— О! Це і є барон Бальтазар фон Шнее, колишній власник цього дому, — Максим Йосипович Штольц був помітно задоволений моїм запитанням.
— Це незвичайна людина… Його ім’я оточене суцільною таємницею — мені так і не вдалося відшукати прізвища фон Шнее у німецьких дворянських родоводах. Але ж він був аристократом, справжнім аристократом — варто уважно подивитися на його обличчя, і всілякі сумніви зникнуть! Яка порода!
Хвилинку ми помовчали, роздивляючись обличчя барона, і мій гід повів далі:
— Бальтазар фон Шнее, як і багато інших зарубіжних дворян, приїхав до Росії шукати слави і став під прапори Катерини II. Відзначився у кількох битвах, як бачите… А під час штурму Кара-Кермена був тяжко поранений в ногу, що й змусило барона залишити військову кар’єру. Імператриця щедро віддячила хороброму іноземцеві — подарувала ці землі, від сучасного Червоного до Жовтневого, з Блюмендорфом посередині.
Максим Йосипович замовк і повільно обвів поглядом залу.
— Оцей дім фон Шнее побудував невдовзі після відставки. Тут він і жив до самої смерті разом з дружиною Анною-Марією, народженою фон Ехенбах… З цим домом пов’язана, до речі, одна загадкова легенда, але не знаю, чи доведеться колись розплутати її.
Я зацікавлено дивився в темно-сірі очі Штольца:
— Яка ж легенда, Максиме Йосиповичу?
— Бачите в чому справа… Бальтазар фон Шнее вів досить самотнє життя. І не через кульгавість, ні. Ця вада не заважала йому мандрувати по всьому Півдню у пошуках старожитностей. Усі свої володіння барон протюпав вздовж і впоперек, знав тут кожний камінчик, кожну травиночку… Залишилися архіви: карта його земель, гербарії — багатющі гербарії! — замальовки… А от з сусідами не знався геть. Сам у гості не їздив та й до себе не запрошував. Дуже серйозно захопився чорнокнижництвом. Його нотатки — справжній трактат з цієї, з вашого дозволу, науки. Одне слово, дивак!
— Кажуть, що під час однієї з перших своїх дослідницьких мандрівок по нових володіннях, барон зник, — вів далі Штольц. — Прислуга шукала його весь день, але даремно. Ввечері почалася злива і бідолахам нічого не лишалося, як чекати свого господаря на найближчому хуторі. А вранці Бальтазар фон Шнее з’явився живим і здоровим, хоча й перемазаним грязюкою. Тоді він і вказав місце, де побудує оцей дім.
Максим Йосипович пильно подивився на мене, примруживши сірі очі.
— Пізніше барона захопила одна ідея, яка нам з вами може здатися божевільною, — він вирішив відродити давнє скитсько-слов’янське поганство.
Штольц видобув з вітрини томик у сірій оправі. Готичні літери на чорному тлі блимнули золотом.
— Це дуже рідкісне видання — «Нотатки про сарматську віру» фон Шнее, видані у Відні 1903 року його правнуком. Чернетку цього твору мені довелося бачити в бібліотеці Чорноморського університету, — Штольц на хвилинку замріявся, далі розгорнув книжку, знайшов потрібне місце й урочистим голосом почав, відразу перекладаючи з німецької:
— «Християнський Бог цілком ворожий життєві… Його Царство — не від світу цього й належить духовним жебракам. Вседаруючий, милосердний, однаково люблячий усіх Бог не в змозі втрутитися у справи людей. Він не допоможе нам у земних справах».
«Одначе існують інші боги, великі й могутні, яким вклонялися люди за тисячі й мільйони років до народження Христа — боги не жебраків, але гордих та сильних духом, боги тих, в чиїх грудях не згас вогонь бажання, жадоба до життя. Тут, у давній Скитії, ці боги і досі живуть біля забутих вівтарів та капищ, священних джерел та наїв, чекаючи на горду, сильну, сміливу людину, що поновить вогонь на жертовниках… на свого нового жерця».
