Так, згадував, думав Роланд. Йому й самому вже двічі доводилося тримати рожеву дугу веселки в своїх руках (один раз у дитинстві, а другий — уже в зрілому віці), і хоча він обидва рази потрапляв усередину кристала, мандрував у ньому, вдруге навіть разом з друзями, але він ніколи не занурювався в тодеш.
«А звідки ти знаєш? — спитав він у себе самого. — Як ти можеш знати, якщо був усередині?»
Тому що Катберт і Алан неодмінно б йому про таке сказали.
Ти впевнений?
Якесь дивне відчуття, настільки чуже стрільцеві, що він навіть не міг його назвати — відраза? переляк? — стиснуло йому груди, й він усвідомив, що він не певен. Йому було відомо лише те, що куля затягла його всередину, в свої глибини, та що йому дуже пощастило, коли він звідти вибрався живим.
«Але тут немає жодної кулі, навіть поблизу немає», — подумав він, і знову відповів йому той, інший голос — сухий, невблаганний голос його старого кульгавого вчителя, який до кінця життя так і не перестав тужити за своїм єдиним сином, — і слова були ті самі:
Ти впевнений? Впевнений, стрільцю?
ШІСТЬ
Все почалося з тихого потріскування. Спочатку Роланд вирішив, що то багаття: хтось поклав туди соснові гілки, до них нарешті дісталося вугілля й тепер глиця тріскучо спалахувала. Проте…
Звук став гучнішим, переріс у електричне дзижчання. Роланд сів і озирнувся у бік багаття, що вже дотлівало. І тут його очі округлилися, а серце шалено закалатало в грудях.
Сюзанна відвернулася од Едді, навіть трохи відсунулася. Едді розкинув руки, Джейк теж. Їхні пальці дотикалися. На очах у Роланда їхні тіла замигтіли: стали зникати й проявлятися. З Юком відбувалося те саме. Коли вони зникали, на місці їхніх тіл з’являлося тьмяне сіре світіння, що приблизно повторювало форми і розташування їхніх тіл, неначе щось тримало для них місця в реальності. Щоразу, коли вони поверталися, лунало те тріскотіння. Роланд бачив, як тремтять їхні повіки від обертів очних яблук.
Вони спали. Але не просто спали. Вони занурилися в тодеш — стан переходу з одного світу до іншого. Подейкували, що це вміють робити манні. А також — що цей стан могли спричиняти кулі з чаклунської веселки, незалежно від того, хочеш ти цього чи ні. А надто одна з куль.
«Вони можуть застрягнути між двома світами і впасти, — думав Роланд. — Так казав Ванней. Він попереджав, що занурюватися в тодеш дуже небезпечно».
Що він ще казав? Пригадати це Роланд не мав часу, бо ж тієї самої миті Сюзанна сіла, натягнула на обрубки ніг шкіряні чохли, які зробив їй Роланд, і перебралася в свій візок. А за мить уже котила до прадавніх дерев, що росли на північ від дороги. Цей шлях пролягав у протилежний бік від того місця, де отаборилися люди, що стежили за ними. Єдине полегшення.
Якусь мить Роланд залишався на місці, не знаючи, що робити. Та зрештою рішення прийшло. Будити їх у стані тодешу він не міг — чинити так означало наражати їх на величезний ризик. Єдине, що він міг, — піти слідом за Сюзанною, як і в ті попередні кілька ночей, і сподіватися, що вона не втрапить у халепу.
Можеш також поміркувати над тим, що буде далі.То був холодний лекторський голос Ваннея. Його старий учитель вочевидь збирався трохи погостювати в його голові. Розумування ніколи не було твоєю перевагою, але тобі доведеться це зробити. Звісно, ти маєш зачекати, доки ті, хто йде за вами назирці, самі дадуть про себе знати, та зрештою, Роланде, ти повинен будеш зважитися на якісь дії. Втім, спершу добре все обміркуй. І краще раніше, ніж пізніше.
Так, раніше завжди краще, ніж пізніше. Знову пролунав той гучний хряскіт: повернулися Едді з Джейком і Юком у хлопчикових обіймах. А потім вони знову зникли, залишивши по собі лише слабке ряхтіння ектоплазми. Але нехай. Його завдання — простежити за Сюзанною. Що ж до Едді та Джейка… як на те Божа воля, вода буде.
