— Ось так і живу, — порушив паузу Федір Федорович. — Самотиною… Поки що. Хочу дочку приписати.
— Так вона доводиться вам дочкою?
— Названа.
Всю ту бесіду довго переповідати.
Серйозна була розмова, представник і справді глибоко копав, відразу видно, що не з військкомату. З Аелітою все з’ясувалося, з отим пральним порошком питання відійшло. Про Рея Бредбері майже й не згадували, бо хто ж не знає Рея Бредбері? Рей Бредбері справді прогресивна і видатна людина, про нього хіба що у «Водоканалізації» можуть не знати. А «451 градус за Фаренгейтом», про те, як книжки палять, навіть у пожежній частині читали й схвально поцінували роботу американських колег. Отже, щодо листів Рея Бредбері до Федора Федоровича ніяких претензій. Мости, понтони й переправи на підручних засобах з американцями можна і треба налагоджувати. Як на Ельбі. Тільки не тікати туди, користуючись нуль-транспортуванням, а культурненько… А от щодо Герберта Уеллса питання спірне, неясне…
— Так Герберт Уеллс теж прогресивний! — втягував у дискусію співрозмовника Федір Федорович. — Прогресивний великобританський письменник-фантаст!
— А також видатний! — нагадав гість.
— Він Леніна бачив!
— Хіба хто заперечує? Та справа в тім, що цей прогресивний письменник-фантаст давно помер.
— Як це «помер»? — тихо перепитав Федір Федорович. — Коли? Доведіть!
— 13 серпня 1946 року. Я спеціально з’ясовував.
— Він безсмертний! — з тихим пафосом вимовив Федір Федорович.
— В якому розумінні? У морально-літературному? Тут ніхто сумнівів не має.
— І в біологічному також!
— Ви це серйозно?
— Герберт Уеллс живий. Як от ми з вами.
Представник контори глибокого буріння безпорадно зазирнув у очі п’яному Конфуцію, шукаючи підтримки. Той йому підморгнув: тримайся, мовляв!
Представник кинув погляд на багаторукого Шиву. Однією з багатьох своїх рук той крутив пальцем біля скроні, а іншою вказував на Федора Федоровича.
«Божевільний…», — здогадався «бурильник». — Або баптист…»
— Ви певно?..
— Бога немає! — відразу спростував це припущення Федір Федорович. — Але життя після смерті існує на науковому підґрунті. Це доведено.
— Ким? Конкретну! Коли? Факти! — скипів представник, але відразу ж схаменувся. — Перепрошую, погарячкував. Ну, гаразд… Можливо… Нехай життя існує у яких завгодно формах. Нехай після смерті. Нехай собі після життя. Але ви написали у листі до Герберта Уеллса… Цитую напам’ять: «Приїздіть до нас через десять років… Наш райцентр ви не впізнаєте. Він стане столицею Великого Кільця. Всі матимуть по сучасній квартирі, буде вирішено продовольчу проблему…» Це ж ви писали?
— Негарно читати чужі листи, молодий чоловіче, — посварився пальцем Федір Федорович.
— Така наша робота, — розвів руками представник контори. — Але ви не відповіли.
— Це я написав. А, власне, в чому річ? Чого б це Герберту Уеллсу до нас не приїхати? Мамонтівку навіть Ісаак Бабель відвідував. А от Ільф і Петров, на жаль, не зібралися…
— Ви маєте рацію, — замислився представник. — Коли Герберт Уеллс живий, чому б і справді йому до нас не приїхати? Я про це якось не подумав.
— Саме так. До речі, змушений закинути вам, що наша організація із Бабелем занадто погарячкувала. Занадто! — хоробро зазначив Федір Федорович.
— Мене тоді ще серед живих не було, однак готовий вибачитись щодо Бабеля. Коли хочете, можете і його запросити погостювати, — зробив поступку представник контори. — Але маємо повернутися до Герберта Уеллса… Ви впевнені, що продовольчу проблему до появи Уеллса буде вирішено?
— Абсолютно.
— І житлову?
— Кожному по квартирі!
«Божевільний…», — визначив остаточний діагноз представник.
