— Який інструмент, Аліане?! — вигукнув Арсей, безпорадно розводячи руками. — Ви готуєте для паліденського керівництва жахливу, диявольську зброю! Невже цього не розуміє Кларет? Невже цього не розумієте ви?!
— Кларет завжди був лише вченим… — знизав плечима Аліан, але його обірвав холод ний голос Ореса:
— Убивця, божевільний убивця…
— Ні, Кларет завжди був лише вченим! — несподівано закричав Аліан, червоніючи та судомно стискаючи кулаки. — І я теж! Я ніколи не ліз ні в яку політику, ні в які брудні справи! Я просто мріяв зробити технічний психозахист для хворих, недорозвинутих, немічних — тих, хто може стати жертвою психічної агресії! Для цього мені потрібно було провести якусь сотню-другу абсолютно нешкідливих експериментів на добровольцях, всього лише двісті експериментів заради такої благородної мети! Чому Вища наукова Рада Терни заборонила мені їх проводити, кваліфікувавши як аморальні?! Чому Кларету не дозволили проводити свої роботи на Терні?! Чому?!!
Аліан замовк і стояв весь червоний, напружений, зі стиснутими кулаками, немов би апелюючи до Вищого суду.
— Я не знаю, чи правильно повелися з вами, — сухо промовив Арсей, мимоволі згадуючи свої власні аморальні дії, — але щодо Кларета у мене немає жодних сумнівів. І ви теж це зрозумієте, коли перші нейтронні потоки вдарять по Терні.
Десь далеко зародився усе наростаючий гул, і Арсей повернувся до Ореса:
— Нам час іти. У дворі є всюдихід, спробуємо таки прорватись.
— Зачекайте, — раптом сказав Аліан. Він вийшов з кабіни ліфта, дістав із кишені блискучу кодовану пластинку і простягнув її Арсею. — Ти знаєш, як дістатись до ангарів? У першому боксі — мій ракетоплан. Це все, що я можу для вас зробити.
Арсей до останньої миті вірив, що Аліан недаремно чекав їх у ліфті, і його душу враз заполонила складна суміш вдячності та співчуття.
— А як же ви? — поцікавився він, беручи ключа.
— Я залишаюсь, — відповів Аліан і зробив крок убік.
Орес мовчки потиснув йому руку і зайшов до кабіни, а Арсей, несподівано щось пригадавши, зупинився.
— Аліане, це ви сказали їм, що Орес був на катері один? — запитав він.
Той здивовано підняв брови, але тут же опустив їх назад і коротко кивнув.
— Ви тоді вже знали про мене?
— Знав.
— Навіщо було так ризикувати?
— Не знаю, все вийшло саме собою…
— Спасибі вам, — прощально сказав Арсей і простягнув руку.
Коротка перевірка всіх систем катера показала, що вони перебувають у робочому стані і проблем з польотом не буде. Тепер, коли стала відома суть Кларетової роботи і час проведення ним випробувань, тернійці вже уявляли, що трапилося у той фатальний день. Потужний позитронний потік миттю вивів з ладу всі комунікаційні канали, включаючи основний, дублюючий та три резервних, і цим просто відсік корабельний мозок разом з терміналом управління від ходової частини та всіх периферійних систем, котрі самі по собі залишились практично неушкодженими. Регенераційному контуру вдалося відновити зв’язок лише тоді, коли до поверхні планети залишалося не більше кількасот метрів, і спускова система ціною неймовірних перевантажень все-таки посадила катер на Паліден. Що ж стосується відстрілу Оресової капсули, то зараз йому самому було соромно згадувати, що під час падіння він перебував у майже шоковому стані і так стиснув бильця свого крісла, що намертво заклинив кнопку катапультування.
Поспіхом стартувавши з поверхні Палідена, Арсей вивів катер на стаціонарну орбіту і завісив його над Теркосом. Невиразна лінія, що розділяла нічну темряву та світлу царину дня, вже давно відступила на захід від наукової бази, а в пілотському відсіку досі панувала гнітюча тиша.
— Що будемо робити? — нарешті порушив мовчання Орес.