Припустімо, що, коли ти повернешся, їх уже не буде. Що тоді? Ванней казав, що таке трапляється. Що ти їй скажеш, як вона прокинеться й побачить, що її чоловік і прийомний син обидва щезли?
Але тієї миті він нічого не міг з цим вдіяти. Єдине, що він міг зробити, — подбати про Сюзанну. Про її безпеку.
СІМ
На північному боці дороги старезні дерева росли на великій віддалі одне від одного. Над головою їхнє віття спліталося, утворюючи щільну запону, але на землі було повно місця для Сюзанниного візка, тож вона швидко просувалася вперед, петляючи між величезних прадавніх грабів і сосон, легко котячи вниз, під гірку, запашним товстим килимом з опалого листя й глиці.
Це не Сюзанна. І не Детта чи Одетта. Це жінка, що зве себе Мія.
Як на Роланда, то вона могла себе назвати хоч Королевою зелених днів, аби лише повернулася цілою й неушкодженою, а Джейк та Едді виявилися на місці.
Він відчув гостріші, свіжіші пахощі зелені: очерет і водорості, — що змішувалися з запахом твані, плюскотом жаб, саркастичним ухканням сови, хлюпанням, коли щось стрибало у воду, слідом за яким пролунав тонкий вереск: чи то стрибуна, чи того, на кого стрибнули. Крізь лісовий підстил тепер проступав підлісок, спершу ледь помітно, а далі поступово розростаючись. Гілля дерев угорі поріділо. Дзижчали москіти, літала мошкара. Запахи болота подужчали.
Колеса візка котили м’яким килимом, не лишаючи сліду. Та коли підстил почав поступатися чагарникам, Роланд став помічати поламані гілки й зірване листя там, де вона проїжджала. Потім, коли вона дісталася більш-менш рівної землі, колеса почали вгрузати в землю: що далі, то м’якшу. За двадцять кроків стало помітно, що в слідах від коліс проступає вода. Проте жінка була надто вправною (надто хитромудрою), щоб отак просто вгрузнути. Пройшовши ще двадцять кроків від того місця, де помітив просочування води, він побачив сам візок, покинутий. На сидінні лежали її штани й сорочка. Вона пішла на болото гола, якщо не вважати одягом чохли, що прикривали обрубки ніг.
Над калюжками стоячої води слалися стрічки туману. Де-не-де здіймалися порослі травою купини. На одній з них, прив’язане до колоди, поставленої сторч, видніло те, що Роланд спершу прийняв за стародавнє опудало. Та, підійшовши ближче, він побачив, що то людський скелет. На лобі черепа видніла прим’ятина — темний трикутник між порожніх западин. Поза сумнівом, ту рану було завдано якоюсь примітивною палицею, й тіло (чи його неспокійний дух) лишили як знак того, що тут починається територія племені. До цього часу плем’я, швидше за все, вимерло чи знайшло собі іншу територію, та обережність ніколи не була зайвою. Роланд витяг револьвера і рушив слідом за жінкою, переступаючи з купини на купину та зрідка кривлячись від болю, що пронизував праве стегно. Щоб її наздогнати, йому знадобилася вся зосередженість і спритність, на яку він був здатен, — почасти тому, що вона, на відміну від Роланда, не думала про те, як би лишитися сухою. Гола, мов русалка, вона й рухалась, як водяна істота: просуватися в багні й болотяній твані могла так само добре, як і суходолом, не відчуваючи жодних незручностей. Поповзом долала великі купини, ковзала далі крізь воду між ними, час від часу зупиняючись, щоб зняти з себе п’явку. У пітьмі її рухи зливалися воєдино, від чого вона здавалася моторошно подібною до вугра.
Близько чверті милі вона заглиблювалася в болото, що ставало дедалі хисткішим, і стрілець терпляче йшов назирці. Він щосили намагався бути незримим, але в цьому не було потреби. Та частина її «я», що вміла бачити, мислити й відчувати, зараз перебувала десь далеко.
Нарешті вона зупинилася, стоячи на вкорочених ногах і тримаючись для рівноваги обома руками за шорсткі гілки чагарів. Дивилася кудись на чорну поверхню ставка: голова піднята, тіло нерухоме. Стрілець не бачив, маленький той став чи великий — його береги губилися в тумані. Але там було світло, слабке розмите світіння, що нібито піднімалося з дна. Можливо, воно йшло від корчів, що повільно гнили на дні.