Вони мали тривалу розмову.
Глибоководний представник цікавився Великим Кільцем:
— Що це за Кільце? Кооператив? Ні? Така організація письменників і шанувальників лицарських романів?.. Чи то, наукової фантастики? Неформальна? Еге, всесвітня! Всесвітня і неформальна? Дуже цікаво! І яка ж у неї мета, завдання, наміри? Структура? Фонди? Членські внески?
Цікавився, а сам тим часом думав про інше.
Треба щось робити із цим Федором Федоровичем, слід якось допомогти йому. Райцентр нуртує, відволікається від вирішення нагальних проблем і не варить цукру з буряків, тоді як країні бракує солодощів. Чолов’яга він, по-всьому, некривдний, добрий, жити з ним у райцентрі стало веселіше, втім, коли навіть іспанський адміністративно-командний апарат не мав змоги витримувати шалені вибрики свого Дон-Кіхота, то, тим паче, у наш час кому це стало до вподоби?
На прощання, представник контори звернув свій погляд за порадою до Будьонного й Калініна.
«Треба рятувати людину», — хитнув головою Будьонний.
«Треба рятувати людину», — погодився з ним всесвітній староста.
«Так і вчинимо», — вирішив представник.
* * *
У квітні, коли Федір Федорович виїхав на день до Одеси, щоб придбати нову валізу для чергового нуль-транспортування до Зауральська, у його оселі було скликано таємничий консиліум усіх заінтересованих сторін, громадян та організацій.
Відчинила двері Аеліта:
— Хто такі?
Та на неї не звернули уваги, прочимчикували, розсілися на книжках і почали міркувати.
Треба щось робити, негайно рятувати людину. Залишити напризволяще — небезпечно.
Безвихідних становищ не буває. План врятування Федора Федоровича бачився здалеку — приклад для наслідування вже був.
Ще до Федора Федоровича стався прецедент в особі божевільного краєзнавця. Все життя райцентр називався Мамонтівкою, а перейменували його після громадянської війни, завбачивши в назві недобиту тінь денікінського генерала, якого розколошматив Будьонний. Після викриття культу генералісимуса, краєзнавець почав розсилати листи по всіх інстанціях: мовляв, Мамонтівка з отим диким генералом аж ніяк не пов’язана, і що її чесне ім’я походить від праслонів, яких тут свого часу водилося бозна скільки. Про що свідчать окремі кістки, уламок ікла й навіть шматок рудої шкіри, знайдені тутечки минулого сторіччя Пржевальським (мо’ й не Пржевальським, та справа не в тім). Місцева легенда стверджує, повідомляв шалений краєзнавець, що наші предки консервували мамонтів за допомогою живиці в якийсь особливий спосіб, — а це вже наукове відкриття, не гірше від винаходу колеса. Отож, пошук копчених мамонтів слід вести далі, знайти хоча б один ласий шматок й отим довести: місцеве російсько-українське-єврейське населення походить не від російськомовних кроманьйонців з якоїсь печери у Франції, як це припускає письменник-фантаст Владлен Чердаков, а… навпрошки від неандертальців з Мамонтівки. Між тим, наша країна може закріпити свій пріоритет щодо м’ясокоптіння, а безвинно потерпіла Мамонтівка знову посяде належне їй місце на картах земної кулі.
Отакі листи писав божевільний краєзнавець. Дописався аж до Верховної Ради. Листи, як годиться, поверталися до мамонтівського райвиконкому. Краєзнавця викликали. Мали з ним доброзичливу розмову. Переконували. Запитували:
— А чи був той мамонт?!
Непогамовний краєзнавець хилив на своє: Будьонний, Пржевальський, неандертальці, Владлен Чердаков….
— Мамонти десь тут! — твердо стояв на своєму.
Доки стояв, його не чіпали. Але ж згодом він почав копати. Вранці чимчикував з двома лопатами — штиковою і совковою, — й до самісінького вечора длубав райцентр у різних місцях. Глузливі добродії радили йому:
— Ти ліпше смітник копай. Там, починаючи з льодовикового періоду… ого-го!
Ну, й кому таке сподобається?