— Я бачу лише один вихід, — похмуро озвався Арсей, — чи, може, ти придумав щось інше?
— Та що тут особливого придумаєш, — скрушно зітхнув Орес, — єдине — стрімголов мчати на Терну і відразу кидатись у Вищу планетарну Раду.
— І чого ти від неї доб’єшся? — гірко усміхнувся Арсей. — Дипломатичної ноти з виразом рішучого протесту? Та вона навіть цього не зробить, оскільки не матиме жодного переконливого доказу. Зрозумій, ми з тобою стали володарями справді жахливої інформації, але найстрашніше полягає в тому, що ніхто, крім нас, не зможе нею правильно скористатись. Без перебільшень, у наших руках — доля всіх цивілізацій Системи.
Вони знову замовкли, намагаючись усвідомити ту неймовірну відповідальність, що лягала на їхні плечі, однак це було вже вище людських сил.
— Слухай, Арсею, — знову заговорив Орес, — а може, ми просто драматизуємо ситуацію? Чому ти так упевнений, що паліденське керівництво обов’язково скористається Кларетовою установкою як зброєю?
— Я провів на Палідені більше місяця і не маю ні найменших сумнівів у цьому, — відповів Арсей тоном, що свідчив про його глибоку переконаність у своїй правоті.
— Відсутність сумнівів — ще не доказ, — вперся Орес, — а ми збираємось позбавити життя тисячі ні в чому невинних людей.
Арсей змінився на обличчі, заскреготів зубами і стиснув кулаки так, що вони аж побіліли.
— Вірно, тисячі, — процідив він, ледве стримуючись, щоб не зірватись на крик, — але на другій шальці терезів мільярди, ти розумієш, мільярди! Мені теж не хочеться помирати, я люблю життя не менше за тебе, але… не можна, не можна інакше!
— Даремно ти так, Арсею, — докірливо промовив Орес, — не треба звинувачувати мене у малодушності. Просто… Коли я згадую останню Всепаліденську війну, то цілком розумію стан наших предків, які спрямовували свої ракетоплани на скупчення ворожої техніки: перед ними були вороги, котрих вони люто ненавиділи. А зараз під нами-всього лише мирні наукові містечка, де поряд із творцями установки мешкають зовсім непричетні до неї чоловіки, жінки і навіть діти…
Арсей закрив обличчя долонями і тихо застогнав, а Орес відвернувся і втупився поглядом у боковий ілюмінатор. Так пройшло кілька довгих хвилин. Нарешті Арсей опустив руки і безбарвним голосом проказав:
— Я відшукав один варіант, котрий розв’яже усі проблеми. Ми злітаємо до Спостережного Кільця, і ти залишишся на якій-небудь станції для зв’язку з Терною, а я повернусь назад. Дійсно, навіщо ж гинути обом, коли із завданням успішно справиться й один. Сподіваюсь, що за день вони ніяк не встигнуть евакуювати установку, навіть якщо це відразу спаде їм на думку.
Обличчя Ореса враз налилось кров’ю, він рвучко зірвався на ноги і схилився до Арсея, готовий вибухнути образою, обуренням та люттю, але раптово охолов і повернувся назад у запасне крісло.
— Арсею, Арсею, — тихо промовив він, — хіба ж ми перший рік літаємо разом? Може, я й справді наплів тут… зайвого, але чи ж заслужив на таке?..
Арсей схопив Ореса за плечі.
— Пробач мені, друже, пробач, — заговорив він так, неначе хто тримав його рукою за горло, — клянусь, це остання незаслужена образа, котру я тобі завдаю.
Несподівано на центральному ілюмінаторі спалахнуло щось надзвичайно яскраве і на кілька секунд засліпило тернійців, хоча вони навіть не дивилися в той бік.
— Що це таке? — вражено прошепотів Орес.
Разом вони припали до ілюмінатора. Просто перед ними, на тому місці, де ще хвилину тому стояли корпуси Фізичного сектора наукової бази Теркос, повільно розпливалась невеличка руда пляма.
— Що це? — повторив Орес, невідомо кому адресуючи своє запитання.
Арсей раптом усе зрозумів і коротко пояснив товаришу:
— Анігіляція.