Штольц замовк і очікуюче подивився на мене. В його пташиних очах світився вогонь захоплення.
— Яка сила думки, яка сміливість!.. — сказав він після паузи. — І це в ті часи, у глухій провінції… Такий оригінальний філософ!
Ідея відродження віри наших предків заінтригувала мене, я спитав:
— І як, вдалося баронові досягти своєї мети?
— О, то був чоловік, що міг силою волі зрушити з місця скелі, — голос Максима Йосиповича схвильовано тремтів, на щоках виступив рум’янець. — Мені пощастило натрапити в архівах на папери, пов’язані зі слідством, що тривало після доносів на барона якогось Віллі Штайнера та ще кількох осіб. Буцімто він створив у Блюмендорфі таємниче товариство, що збиралося на язичницькі свята поклонятися поганським богам. Більше того, — Максим Йосипович чомусь перейшов на схвильований шепіт. — Я маю певні докази, що таємне товариство таки існувало у Блюмендорфі аж до кінця тридцятих років!
— Ото штука! — вихопилось у мене з несподіванки. — А чим же воно займалося?
— Це маловідомо… якщо судити з «Нотаток» та архіву фон Шнее, якоюсь окультною практикою. Якою саме — важко судити: частина паперів та навіть деякі місця книги подані незрозумілою мовою, наче зашифровані. Та й взагалі, я мало розуміюся на цих речах… У доносах, звісна річ, йдеться про різні жахи, сексуальні оргії, спілкування з Нечистим і навіть про людські жертви. Та я, звичайно, не вірю в такі нісенітниці.
— І чим скінчилося слідство?
— Та, власне нічим… Слідчим, як я зрозумів з архівних паперів, так і не вдалося натрапити на щось конкретне. А далі невідомо куди зникли двоє донощиків-свідків, останній, котрий лишився, Віллі Штайнер, зрікся свого доносу й заприсягся, що був змушений навести наклеп на барона під тиском своїх дружків… І в кінці слідство раптово припинили за наказом «згори». Гадаю, тут спрацював хтось із вельможних друзів Бальтазара фон Шнее.
Історія нагадувала бульварного детектива. Втім, це нерідко буває зі справжніми історіями — Доля, здається, не належить геніальним письменникам.
— А що сталося з бароном потім? — спитав я за хвилину.
— Старий дожив мало не до ста років. Поховавши дружину, він став справжнім відлюдником — майже не виходив з дому. Смерть барона теж пов’язана з легендою — кажуть, що його домовина на покинутому німецькому кладовищі порожня. Ще в дитинстві я чув від діда, що Бальтазар фон Шнее таємно живе у Сірому Домі. Чоботар Отто, батьків приятель, розповідав, ніби на власні очі бачив старого барона у вікні під час візиту до Блюмендорфа баронового праправнука з родиною.
Останні слова Штольц проказав майже пошепки. В залі запала тиша. Здавалося, старовинні речі прислухаються до нашої розмови, а портрет колишнього власника на стіні саркастично посміхається. Надворі панували густі сутінки. «Час зачиняти музей», подумав я і нишком подивився на годинника. Так, цей час давно минув.
Раптом мені здалося… ні, мабуть, примарилося. Після всього, що сталося, я не знаю, де справжні події, а де марення. Бо не можу бути певен, що не збожеволів від пережитого жаху.
З-під землі, з-під Сірого Дому, з самих глибоких надр планети долинув дивний та моторошний звук — густий, нелюдський, чужий всьому розумному та живому — звук, від якого душа миттєво провалилася в глибоку безодню, а тіло вкрилося гусячою шкірою.
— Ви… чули? — ледве вимовив я.
Штольц задумливо й серйозно дивився мені в очі.
— Земля зітхнула. Земля Сірого Дому.
* * *
Другого тижня моєї відпустки у селищі знову зникла дитина. Дев’ятирічний син місцевої вчительки математики Надії Степанівни Миколайчук не повернувся до класу після великої перерви. Не прийшов на урок і Василько Петриченко, той самий, що вже зникав одного разу. Проте ввечері Василько знов повернувся додому — цього разу цілком здоровий. Петриченчиха на радощах прибігла до тітки Параски, тягнучи за собою «свого вилупка». Це був худорлявий хлопчик зі жвавими чорними оченятами. Він безтурботно посміхався, ніскільки не соромлячись свого одягу, перемазаного глиною і ще чимось масним, чорним та смердючим.