Районне керівництво скликало консиліум й направило копача до божевільні (на той час ще дозволялося), де рік потому він тихесенько сконав з мамонтами на вустах.
Отже, досвід є, але Хтось же мав вимовити перше речення…
Про всяк випадок ще раз перепровірили Аеліту. Старший лейтенант міліції суворо запитав: хто вона є? Що спільного має з відставним майором? Чи не збирається заграбастати цю квартиру в Домі на набережній?
— Дуже треба! — пирхнула Аеліта. — Мешкати у цій норі при цукровому заводі? Комірницею? Нехай без мене скарби шукають. Я тут тимчасово. А ви всі разом мізинця його не варті!
Це вона молодець, гарно відбрила!
Помахала хвостом, і щоб бува не пристати до цього малопристойного консиліуму, пішла до клубу «Водоканалізація» дивитися «Маленьку Віру».
Щодо неї — заспокоїлися остаточно. Та все ж, як вчинити з Федором Федоровичем?
— Будемо лікувати… — нарешті хтось вимовив сакраментально.
Правильно! Вручити Федору Федоровичу направлення до одеського психоневрологічного диспансеру, що по вулиці Свердлова, колишній Канатній. Учинити з ним, як з божевільним краєзнавцем. Гарна штука прецедент! Тут гадати нема чого! Доставити Федора Федоровича на вулицю Свердлова-Канатну на райвиконкомівському «рафіку» начебто під виглядом нуль-транспортування на Магелланову Хмару. Він нічого й не зрозуміє, проте відразу ж познайомиться з усіма своїми друзями — і марсіянами, і альдебаранцями.
Звичайно, нараз виникли певні юридичні сумніви щодо прав людини в правовій державі. Знайшлися й знервовані, й слабохарактерні опоненти.
— Не та вже доба, людину до божевільні отак просто не засадити, — сказав лікар «швидкої допомоги» й непомітно злиняв за Аелітою, оскільки квитки на «Маленьку Віру» знаходилися у його кишені.
Навіть старший лейтенант міліції засумнівався:
— А коли Рей Бредбері візьме та й подасть запит до ООН, — куди оце, мовляв, Федір Федорович запропастився? Був й вже немає, на листи не відповідає…
— Товариші! Ви не зрозуміли! — почала пояснювати перший заступник голови райвиконкому, яку всі поза очі називали Матусею. — Ніхто не намагається відправляти Федора Федоровича до божевільні. Ми повеземо його до психдиспансеру на ОБСТЕЖЕННЯ! Відпочине там тижнів зо два, зо три, поп’є снодійного, заспокоїться й повернеться додому здоровою людиною. А ця його… Лоліта… Нехай поки що живе без прописки. Квартиру доглядає. Прописка — то реліктовий пережиток кріпацтва. Більше того…
Далі Матуся виголосила таку несусвітню промову, що належало б її саму вбрати у гамівну сорочку й відправити «рафиком» на вулицю Свердлова-Канатну:
— І не лише це! Доки Федір Федорович відпочиватиме, ми — на суботник і упорядкуємо Федору Федоровичу тепле кубельце! Почистимо, помиємо, побілимо… Гадаю, все це наші жінки візьмуть на себе. Де наша англійка Людмила Петрівна? А Варвара Степанівна де? Й роздавальницю з «їдальні» теж прилучимо. Кухню оздобимо кахлем, встановимо нову електроплитку, поміняємо сантехніку. Все це на совісті «Водоканалізації». Від військкомату: кольоровий телевізор нашому ветеранові! Потягне військкомат? Не чую… Двері, оці брудні, замінити, та не викидати — ще знадобляться. Виготовити нову столярню… І паркет теж. Холодильником забезпечить райспоживспілка. Потрібен «Мінськ». Гаразд? Визначили. Меблі югославські. Гарнітур… у кредит. Перший внесок сплачує райвиконком, а далі побачимо. Що ще?.. Люстра, портьєри, шпалери… Де ті двоє українців і один єврей, що очікують дозволу на виїзд? Нехай побігають за фінськими шпалерами… Інакше довго чекатимуть…