Жінка стояла, споглядаючи лісовий ставок, затягнений кіркою твані, з виглядом королеви, що дивиться на… що? Що вона бачила? Бенкетну залу? З часом стрілець зрозумів, що так воно і було. Він майже бачив її сам. Це прошепотіла йому її душа і це підтверджувалося тим, що вона говорила й робила. Бенкетна зала була винахідливим способом, у який її розум відокремлював Сюзанну від Мії, так само, як він роками тримав Одетту подалі від Детти. У Мії могли бути сотні причин на те, щоб тримати своє існування в таємниці, та найголовніша з них полягала в новому житті, яке вона носила під серцем.
Дитятко — так вона його називала.
Раптом, з несподіваністю, що досі його вражала (хоч він уже й бачив це раніше), вона почала полювати, безгучно, без єдиного сплеску ковзнувши у воду вздовж краю ставка. Спритно розсувала очерет, петляла між горбками. Роланд спостерігав за нею з виразом змішаного жаху й пристрасті. Тепер, замість знімати п’явок зі шкіри й жбурляти їх геть, вона вкидала їх до рота, як солодощі. М’язи на її стегнах здіймалися й опадали хвилями. Коричнева шкіра блищала, як мокрий шовк. Коли вона обернулася (на ту мить Роланд уже сховався за деревом і злився з сутінками), стрілець побачив, як налилися її груди.
Звісно, проблема полягала не лише у «дитяткові». Був ще Едді. «Що з тобою, в біса, таке, Роланде? — запитав він сам у себе. — Ця дитина може бути „нашою“. Ти ж не впевнений на сто відсотків, що це не так. Так, так, я знаю, що її щось мало, поки ми витягали Джейка, та не обов’язково ж…»
І так далі, й тому подібне, бла-бла-бла, як сказав би Едді. А чому він так сказав би? Тому що він її кохав і волів би мати дитину від їхнього союзу. А ще тому, що сперечатися для Едді Діна було так само природно, як і дихати. Такий самий був Катберт.
Гола жінка в очеретах блискавично вхопила чималу жабу. Стиснула руку — і жаба луснула, порснувши між пальців кишками й блискучими яйцями ікри. З голови полізли мізки. Жінка піднесла жабу до рота й жадібно її з’їла, ще живу, з задніми зеленкувато-білими ногами, що смикалися. Злизала з кісточок пальців кров і блискучі цівки внутрішніх тканин. Потім зробила жест, наче жбурнула щось на підлогу, й закричала: «Як тобі, смердючко синя?» низьким утробним голосом, що змусив Роланда здригнутися. То був голос Детти Волкер у її найогиднішому, найбожевільнішому прояві.
Не зупиняючись, вона помандрувала далі. Наступною виловила маленьку рибу… потім знову жабу… а тоді справжній трофей — водяного щура, який несамовито верещав, пручався і намагався її вкусити. Вона стиснула, з хрускотом вижмакуючи життя, і запхала щура собі до рота, з лапами й хвостом. А за мить нахилилася і виблювала неперетравлюване — місиво з шерсті й подрібнених кісток.
Тоді покажи йому… Звісно, якщо вони з Джейком повернуться зі своєї мандрівки. І скажи: «Я знаю, що в жінок бувають химерності, коли вони вагітні, але, Едді, тобі не здається, що це занадто химерно? Подивися на неї: бродить в очереті, наче якийсь алігатор людського роду. Подивися і скажи, що вона робить це, аби нагодувати твою дитину. Людську дитину».
Та Едді сперечатиметься. Роланд це знав напевно. Не відомо йому було тільки те, що зробить сама Сюзанна, коли Роланд розповість їй, що в її череві росте істота, яка глупої ночі вимагає сирого м’яса. А на додачу до цього був ще й тодеш. І незнайомці, які стежили за ними. Втім, незнайомці якраз турбували його найменше. Насправді їхня присутність навіть заспокоювала. Поки що він не знав, чого вони хочуть, але в глибині душі мав про це уявлення. Він уже багато разів зустрічав таких незнайомців. У підсумку те, що вони хотіли, завжди зводилося до одного.