Син вчительки не об’явився ні ввечері, ні на другий день. Пошуки нічого не дали. Василько не знав, куди дівся його товариш. Ще цікавішим було те, що про свої вчорашні пригоди хлопець нічого не пам’ятав…
Селище гуло немов потурбований вулик. Тривога брудною хвилею заливала свідомість. В тітчиній хаті зробилося зовсім нестерпно — здавалося, повітря просякнуте божевільними чутками та жіночим лементом, і третього дня, не в змозі цього витримувати, я зранку подався до Штольца.
Двері музею були замкнені: я прийшов занадто рано. Знічев’я став розглядати Сірий Дім. Кам’яні химери дрімали у ранковому тумані, ховаючи таємниці цього диявольського місця в посмішках нерухомих вуст, за хижими іклами ощерених пащ. Весь фасад здавався дивним мереживом потворних лап, перетинчастих крил, кинджалоподібних пазурів та звабливо оголених тіл — велетенським павутинням, на якому фантастичними павуками сиділи різні страховиська. В непевному коливанні туману вони здавалися жахливо живими. Все це плетиво чудового та бридкого, ніжного та моторошного вабило, чарувало й засмоктувало погляд. Я стояв, наче загіпнотизований, відчуваючи, як пекельна сіть обплутує мене, позбавляючи сил до протидії.
— Добридень, Петре! — почувся ззаду голос Максима Йосиповича. — Чудовий витвір, чи не так?
— Справжній шедевр! — відгукнувся я, отямлюючись. — Як він тільки вцілів?
— Страх. Забобонний страх тутешніх мешканців врятував будинок і в дев’ятсот п’ятому, і в роки громадянської війни, — відповів Штольц. — А у Вітчизняну тут, власне, й не було особливих боїв.
Ми піднялися на ганок, Максим Йосипович відімкнув двері.
— Під час окупації Сірий Дім уподобав начальник місцевого гестапо. Цей виродок хотів розмістити тут свою резиденцію. Та старий барон не дав йому спокою, — краєзнавець широко посміхнувся і металеві коронки блимнули сріблом. — Фашистський кат завітав сюди, щоб оглянути будівлю, а за півгодини вже вискочив на вулицю з несамовитим криком, блідий як смерть. І більш не чіпав цього «вельзевулового створіння».
Я згадав про те, що весь час забував спитати Штольца відносно напису над входом.
— Максиме Йосиповичу, що там написано, над дверима музею? Під гербом?
— Там? Латинське мотто. — Максим Йосипович подивився на мене з жалем і прочитав уголос. «Унде іратос деос тімент кві сік пропітіос мерантур», тобто, «навіщо боятися гніву богів тому, хто заслужив їхню ласку».
Ми увійшли до музею.
— Заслужив ласку богів… Скажіть, Максиме Йосиповичу, а що то за боги, що їм вклонялися тут у давнину?
Штольц, вочевидь, був задоволений моїм запитанням.
— Важко сказати. Ми дуже мало знаємо про світогляд скитів. За Геродотом, вони вважали себе нащадками Геракла — сучасні вчені вважають, що то був не Геракл, а Ахілл, володар Чорного моря — і напівжінки-напівзмії, Єхидни, яку Геракл знайшов у печері десь у наших краях. На золотих пластинках, що їх одкопали тут недалечко, були зображення напівлюдей-напівзмій чоловічої та жіночої статі… Дехто вважає, що саме тут і був храм — або святилище Єхидни, праматері скитської, але я іншої думки.
Розмовляючи, ми проходили численними залами музею. Максим Йосипович оглядав стенди, по-пташиному повертаючи голову, щось занотовував до блокнота, дивлячись на прибори, та обережно витирав ганчіркою ті експонати, які стояли на відкритому повітрі.