Орес кивнув головою, і вони обидва, відчувши, як раптово страшний тягар звалився з їхніх плечей, прикипіли поглядами до плями, що поволі змінювала свою форму та забарвлення.
— Хтось із них виявився справжнім тернійцем, — через хвилю озвався Орес, відкидаючись на спинку крісла та заплющуючи очі.
— Мабуть обидва, — додав Арсей, також відчувши раптову слабкість. — Але чому ж саме тернійцями, просто справжніми людьми…
— Ну що, тепер можна додому?
Арсей відповів:
— Тепер можна…
З цими словами він опустив руки на клавіатуру, і планета братерства, хитнувшись, попливла донизу і через хвилю зникла в ілюмінаторі, залишивши по собі тільки легке щемливе, але й радісне відчуття…
Олександр Левченко
ВІКНО
Фантастичне оповідання
К оротко прозумів попереджувальний сигнал, стулки дверей безшумно розійшлися і на обличчях дівчат-секретарок спалахнули посмішки. Їхня подруга, котра переповідала через канал голографічного зв’язку останні плітки, сплеснула в долоні:
— Горан!
Високий чоловік у темно-синьому комбінезоні з нашивками майора на плечах, ступивши до приймальні, привітався:
— Добрий день, дівчата! У мене таке враження, наче я потрапив в оранжерею орхідей…
Дівчата приязно розсміялися, переводячи погляди на симпатичного лейтенанта, який ступив до приймальні слідом за Гораном. Лейтенант так само чемно привітався, і по його очах було видно, що він сам не проти сказати комплімент, і лише присутність старшого товариша стримує його.
— Командор у себе, Світлано? — задля пристойності поцікавився Горан.
— Так, капітане, — відповіла одна із секретарок.
— Що ж, ходімо, Ліне.
Офіцери зникли за дверима кабінету начальника бази Космічного патруля, а наймолодша з дівчат здивовано запитала подруг:
— Чому ви величаєте Горана капітаном, адже він, здається, майор?
— Так усі його величають, — стенула тендітними плечима Світлана. — Правда, Каріно?
— Капітан — не звання, — авторитетно завважила Каріна. — Просто в Космічній поліції він був командиром оперативної групи кораблів. Зрозуміло, Астро?
— А-а… — непереконливо протягла власниця модного імені. — А хто цей юнак?
— Та ти й справді ще зелена, — поблажливо похитала світлою голівкою Каріна. — Та це ж Ліно Баруччі, син самого Джанкарло!
— Невже? — примружила очі Астра, ховаючи від подруг прикрий факт, що знамените ім’я їй ні про що не говорить.
— Саме так! — ефектно стишила голос знавець всіх таємниць бази. — Горан Деліч був найближчим другом інспектора Баруччі. Вже тримаючи на своїх руках помираючого Джанкарло, він поклявся…
Далі Каріна взялася з такою впевненістю переповідати клятву Горана й описувати подробиці трагічної сутички з терористами, немов сама була очевидицею подій кількарічної давності. Вихід з кабінету космольотчиків обірвав розповідь на кульмінаційній точці.
— Ну, що вирішило начальство? — першою запитала Світлана.
— Тринадцятий квадрат… — усміхнувся Горан.
— Боже! — йойкнула Каріна.
— Чому ж, — заперечив Ліно, — самісінький центр Вікна. Можливо, хоч там щось уполюємо…
Одна Астра нічого не висловила вголос, вона лише стиха зітхнула.
Офіцери після кількох люб’язностей рушили до виходу, а дівчат на якусь хвилю оповив несподіваний смуток.
— Що скажеш, Астро? — нарешті порушила мовчання Каріна. — Він симпатичний, чи не так?
— Горан? — вийшла із задуми новенька.
Старші подруги розсміялися, але веселості на їх обличчях не було.
— Дорогенька моя, — мовила Каріна якимсь незвичайним для себе голосом, — таке питання у нас не обговорюється.
* * *
— Н евже ви мали знайомих на базі «Контакт»?!
Між патрульними катерами не було відеозв’язку, але Горан досить виразно уявляв обличчя Ліно.