала частину кiмнати у мене за спиною.
Я обернувся, махнув лопаткою. Бiдолаха сплигнув зi столу i прожогом вискочив до сусiдньої кiмнати.
Колiна в мене тремтiли, я вiдчував спиною мокру вiд поту сорочку...
Зачинивши дверi на защiпку, я в знемозi опустився на стiлець. Треба було щось вирiшувати, а думати не хотiлося.
Щось клацнуло, рипнули дверi. До кiмнати прослизнуло бiле гнучке тiло, але я встиг зiрвати iз стiни зброю.
Все вирiшували частки секунди. Чи встигне вiн стрибнути ранiше, нiж я зведу курок?
- Бiдолахо! - крикнув я. - Бiдолахо!
Вiн на мить зупинився, i цього було досить.
Я стояв над його трупом. Не було нi жалю, нi страху, тiльки розгубленiсть. Менi здавалося, що Бiдолаха вирiс за нiч мало не вдвiчi. I весь час думалось: як же вiн зумiв вiдкинути защiпку? Жоден вiдомий менi звiр не був здатен на таке...
Жрець Сандуу згодився вiдкласти виступ експедицiї на один день i дав менi загiн солдатiв для пошукiв Ксанди. Ми побували всюди, куди вона могла б пiти в такому станi: у моїх i її рiдних, у знайомих. Опитали сотнi мешканцiв нашого кварталу.
Одна бабуся розповiла, що бачила жiнку, яка бiгла до лiсу. На нiй був халат такого самого кольору, як на Ксандi. Бабуся стверджувала, що жiнка бiгла, закриваючи руками голову.
- Закривала вуха? Ось так? - спитав я.
- Схоже, - пiдтвердила вона. - Але я не встигла добре роздивитися.
Ми прочесали лiс. Бiля озера солдати знайшли останки Ксанди. Труп був майже з'їдений. На м'якому грунтi навколо нього виднiлися слiди бiлого звiра..."
Запис третiй
"Разом iз жерцем Сандуу i загоном добiрних воїнiв я прибув на кордон провiнцiї Еме. Ми розташувалися в невеликому селищi. Дорогою до нього бiженцi розповiдали нам про напади бiлих звiрiв, про їхнiй жахливий писк. Тепер я вже не вiдмахувався вiд розповiдей про їхню дивовижну хитрiсть. Адже i Бiдолаха зумiв вiдчинити дверi. Мабуть, спочатку вiн штовхав їх, а потiм, коли дверi трохи вiдiйшли, сильно натиснув i водночас кiгтями через щiлину зачепив защiпку.